«Чим тернистішим буде шлях до адвокатури, тим вищою, якіснішою, достойнішою вона буде»
Протягом останніх років було чимало спроб прийняти новий закон про адвокатуру, однак цей процес щоразу відкладався. Чергова ініціатива реформування адвокатури спрямована на зміцнення гарантій її діяльності та підвищення рівня захисту. Чи увінчається вона успіхом — покаже час. Про те, з якими проблемами доводиться стикатися тим, хто надає юридичну допомогу, і що необхідно змінити, аби навести лад у лавах захисників, кореспондентці «ЗіБ» розповів адвокат, член Вищої ради юстиції Сергій САФУЛЬКО.
«У більшості наших громадян сформований украй негативний стереотип адвоката»
— Сергію Федоровичу, з якими труднощами доводиться стикатися вітчизняним адвокатам?
— Спершу хотів би подякувати за запрошення взяти участь у традиційних для «Закону і Бізнесу» інтерв’ю з українськими юристами.
Я працюю адвокатом уже більш ніж 30 років і за цей час, звичайно, мав змогу, як кажуть, на власній шкірі відчути проблеми, делікатно названі вами «труднощами». Певна річ, у мене склалося досить стійке бачення того, що собою являють українська адвокатура і ті самі «труднощі». Серед них є такі, які стосуються фактору, що за межами адвокатського середовища, і формуються правоохоронними органами, законодавством, суспільством у цілому, тобто зовнішні, а також внутрішні, породжені самою адвокатурою.
Почнемо з перших. Недавно до мене як члена Вищої ради юстиції звернувся із запитом про надання інформації один адвокат. Я сам часто, надаючи допомогу клієнтам, звертаюсь із різними запитами і знаю, як неохоче дають відповіді різні органи, в тому числі державні, їх чиновницька братія. Відповідь я дав на запит повну, обгрунтовану й одержав за кілька днів від нього листа, в якому він дякує за об’єктивну інформацію і справедливо пише, що посадовці в нашій державі не бажають сприяти адвокатам у виконанні ними своїх функцій і згадують про них тільки тоді, коли їм самим припече. Ось вам і проблема чи трудність — небажання суспільства сприяти адвокату, коли той надає правову допомогу, як особі, котрій потрібно сприяти, а не відбиватись від неї, вишукуючи будь-які причини. У більшості наших громадян ще й досі сформований вкрай негативний стереотип адвоката. Що ж до правоохоронних органів, то тут узагалі скепсис та ігнорування абсолютні. Обмежити, не допустити, розтоптати — ось критерії, якими щодо адвокатів керуються у своїй діяльності прокуратура, міліція, СБУ й інші правоохоронці. Суди крізь зуби терплять адвокатів, а умови для їх роботи створені нестерпні й принизливі: в коридорах, на колінах, на табуретках.
Багато чим ці проблеми зумовлені слабкістю самого адвокатського корпусу, масовим вливанням у нього людей випадкових, неготових і непридатних до цієї діяльності. Простота, а часто примітивізм так званих кваліфікаційних іспитів, відсутність у вимогах до претендентів високих моральних і етичних якостей, розмитість «юридичного стажу» зводять нанівець намагання навести тут хоч якийсь лад. На мій погляд, ситуація в адвокатурі на сьогодні невтішна.
— Чи позначилася реформа судової системи на роботі адвокатів? Чи змінилося ставлення до захисників з боку суддів?
— Я вже казав, що судді внаслідок відповідних процесуальних приписів змушені нас терпіти. Більшість із них у розмовах зазначають, що взагалі обійшлись би без адвокатури й адвокатів, які часто їм перешкоджають, пишуть скарги, заявляють відводи. Це прикрий феномен нашого правосуддя, яке забезпечує не розсуд у справі, а швидше розправу, коли не судять, а вирішують справи.
За такого підходу адвокат і справді стає зайвим, і реформа нічого нового тут не привнесла, хіба що збагатила негативний досвід. Останнім часом почастішали втручання суддів у адвокатську таємницю, намагання обмежити адвокатів у виборі ними способів захисту. Давання дозволів на обшуки в адвокатів стає мало не буденним явищем. Це — тенденція, яка має на меті покласти край будь-яким проявам ініціативи з боку адвокатів, поставити їх «у стайню» і вказати на їхнє місце.
— Представники третьої гілки влади часто скаржаться на значний обсяг роботи. Адвокати теж страждають від великого навантаження чи, навпаки, хотіли б мати більше клієнтів?
— Обсяг роботи в суддів і справді вражає. Частково він спровокований безцеремонними і незаконними діями органів законодавчої, виконавчої гілок влади. Досить пригадати сумні історії «соціальних» справ, які спровоковані, я б сказав, дикими діями парламенту, Уряду, міністерств, різних відомств.
Чого варта одна вказівка оскаржувати будь-яке рішення, що стосується соціальних виплат, якщо воно посягає на святу корову — бюджет? Мільйони судових справ кочують із місцевих до апеляційних і вищих судів тільки тому, що не вистачає мужності зупинити чиновника, який подає апеляційну скаргу на рішення суду в пенсійній справі тільки для того, аби не виконувати те саме рішення.
Тому коли ми говоримо про завантаження суддів абсолютно висмоктаними з пальців скаргами державних органів на законні рішення судів, то тільки тому, що ця вертикаль (від верхів’я до підніжок) має викривлену мораль про роль і місце держави та її апарату в судових справах. А оскільки це заохочується і ставиться мало не в досягнення в роботі органів влади, то суди й закидані мільйонами справ. Для адвокатів такої проблеми не існує, бо тут діють інші виміри, інші критерії.
— Торік в одній зі своїх статей ви стверджували, що Вища рада юстиції перетворилася на орган розправи над суддями. Чи не змінилася ваша думка? Як би ви охарактеризували сьогоднішню діяльність цього органу?
— В історії Вищої ради юстиції були різні періоди, в тому числі й такі, коли її використовували як знаряддя для розправи із суддями. У недалекому минулому це проявилось особливо. Я і тепер уважаю, що ми розправились із цілим рядом суддів за рішення, які вони приймали в різного роду політичних справах, або за позицію, що розходилася з «керівною». Саме тому я виступав тоді проти такої тенденції, намагаюсь і нині протистояти таким проявам. Час від часу, менше, ніж рік тому, але все ще маємо спроби тиску на суди і суддів саме через Вищу раду юстиції.
Підходи до розгляду таких ситуацій у цілому мають тенденцію до більш виважених і спокійних рішень. Думаю, що саме гостра публічна критика сприяла тому, що таких моментів у діяльності ВРЮ стало значно менше.
У роботі ВРЮ є ряд позитивних змін. Ми починаємо усвідомлювати, що неприпустимі прояви масових звільнень суддів, що порушення присяги — це не просто помилка людини в мантії при вирішенні справи. Я стримано оцінюю ці тенденції, щоб не наврочити.
«І захист, і представництво — це не любительство, а складна практика»
— Сьогодні адвокати живуть за законом, який було прийнято ще в 1992 році. Ініціатори реформування адвокатури переконують, що він застарілий. Як відомо, робоча група при Президентові готує нову редакцію закону про адвокатуру. Які із запропонованих змін «реформи захисту» ви вважаєте доцільними й чого, на вашу думку, бракує законодавчій ініціативі?
— Закон 1992 року — дуже гарний і прогресивний акт щодо адвокатури. Він не стільки застарів, скільки змінились обставини в країні й адвокатурі. Потрібна або зміна його, або нова редакція. Ініціаторів і розробників таких документів було чимало. Кожна думка, кожна ідея, а особливо ті, які висловлені адвокатами, дуже важливі, і їх гріх було б оминати. Як на мене, насамперед слід змінити саму формулу набуття статусу адвоката.
В останні роки замість підвищення вимог до кваліфікації та інших засад ми бачимо їх профанацію. Виключено серед критеріїв для набуття цього статусу — українське громадянство, певний статус вузу, який надавав освіту, практичний досвід кандидата. У ряді країн цей статус здобувається великим трудом і стараннями, але це і є гарантією чистоти професії, її високої планки.
У нас навпаки: спрощено все до безсоромності. Із цим слід категорично раз і назавжди покінчити й замість профанації запровадити чітку, зрозумілу систему відбору юристів у цей корпус. Насамперед — освіта. Як це не прикро, слід визнати, що не всі «акредитовані» вузи дають належну юридичну освіту. Адвокатура має визначитись із тими університетами, випускники яких можуть претендувати на таке право.
Це далеко не єдині питання щодо адвокатури, які нині повинні турбувати суспільство. Цілий клубок суперечностей мав би вирішити новий закон про адвокатуру. Але чим більше створюється різних робочих груп, про які ви кажете, тим більше ми віддаляємося від суті самої ідеї прийняття нового закону. У мене не найоптимістичніші відчуття щодо його перспектив, бо кожна з нинішніх і колишніх робочих груп намагалась і намагається протиснути той варіант закону, який найбільше задовольняв би її корпоративні інтереси, а не потреби адвокатури і суспільства.
— Як ви оцінюєте професійний рівень вітчизняної адвокатури?
— Професійний рівень адвокатури змінюється. Зміни в правозастосовній практиці диктують потребу змінюватися й адвокатурі. Останні 10—15 років ми бачимо як велич, так і зубожіння адвокатури, її злети і падіння. Досі було відсутнє системне навчання адвокатів, що є, в сукупності з іншим, причиною невисокого росту «професійного рівня». Тепер робляться перші, хай не завжди ідеальні, але, слід визнати, вкрай необхідні кроки. Адвокатурі потрібно щорічно сідати і не виходити з-за парт. Тоді цей рівень буде «на рівні».
Найкритичнішим є, як показує знайомство зі справами, професійний рівень адвокатів у райцентрах. Відірваність, не завжди реальна можливість узяти участь в акціях, які здійснюють для навчання захисників, фінансові негаразди зумовлюють те, що продукт багатьох адвокатів є бідним. Це було завжди. Столичні адвокати кваліфікованіші від тих, хто працює в регіонах, у них більше можливостей для дискусій, зустрічей, зрештою, і клієнт тут більш вимогливий. Нам потрібно це усвідомлювати. Тому, маючи блискучі прояви талановитої молодої адвокатури, ми маємо її професійний занепад у сільських місцевостях, невеликих райцентрах.
До того ж 70% нових адвокатів — це колишні прокурорсько-міліцейські кадри, професійний рівень яких я оцінюю невисоко. У більшості з них відсутні і стимули для росту: вони, як правило, мають гарні пенсії, а в адвокатуру прийшли «у відставку», навчатися новому не дуже і прагнуть. Це проблема.
— Передбачається, що шлях до адвокатської професії буде не менш тернистим, ніж до посади судді чи прокурора. Чи дозволять оновлені законодавчі бар’єри поповнити адвокатські лави кваліфікованими кадрами?
— Я переконаний, що чим тернистішим буде шлях до адвокатури, тим вищою, якіснішою, достойнішою вона буде. Я не згоден з вами, що шлях на посади судді чи прокурора є тернистим. Часто він легкий, а в прокуратуру тим більше. Але не про них мова.
Нинішній процес становлення адвоката є не просто недосконалим, він нікуди не годиться. Є навіть принизливим, бо знизив планку вимог до примітивізму такого, що далі вже нікуди. І ми маємо наслідок — тисячі адвокатів, які за інших умов, поза сумнівом, ними б не були. Слід зробити значно жорсткішим процес отримання права на заняття адвокатською діяльністю.
Перший і найнеобхідніший крок — як зробили нотаріуси — обов’язковість відпрацювати не менш ніж 3—5 років помічником адвоката. Саме працювати, а не просто «перебути». У процесі роботи помічником — підготовка екзаменаційних проектів, їх захист, складання іспитів і... квотування. Тільки при умові, що ми визначимося з потребами в кількості, можна буде говорити і про зрушення в якості відбору.
Сьогодні від тих, хто хоче отримати статус адвоката, відсіюють менше від 2%. На це впливає і те, що регіональні комісії «живуть» за рахунок претендентів, а тому часто не зацікавлені в тому, щоб підвищувати вимоги до кандидатів. На мою думку, саме регіональні КДКА за нинішніх умов і стимулюють наповнення адвокатури «відстоєм» з усіх інших правничих «конюшень».
— Одна з основних новел проекту передбачає, що перепусткою в судовий процес буде лише адвокатське посвідчення. На вашу думку, обмеження доступу до судового процесу тих, хто не має такого документа, покращить якість захисту та правової допомоги?
— Хотілось би, щоб так було. Дискусії з цього питання в Україні ведуться не один рік. Є якоюсь дикою ця практика, що переходить у традицію, коли «стряпчі» стають захисниками чи представниками в суді. Недолугість цього всі бачать. І захист, і представництво — це не любительство, а складна практика. На професійній основі вона й має здійснюватися тими, хто прийняв цей нелегкий вибір і може захищати.
Я прихильник того, щоб у суді інтереси суб’єктів судових історій представляли тільки професіонали — адвокати. При умові дуже жорстких вимог до набуття цього статусу і до етичних норм у адвокатурі. Впевнений, що якість, ефективність правової допомоги зросте. Разом з тим юристи-практики матимуть стимул рости до адвоката, щоб здобути це право.
«Обов’язковість членства в НПА у наших реаліях є кроком до диктатури»
— Чи потрібно кандидатам на отримання адвокатського посвідчення проходити додаткову спеціальну підготовку, як це передбачено для претендентів на суддівські посади?
— Це було б чудово. Чим жорсткішим буде відбір і чим більшим буде відсів, тим достойнішою буде адвокатура. Це, до речі, нескладно забезпечити. Адже претенденти вносять чималі кошти на інформаційне забезпечення КДКА. Ці кошти витрачаються бозна-як. Проведені перевірки показують, що їх витрачають на все, тільки не на адвокатуру. Частину із цих коштів можна було б перераховувати Академії адвокатури на хоч би піврічне навчання претендентів, складання там іспитів чи захист письмових проектів, після цього — отримання свідоцтв. Дивись, і претендентів поменшало б. Ми маємо зрозуміти, що не може адвокатом бути будь-який юрист. При нинішніх критеріях відбору — до того йде.
— Згідно із законопроектом планується поява Національної палати адвокатів, членство в якій буде обов’язковим. Ви вважаєте доречним таке примусове об’єднання?
— Моя позиція є давно відомою. Я категоричний противник такого членства, це не об’єднання, а примус із далекосяжними цілями і наслідками. Я із цього приводу неодноразово висловлювався, зокрема і в «Законі і Бізнесі». Мою точку зору критикують, не всі поділяють, але, думаю, що нам слід просто спокійно все розставити на свої місця.
Кажуть, що обов’язковість членства адвокатів у палаті є умовою, яку Україна платить за членство в Раді Європи. Це далеко не так. Усі акти Європейського Союзу щодо адвокатів говорять про право останніх на об’єднання в професійні організації, союзи і т.ін. Право! У зобов’язаннях України при вступі до Ради Європи йдеться про обов’язок України створити професійну організацію адвокатури, а це далеко не те саме, що обов’язкова для всіх НПА. Професійна організація адвокатури передбачає створення системи інститутів допуску до адвокатури, її підтримки і гарантій діяльності, а не обов’язкового членства в такій «піраміді» її органів.
Обов’язковість членства в палаті адвокатів у наших реаліях є кроком до диктатури, авторитаризму і культу в адвокатурі, повернення до найгірших зразків адвокатури минулого.
«Кара гривнею, можливо, була б більш ефективною, ніж символічне застереження»
— Ви протягом тривалого часу очолювали Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури. Чи часто захисники порушували правила адвокатської етики і чи багато надходило скарг на їхню діяльність?
— На жаль, з етикою наш брат не дуже в мирі. Скарг надходило багато, і тепер їх не поменшало, а з огляду на поповнення наших лав новими кадрами, потік звернень більшає. Про це свідчить практика регіональних КДКА, Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури. Коли скаржаться опоненти адвоката, тут, зрозуміло, можуть бути прояви невдоволення програшем справи.
Часто, як це не прикро, скаржаться якраз не опоненти, а клієнти адвокатів. На неякісну, в ряді випадків нікчемну правову допомогу, яку й допомогою назвати тяжко. За моїми спостереженнями, в адвокатурі, її дисциплінарних органах у цілому сформувався досить виважений підхід до розгляду скарг на адвокатів, і з плеча тут рубають рідко.
Можливо, дається взнаки цеховий, клановий підхід, адже ми розуміємо, що в адвоката є один обов’язок — використати всі законні засоби для захисту клієнта. Якщо він це зробив, а результату не добився, карати його немає за що. Саме таким був підхід дисциплінарних палат до розгляду скарг і коли я очолював ВККА, таким здебільшого він є і нині. Напрацьовані й реалізовані певні засади, принципи, і мені приємно, що мої колеги, які працюють у КДКА і ВККА, продовжують їх підтримувати.
— В одному із законопроектів пропонувалося карати адвокатів гривнею, тобто накладати штраф. Які, на вашу думку, найефективніші заходи відповідальності для адвокатів, котрі вчинили дисциплінарний проступок?
— Такі пропозиції справді є, і є країни, де вони застосовуються. Оскільки в нас немає такої практики, то говорити про ефективність, придатність цієї кари для наших адвокатів складно. Але й нинішній набір дисциплінарних стягнень недосконалий і не дає змоги дисциплінарним палатам у адвокатурі гнучкіше вирішувати ці конфлікти. Цілковито відкидати ідею штрафування я б не поспішав. Кара гривнею, можливо, була б більш ефективною, ніж символічне застереження.
— Одна з найболючіших проблем нашої держави — корупція, яка проникла практично в усі сфери життя. В адвокатурі з нею також знайомі? Чи під силу новелам проекту нівелювати корупційні схеми доступу до адвокатської діяльності?
— Корупція в адвокатурі? Хіба що на рівні КДКА, і то в дуже обмежених сферах, при прийнятті іспитів, адже адвокатура, хоч і має посадових осіб, але владних, управлінських функцій не здійснює. Я не прихильник того, аби вірити різним чуткам про тисячі доларів за свідоцтва адвокатів. В усякому разі мені такі факти не відомі.
Є певне лобіювання окремих кандидатур при складанні кваліфікаційних іспитів. Це правда і це зле, бо часто такі кандидати і є недостойними звання адвоката. Такі випадки, або, як ви кажете, «схеми доступу до адвокатської діяльності», слід виживати. Для цього потрібно змінювати критерії доступу до адвокатури і суб’єкт, який це вирішує.
Сергій САФУЛЬКО народився 10 жовтня 1947 р. Закінчив Львівський державний університет ім. І.Франка в 1973 р. за спеціальністю «Правознавство». З 1973 р. — адвокат Волинської колегії адвокатів. Упродовж 1994—2004 рр. обіймав посаду заступника голови Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті міністрів. З 1996 р. був заступником голови президії Волинської колегії адвокатів. З 1997 р. голова ради адвокатської приватної компанії «Конфідент», м.Луцьк. У 1997—2004 рр. — віце-президент Спілки адвокатів України. Протягом 2004—2007 рр. очолював ВККА.
З 2004 р. член Вищої ради юстиції. Заслужений юрист України.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 8.48 МБ)
Коментарі
Дедушка вменяем, но уж слишком добр к пассажирам. В бытность председателем ВККА предлагал адвокатам стоять в позе халдея: чего изволите? Я так "изволю",-бошка отлетит...