В основі справи лежало наплювацьке ставлення до пацієнтів. Хай і високопоставлених
«Коммерсант-Власть»
55 років тому, в 1956-му, Микита Хрущов оголосив, що жодної підстави для «справи лікарів» не існувало, був тільки донос Лідії Тимашук на колег. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ виявив документи про дивні смерті високопоставлених пацієнтів, що стали основою для «справи лікарів».
«Називаючи мене «чужою» і «небезпечною людиною»
Якщо запитати будь-яку людину, котра більш-менш знає історію СРСР, як розгорталися події, що сколихнули країну незадовго до смерті Йосипа Сталіна, відповідь буде однозначна: лікар Л.Тимашук, не погодившись із тим, як світила радянської медицини лікували члена політбюро Андрія Жданова, написала донос на колег, яких заарештували, а потім, розібравшись, відпустили. А в Л.Тимашук відібрали орден Леніна, яким у січні 1953 року нагородили за пильність.
Може, хтось іще пам’ятає пасаж із доповіді М.Хрущова «Про культ особи і його наслідки» на XX з’їзді КПРС у 1956 році, де говорилося: «Следует также напомнить о «деле врачей-вредителей». Собственно, никакого дела не было, кроме заявления врача Тимашук, которая, может быть, под влиянием кого-нибудь или по указанию (ведь она была негласным сотрудником органов госбезопасности) написала Сталину письмо, в котором заявляла, что врачи якобы применяют неправильные методы лечения» (Тут і далі особливості стилю цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Виходило, що чи не єдиною відповідальною за справу, яка вразила всю країну (адже відомих фахівців-медиків, у знання яких усі вірили і на яких сподівалися хворі, оголосили вбивцями), виявилася Л.Тимашук. Сама вона із цим, природно, не погодилась і впродовж багатьох років намагалася довести, що на неї звели наклеп. Її приймали в ЦК, заспокоювали, але для реабілітації в очах суспільства нічого не робили.
У 1966 році Л.Тимашук у листі до президії XXIII з’їзду КПРС знову розповіла історію конфлікту з колегами і своїх поневірянь: «Дело, с которым я обращаюсь в столь высочайшую инстанцию, заключается в последствии медицинского конфликта, возникшего между мною и профессорами В.Виноградовым, В.Василенко и нач. Лечсануправления Кремля проф. П.Егоровым, лечившими А.Жданова. Причина конфликта заключалась в расхождении диагноза, лечения и установленного режима больному А.Жданову. Клинические данные и методы объективного исследования (электрокардиограмма, анализы крови, температура и другие клинические данные) свидетельствовали о наличии у больного острого инфаркта миокарда в области передне-боковой стенки левого желудочка и межжелудочковой перегородки. Между тем как проф. В.Виноградов, В.Василенко и П.Егоров настаивали на «функциональном расстройстве сердечно-сосудистой деятельности на почве склероза и гипертонической болезни». Такое расхождение в диагнозе, а следовательно, в лечении и режиме для больного было угрожающим. Это и заставило меня немедленно обратиться к личной охране А.Жданова — майору А.Белову для связи меня с Москвой, других возможностей в то время в Валдае у меня не было.
30/VIII-48 г. А.Жданов скончался. Результаты вскрытия, произведенного на месте в Валдае патологоанатомом А.Федоровым, подтвердили диагноз инфаркта миокарда, поставленного мною при жизни больного, но отвергнутого профессорами».
Цілком можливо, що на цьому конфлікт був би вичерпаний. Проте начальник Ліксанупру Петро Єгоров вирішив, що останнє слово повинне залишитися за ним.
«6/IX-48 г., — писала Л.Тимашук, — начальник ЛСУ Кремля проф. П.Егоров созвал совещание в составе пр. Виноградова, Василенко, д-ра Майорова, патологоанатома Федорова и меня (стенографистка Е.Рубчевская). На этом совещании пр. Егоров открыл дискуссию по поводу расхождения диагноза и упомянул о моей жалобе на присутствующих здесь профессоров, стараясь всячески дискредитировать меня как врача, нанося мне оскорбления, называя меня «чужим» и «опасным человеком», а 7/IX-48 г. меня вызвали в отдел кадров и вручили приказ нач. ЛСУК П.Егорова о переводе из больницы в филиал II поликлиники, якобы для усиления там работы».
Звісно, Л.Тимашук ви¬знала таке переведення покаранням за правду і вчинила так, як робили в по¬дібних ситуаціях десятки і сотні тисяч радянських людей: написала листа в ЦК ВКП(б).
Можливо, Олексій Кузнецов, котрий займався в ЦК держбезпекою, не хотів накликати гнів Й.Сталіна на МДБ, а отже, і на себе. Не виключено, що він, як і переважна більшість громадян країни, вірив: вождів, уключаючи його самого, обслуговують найкращі медичні кадри. А тому вони не могли помилитися. Можливо, він просто вирішив притримати компромат і використати його під час апаратних інтриг. Але в серпні 1949 року він опинився серед заарештованих у «ле¬нінградській справі».
«Обстоювала свою лікарську думку»
Проте, як виявилось, історію смерті А.Жданова в ЦК і МДБ не забули.
«Спустя 4,5 года, летом 1952 г., — писала Л.Тимашук, — меня внезапно вы¬звали по телефону в МГБ, в следственный отдел по особо важным делам, к следователю Новикову, а через некоторое время — к следователю Елисееву по делу покойного Жданова для уточнения информации по поводу лечения А.Жданова, и я снова подтвердила все то, что знала и что уже мною было написано в ЦК А.Кузнецову. Спустя еще полгода, 20/I-1953 г., меня вы¬звал по телефону А.Поскребышев (завідувач особливого сектору ЦК — секретаріату Й.Сталіна. — Прим. ред.) и пригласил в Кремль к Г.Маленкову, который сообщил мне о том, что Совет министров и лично И.Сталин благодарят меня за то, что я в свое время (т.е. 4,5 года тому назад) проявила большое мужество, выступив против профессоров, лечивших А.Жданова, и отстаивала свое врачебное мнение в отношении больного, и объявил мне, что я награждена орденом Ленина. Я была потрясена неожиданностью, так как не думала, что врачи, лечившие А.Жда¬нова, «вредители». Я возразила Г.Маленкову, что столь высокой награды не заслуживаю, потому что как врач я ничего особенного не сделала, а поступила так, как на моем месте поступил бы любой советский врач. На следующий день, 21/I-53 г., я была награждена орденом Ленина, а 4/IV-53 г. награждение было отменено постановлением Верховного совета СССР как ошибочное.
При сдаче ордена Ленина в Верховном совете СССР присутствовали тт. А.Горкин и Н.Пегов. Они заверили меня в том, что правительство считает меня честным советским врачом и что отмена награждения не отразится на моем авторитете и служебном положении».
У 1954 році Л.Тимашук нагородили орденом Трудового червоного прапора, тому справу можна було б уважати закритою, якби не доповідь М.Хрущова.
«Спустя 3 года, в 1956 г., в закрытом письме ЦК КПСС Н.Хрущев, высказываясь по поводу культа личности И.Сталина, упомянул мое имя в связи с «делом о врачах». Это вызвало у большинства людей впечатление о клевете. 31/III-56 г. я обратилась с письмом в ЦК КПСС лично к Н.Хрущеву, в котором вновь изложила свое участие в обследовании А.Жданова и моем медицинском конфликте с проф. Виноградовым, Василенко и Егоровым, что же касается других врачей и профессоров, упомянутых Хрущевым в «деле о врачах», пострадавших во время «культа личности», ко мне не имеют никакого отношения.
По поводу письма Н.Хрущеву я была вызвана в ЦК к В.Золотухину (заввідділу адміністративних органів ЦК КПРС. — Прим. ред.), который сказал, что мое письмо было зачитано на президиуме ЦК КПСС. Во¬прос обо мне поднимать сейчас не время, а мне по-прежнему надлежит работать на своем месте и в той же должности и ни о чем не беспокоиться, и добавил: «А если будут какие-либо трудности, обращайтесь только к нам в ЦК КПСС».
А коли виникли труднощі, виявилося, що допомагати Л.Тимашук ніхто не збирався: «Прошло 13 лет, а мое положение в обществе до сих пор не ясное, в народе существует мнение, что «дело о врачах» возникло вследствие того, что якобы я оклеветала честных врачей и профессоров, благодаря чему было создано «дело о врачах»… Руководство 4-го главуправления во главе с проф. А.Марковым в апреле 1964 г. заявило мне, что я не могу больше оставаться в должности зав. отделением функциональной диагностики, потому что в 4-м управлении работают профессора-пострадавшие, и создали мне такие условия, что я вынуждена была уйти на пенсию. После ухода на пенсию я потеряла возможность получить квартиру, мне отказано в характеристике для получения персональной пенсии и т.п. Проработав в системе 4-го главуправления 38 лет, я ушла на пенсию с большой незаслуженной обидой».
«Завадив ЦК виявити законспіровану групу лікарів»
У все те, що писала Л.Тимашук, можна було вірити або не вірити. Проте в усіх її заявах, починаючи з 1948 року, говорилося одне й те саме. А про її високу кваліфікацію розповідав мені видатний радянський хірург, колишній міністр охорони здоров’я СРСР, академік АМН СРСР Борис Петровський, який, за його словами, без Л.Тимашук не приступав до операцій. Крім того, слова жінки побічно підтверджує й історія виникнення «справи ліка¬рів».
Першим співробітники МДБ в листопаді 1950 року заарештували професора Якова Етінгера. Причому тримали його не як лікаря-вбивцю, а як антирадянщика і націоналіста, вину якого повністю довели: його квартиру оснастили мікрофонами і впродовж тривалого часу записували відверті розмови професора з близькими. Слідчий МДБ Михайло Рюмін запропонував додати й обвинувачення в тероризмі, оскільки Я.Етінгер як консультант Ліксанупру Кремля брав участь у лікуванні померлого в 1945 році секретаря ЦК Олександра Щербакова. Проте міністр держбезпеки Віктор Абакумов наказав йому більше не пропонувати подібну нісенітницю.
Через декілька місяців М.Рюмін забув у автобусі портфель з документами, мав вилетіти з роботи і вчинив як усі: звернувся по захист і допомогу в ЦК. Його історія про померлого у в’язниці терориста Я.Етінгера виявилася затребуваною недругами В.Абакумова, передусім Лаврентієм Берією і Григорієм Маленковим, які домоглися звільнення міністра держбезпеки. Причому в рішенні політбюро, прийнятому 11 липня 1951 року, мовилося: «При допросе старшим следователем МГБ т.Рюминым арестованный Этингер без какого-либо нажима признал, что при лечении т.Щербакова имел террористические намерения в отношении его и практически принял все меры к тому, чтобы сократить ему жизнь... Однако министр госбезопасности т.Абакумов, получив показания Этингера о его террористической деятельности... признал показания Этингера надуманными, заявил, что это дело не за¬служивает внимания, заведет МГБ в дебри, и прекратил дальнейшее следствие по этому делу. При этом ¬т.Абакумов, пренебрегая предостережением врачей МГБ, поместил серьезно больного арестованного Этингера в заведомо опасные для его здоровья условия (в сырую и холодную камеру), вследствие чего 2 марта 1951 года Этингер умер в тюрьме. Таким образом, погасив дело Этингера, т.Абакумов помешал ЦК выявить безусловно существующую законспирированную группу врачей, выполняющих задание ино¬странных агентов по террористической деятельности против руководителей партии и правительства».
Такі обвинувачення вимагали доказів, але арештована 16 липня 1951 року лікар Ліксанупру Кремля Софія Карпай зізналася тільки в давньому зна¬йомстві з професором ¬Я.Етінгером. У «справі Карпай» фігурували кардіограми А.Жданова, які вона аналізувала до Л.Тимашук. І це свідчило про те, що заяви останньої вже знайшли в архівах і спробували використати в справі: «Проведенной по делу медицин¬ской экспертизой установлено, что Карпай были неправильно расшифрованы электрокардиограммы ¬А.Жданова и у него не был обнаружен инфаркт миокарда, в результате чего режим лечения А.Жданова был нарушен. Установлено также, что в 1941 году Карпай, являясь лечащим врачом М.Калинина, выписала ему увеличенную в 10 раз по сравнению с положенной дозу стрихнина, которая не была выдана больному лишь благодаря вмешательству работников аптеки».
Але далі справа не рухалася, й Семен Ігнатьєв, по суті, пропонував її припинити: «Карпай, отрицая наличие в ее действиях террористического умысла, заявляет, что рецепт с увеличенной дозой стрихнина она выписала М.Калинину по ошибке, а выводы медицинской экспертизы по электрокардиограмме ¬А.Жданова считает неправильными. Продолжать следствие по «делу Карпай» не было возможности из-за ее тяжелого болезненного состояния. «Дело Карпай» целесообразно направить на рассмотрение особого совещания при МГБ СССР и осудить Карпай на 10 лет тюремного заключения».
Проте справу не припинили. Можливо, тому, що в ЦК отримали дві дуже цікаві заяви. Причому не від Л.Тимашук.
«Лаяв їх за постійне пияцтво на дачі»
У довідці про перевірку заяв зазначалося: «В КПК при ЦК КПСС в конце марта 1952 г. поступило два заявления от членов партии т.Лукьянова о серьезных непорядках в санатории «Барвиха» и от т.Макарова о неправильном поведении руководителей гаража при этом санатории. Врач санатория т.Лукьянов сообщал, что директор санатория Мироненко, его заместитель по хозяйственной части Мизеров и секретарь парторганизации Хазанов создали нетерпимую обстановку в работе, зажимают критику недостатков, насаждают подхалимство и семейственность, бесхозяйственно расходуют государственные средства… и что директор санатория Мироненко не вводит новых методов лечения и проявляет преступную бездеятельность в руководстве медицинской работой, проводимую быв. заместителем директора Рыжиковым, репрессированным органами госбезопасности.
Шофер санатория т.Макаров сообщал, что зав. гаражом Дробатый и секретарь партбюро Хазанов зажимают критику недостатков в работе руководства гаража, не рассматривают причины большого числа аварий, совершенных по вине Дробатого и механика гаража Шабаева. Проверку этих двух заявлений было поручено провести от Лечсанупра Кремля профессору Брайцеву, от управления делами Совета министров СССР т.Фотееву и от КПК контролеру т.Кузнецову. Вся работа по проверке заявлений проводилась с выездом в санаторий «Барвиха» с 23 апреля до конца мая 1952 года».
На санаторій скаржились і раніше. У ЦК писали, наприклад, про те, що персонал краде продукти, призначені для високопоставлених відпочивальників. Але справу якось тихо і непоміт¬но закрили. Проте після перевірки 1952 року стало зрозуміло чому. Продукти забирав не персонал, а начальник Ліксанупру, професор Єгоров, і його друзі, котрі приїжджали до нього в «Барвиху».
«Тов. Егоров, — мовилось у звіті про перевірку, —проживает несколько лет в двухэтажной даче санатория «Барвиха». Для ее оборудования взял мебели, белья, посуды, предметов украшений всего на 85816 рублей, но полностью за это имущество он не платил до самого последнего времени. Повара санатория часто готовили различные блюда для т.Егорова, так как у него на даче постоянно бывали гости. В один из таких приемов гостей у т.Егорова повар «Барвихи» потребовал от него и от Власика уплатить деньги за их личное обслуживание, учинил им на даче скандал, ругал их за постоянное пьянство на даче и добился уплаты ему денег».
Причому цей факт пояснював не тільки пропажу продуктів. Генерал-лейтенанту Власику, начальникові Головного управління охорони, котрий відповідав за безпеку керівництва країни, відправила першу заяву Л.Тимашук. І, мабуть, завдяки дружбі з Власиком П.Єгорову в 1948 році вдалося спустити справу про смерть А.Жданова на гальмах.
«Відміняв без усяких підстав процедури»
Повністю підтвердились і факти із заяв про неподобства в санаторному господарстві. У гаражі «Барвихи» по знайомству ремонтували машини потрібних людей, виготовляли огорожі для могил і надгробні пам’¬ятники. Підтвердилось і те, що все керівництво санаторію, Ліксанупру і Міністерства охорони здоров’я жило в «Барвисі» в упоряджених будинках і квартирах, а одним з будинків для персоналу служив ледь відремонтований свинарник, де панувала повна антисанітарія.
По-свинськи ставилася адміністрація санаторію і до своїх пацієнтів, які не належали до найвищого керівництва країни. Наприклад, штори з їхніх палат забирали для потреб медичного начальства, а замість них вішали рядно, зшите з тканини для піжам. А деякі палати для керівників «другого сорту» були майже повністю позбавлені денного світла.
Проте, якщо вірити звіту, все це меркнуло порівняно з тим, як у «Барвисі» лікували хворих під орудою на¬укового керівника санаторію, професора Бориса Когана. Найбільш вражаючою комісія визнала історію смерті І.Солоницина:
«Солоницын поступил в «Барвиху» 22.V.1951 и находился там до 26.V.1951. Первые три дня больной чувствовал себя удовлетворительно, но 25.V состояние его стало резко ухудшаться, а накануне электрокардиограмма указывала на изменения сердечной мышцы. После консультации с доктором Рыжиковым проф. Коган дал указание перевезти Солоницына в Москву, в кремлевскую больницу, что было сделано 26.V.1951, и там больной через 8 дней умер. На вскрытии врачи-патолого¬анатомы установили, что Солоницын умер от свежего инфаркта в сердце, и, как указывали специалисты, Коган и Рыжиков допустили в этом случае неправильные действия, они не должны были давать указаний о перевозке в Москву Солоницына со свежим инфарктом сердца».
Причому, як указувалось у звіті, цей випадок не одиничний: «Был выявлен факт, когда в истории болезни Жукова, умершего в «Барвихе» после повторного инфаркта, были вырваны две страницы, в результате чего нельзя установить, правильно ли лечили этого больного. В имеющихся записях указано, что проф. Коган и лечащий врач Марковская без всяких оснований отменили назначение пенициллина, данное Жукову проф. Валединским, который установил у него воспаление легких… Кроме того, Коган, в ряде случаев назначая больных к выписке, указывал, что состояние этих больных удовлетворительное, а через несколько дней они умирали. Так было с больными Митюшиным и Семашко».
Крім першого наркома охорони здоров’я Миколи Семашка, як свідчив звіт, після лікування в «Барвисі» помер перший радянський нарком у військових справах Микола Подвойський. Вражали й дані про інших померлих пацієнтів: «А.Петрищев, 49 лет, председатель Пензенского облисполкома, находился в санатории с 14.XI.1949 по 22.V.1950, 190 дней. Диагноз: состояние после инфаркта сердца, аневризма сердца. Обращают на себя внимание следующие обстоятельства: больной был тяжелым, находился на постельном режиме, и никто из терапевтов, кроме Когана, Жарковской, Рыжикова, более 3-х месяцев его не консультировал. Только 25.II.1950 был вызван проф. Василенко, и то для решения вопроса о переводе больного в больницу, так как ему стало хуже. Назначения проф. Василенко... не были выполнены, об этом нет никаких записей в истории болезни».
«Приховували випадки серйозних помилок»
Ще під час роботи комісії керівництво Ліксанупру намагалося мінімізувати шкоду, яку виявлені факти завдавали репутації установи.
«Быв. начальник ЛСУ Кремля Егоров, — говорилось у звіті, — в ходе проверки постоянно требовал от участвующего в проверке заявлений проф. Брайцева докладывать немедленно, на что обращается нами внимание при проверке, и, хотя записка не обсуждалась, он начал удалять с работы лиц, которые были повинны в непорядках и о которых нам пришлось в справке указывать. Например, через несколько дней после нашей проверки, 5.V.1952, был издан приказ о снятии с работы директора санатория Мироненко... С 4 июля с.г. Егоров освободил от работы из системы Лечсанупра Кремля проф. Когана по собственному желанию».
Перевіряли ще раз кожен факт і співробітники Мінохоронздоров’я СРСР. Прикметним виявилося те, що з комісією співпрацювали і розповідали про недоліки й лікарські помилки багато медиків санаторію: «Врачи санатория тт.Валединский, Артюшова, Лукьянов и другие заявляли, что т.Егоров целиком доверил всю работу санатория быв. директору Мироненко и его заместителю по медицин¬ской части Рыжикову, которые скрывали случаи серьезных ошибок врачей санатория, в частности проф. Ко¬гана и Жарковской».
Така картина навела перевіряльників на думку про те, що подібний безлад міг спостерігатися в усіх закладах Ліксанупру Кремля. І що це необхідно перевірити. У підсумковому звіті про перевірку «Барвихи» йшлося: «Следует указать, что посланная 14.VI.1952 тт.Смирнову и Егорову справка о результатах проверки санатория «Барвиха» давала только первоначальные сигналы о неблагополучии дел в Лечсанупре Кремля, по¬следующая проверка поликлиник, больниц и санаториев системы ЛСУ Кремля показала крайне тяжелое положение с постановкой лечебных учреждений».
Про те, наскільки об’¬єктивними виявилися ви¬сновки, напевно, можна довго сперечатися. Одначе підсумковий звіт комісії був закінчений 18 вересня 1952 року, після чого почалися арешти медичних світил. Адже всі вони були якщо не співробітниками, то консультантами Ліксанупру.
Коли ж після смерті Й.Сталіна «справу лікарів» згорнули, нікому не хотілося згадувати, хто про чиї та які лікарські помилки розповідав комісіям і слідчим. Тому провину за гучну справу, за спільною згодою партії та медиків, переклали на Л.Тимашук. Хоча, по суті, в основі справи лежало одвічне наплювацьке ставлення до пацієнтів. Хай і високопоставлених.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!