«Ні Конституція, ні закон про судоустрій не дають підстав ототожнювати самостійних суб’єктів судової влади»
Окрема думка судді Конституційного Суду України БРИНЦЕВА В.Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України, законів України «Про Вищу раду юстиції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження»
1. Рішенням від 16 червня 2011 року №5-рп/2011 (далі — Рішення) Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення: — пункту 1 частини п’ятої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України щодо недопущення забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України та Президента України або встановлення для них заборони вчиняти певні дії;
— Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року №22/98-ВР зі змінами, а саме частини першої статті 24 стосовно правомочності засідання Вищої ради юстиції, частини третьої статті 32, в яких визначено вчинки, які є порушенням суддею присяги, частини шостої статті 46, згідно з якими повторне нез’явлення на засідання Вищої ради юстиції судді, який оскаржує рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення його до дисциплінарної відповідальності, є підставою для розгляду справи за його відсутності;
— підпункту 4 пункту 3 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 року №2181-VI, в якому викладено в новій редакції статтю 30 Закону України «Про Вищу раду юстиції», яка не містить частини другої цієї статті, відповідно до якої член Вищої ради юстиції, який порушив питання перед Вищою радою юстиції про звільнення з посади судді, не бере участі в голосуванні при прийнятті рішення.
Конституційний Суд України також припинив конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень:
— пункту 1 частини п’ятої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України щодо недопущення забезпечення позову шляхом зупинення актів Вищої ради юстиції або встановлення для неї заборони вчиняти певні дії на підставі пункту 2 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»;
— частини третьої статті 25, частини другої статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року №22/98-ВР зі змінами на підставі статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України».
2. В цілому, поділяючи позицію Суду щодо конституційності положень частини першої статті 24, частини шостої статті 46 Закону України «Про Вищу раду юстиції», слід зазначити про відсутність достатніх підстав погодитись з положенням пункту 1 частини п’ятої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, якими встановлено, що не допускається забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та встановлювати заборону для цих органів вчиняти певні дії до розгляду відповідної адміністративної справи по суті.
Свою позицію щодо конституційності цих положень процесуального законодавства Конституційний Суд України обгрунтував, зокрема, тим, що «недопущення забезпечення судом адміністративного позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України і Президента України та встановлення для них заборони вчиняти певні дії пов’язане зі значущістю їх діяльності, презумпцією конституційності прийнятих ними актів та вчинених дій і зумовлене тим, що використання таких засобів забезпечення в інтересах позивача може призвести до порушення прав невизначеного кола осіб» (абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення). При цьому констатується, що прийнявши зазначені зміни до процесуального законодавства, Верховна Рада України діяла на виконання статей 6, 19, 85, 106 Конституції України.
В такій оцінці наведених конституційних норм вбачається певна однобічність. Крім того, звертає на себе увагу неврахування Судом інших конституційних засад.
3. Конституція України, передбачивши, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, заклала передумови для побудови системи державної влади за стандартами правової держави. Визнання принципу верховенства права і закріплення за Основним Законом України статусу акту, який має найвищу юридичну силу, зумовлює необхідність побудови відповідної моделі стримувань і противаг, виходячи з необхідності дотримання принципу самостійності і рівності у здійсненні повноважень кожної з гілок влади.
Основний Закон України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3). Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина п’ята статті 8).
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.
Принципи самостійності суду і незалежності суддів грунтовно закріплені у розділі VІІІ Конституції України, положеннями якого, зокрема, передбачено, що привласнення функцій правосуддя іншими органами державної влади не допускається, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Крім того, Конституція України в якості однієї з основних засад судочинства, визначила рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Необхідність слідування цьому конституційному принципу (засаді) унеможливлює внесення змін до процесуального законодавства, якими окремим суб’єктам судочинства надавались би певні преференції. У даному випадку у вигляді позбавлення суду загального права зупиняти рішення Верховної Ради України та Президента України.
Твердження Конституційного Суду України про те, що право забезпечення адміністративного позову може бути обмежене (абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення) вступає у суперечність з положеннями Конституції України, відповідно до яких при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22). До внесення змін до статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України кожен відповідний суб’єкт міг розраховувати на прийняття судом попереднього рішення про забезпечення його позову. Тепер, усупереч приписам статті 64 Конституції України, відбулось як суттєве обмеження прав громадян на судовий захист, так і суттєве звуження суддівської дискреції.
Посилання Суду на те, що такі обмеження відповідають міжнародним принципам пропорційності і співмірності (в інтерпретації Конституційного Суду України — домірності), не підкріплені відповідною аргументацією.
4. Відповідно до пункту 1 частини п’ятої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України також не допускається забезпечення позову і шляхом зупинення актів Вищої ради юстиції. Це положення Кодексу Конституційний Суд України залишив таким, що продовжує діяти своєрідним шляхом, припинивши провадження у цій частині у зв’язку з тим, що у конституційному поданні не наведено правового обгрунтування тверджень щодо їх невідповідності Конституції України.
Така оцінка ступеня обгрунтованості конституційного подання виглядає непереконливою, тому що автори клопотання не наводили свої аргументи щодо конституційності заборони зупиняти акти Верховної Ради України і Президента України і окремо щодо такої ж заборони стосовно можливості забезпечення позову у випадках з оскарженням актів Вищої ради юстиції. Таке розділення виглядає штучним і створює передумови для неоднозначної оцінки вибіркового підходу до поділу учасників судового провадження на більш та менш значимих.
5. Частиною третьою статті 32 Закону №22 законодавець передбачив можливість звільнення за порушення присяги голови суду за невиконання посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, пов’язаних з процесуальними діями.
Конституційний Суд України погодився з цим законоположенням, зазначивши, що виконання таких обов’язків безпосередньо пов’язане зі здійсненням судочинства і є його невід’ємною складовою. Тому невиконання суддею, що обіймає таку адміністративну посаду в суді, обов’язків, пов’язаних з процесуальними діями, є порушенням присяги судді (абзац п’ятий підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Рішення).
Такою правовою позицією Суд слідом за законодавцем розширив конституційні засади інституту присяги судді. Ні Конституція України, ні базовий закон про судоустрій не дають підстав ототожнювати самостійних суб’єктів судової влади, якими є судді і судді, наділені адміністративними повноваженнями. Пункт 5 частини п’ятої статті 126 Конституції України передбачає можливість звільнення за порушення присяги лише суддів, тим самим закладає головну умову конституційної відповідальності — неналежне здійснення функцій судді. Ця конституційна засада саме у відповідності з таким праворозумінням розвинута у статті 55 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якої особа, вперше призначена на посаду судді, «урочисто присягає об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді …».
Оцінюючи ці положення тексту суддівської присяги у системному зв’язку з пунктом 5 частини п’ятої статті 126 Конституції України у попередньому своєму Рішенні, Конституційний Суд України цілком слушно зазначив, що дотримання суддею присяги — його конституційно визначений обов’язок і присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов’язання судді (абзац п’ятий підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року №2-рп/2011).
Саме судді несуть відповідальність, а не голови суду чи заступники, які за неналежне виконання посадових обов’язків, пов’язаних з виконанням адміністративних повноважень, мають відповідати як судові адміністратори, а за порушення присяги судді до них може застосовуватися відповідальність лише у разі порушень, допущених під час безпосереднього здійснення правосуддя.
6. Зазначена авторська позиція має доктринальний характер і не впливає на обов’язковий характер Рішення Конституційного Суду України у даній справі, а лише спрямована на забезпечення єдності підходів під час подальшого конституційного контролю судоустрійного законодавства.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 8.38 МБ)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!