«Випуск недоброякісної продукції є протидержавним злочином, рівносильним шкідництву»
Про ситуацію з якістю продукції, котру до революції вважали катастрофічною, в радянській Росії могли тільки мріяти. Майже в кожному промисловому огляді 1920-х років ішлося про величезну кількість браку, що випускається як державними підприємствами, так і більшістю переданих в оренду приватникам заводів. Не краще було й у кооперативних і кустарних майстернях. Урешті-решт 70 років тому, в 1940-му, партія та уряд вирішили садити на строк від 5 до 8 років директорів і технічних керівників підприємств, які випускають брак.
Про ситуацію з якістю продукції, котру до революції вважали катастрофічною, в радянській Росії могли тільки мріяти. Майже в кожному промисловому огляді 1920-х років ішлося про величезну кількість браку, що випускається як державними підприємствами, так і більшістю переданих в оренду приватникам заводів. Не краще було й у кооперативних і кустарних майстернях. Урешті-решт 70 років тому, в 1940-му, партія та уряд вирішили садити на строк від 5 до 8 років директорів і технічних керівників підприємств, які випускають брак.
«Доки незаслужено здобута репутація не завалиться»
Чи замислювалися ви колись над тим, чому серед усього численного російського пролетаріату, зображеного багатьма авторами в безлічі творів, найпопулярнішим персонажем був і залишається лєсковський Лівша, котрий підкував блоху?
По-перше, він був рідкісним майстровим, котрий замість того, щоб розмірковувати, як обдурити замовника, щиро піклувався про точність виготовлення, оригінальність і якість продукції. А по-друге, сумна доля Лівші, котрий загинув при спробі привезти з Англії підглянутий технічний секрет, слугує виправданням для тих, хто з мальства переконаний, що від роботи і коні дохнуть, а робити завжди і все можна сяк-так.
Таке ставлення до роботи поширилося в Росії за часів кріпосного права, коли життя і благополуччя землеробів у переважній більшості сіл перестали залежати від кількості, якості й результатів праці, а головним стимулом до ударної роботи стали різки. Потім, після розкріпачення селян, уряд Російської імперії відчував нагальну потребу в зміні ситуації. Адже в аграрній країні низьку якість виробленої продукції кожен її житель відчував власним шлунком. А тому застосовувалися найрізноманітніші заходи боротьби за якість.
Нагороди в ті часи були чи не найкращою рекламою товарів, і заповзятливі виробники відразу ж заходилися шукати кружних шляхів для отримання виставкових призів за якість. Газета, що випускалася для учасників і відвідувачів виставки 1882 року, писала про систему надання нагород: «Вона породжує багато інтриг, викликає незадоволення й не є гарантією кращого виробництва товару, адже буває, що експонент виставить один якийсь предмет, справді чудово виконаний, і призначить за нього невелику ціну, проте цей екземпляр зовсім не є зразком його звичайного виробу і звичайних цін. Заручившись медаллю чи дипломом, він дістає можливість експлуатувати протягом відомого періоду покупців, доти, доки незаслужено здобута репутація не завалиться».
Не досягши успіху за допомогою пряника, власті намагалися впливати на виробників низькоякісної продукції за допомогою батога. Законодавством передбачалися заходи покарання за випуск неякісної і фальсифікованої продукції, а на ринках і в інших торгових точках почали проводити перевірки.
Про результати однієї такої перевірки — вершкового масла, що продавалося в Москві, — міська санітарна станція повідомляла в Московську міську управу: «В течение мая, июня, июля, августа и сентября
Что касается вопроса о свежести обращающегося в розничной торговле натурального масла, то из всех 186 проб, признанных станцией натуральными (не подмешанными посторонними жирами), санитарным требованиям удовлетворяли 133, т.е. 71,5% общего числа нефальсифицированных проб, остальные же 53 пробы (28,5%) обладали такой прогорклостью, которая превышает величину, принятую станцией в качестве предельной для свежего масла» (Тут і далі лексичні, стилістичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Виходило, що тільки 40,4% масла, яке продавали в Москві, можна було вважати якісним. І багато сучасників пояснювали цю жахливу, з їхнього погляду, цифру тим, що максимальне покарання за випускання фальсифікованої та неякісної продукції не перевищувало двох місяців ув’язнення. До того ж суди, як правило, обмежувалися штрафами від 10 до 30 руб., а бо й меншими. А бракороби і фальсифікатори отримували прибуток у сотні тисяч і мільйони рублів щорічно. Отже, потік неякісної продукції тільки розширювався.
«Дерматин звисав з автобуса лахміттям»
Нічого не змінилося й після жовтневого перевороту. Звичайно, керівники всіх виробництв знаходили безліч виправдань. В одних виявлялася недостатньою кваліфікація працівників, прийнятих за наполяганням профспілки. Інших підводила нічна робота: багато директорів фабрик і заводів писали, що в треті зміни працівники випускають до 30% непридатної продукції. Проте найпоширенішим виправданням залишалася неякісна сировина, поставлена суміжниками.
У червні 1929 року на конференції в Бумсиндикаті (синдикаті паперової промисловості) поліграфісти нарікали на якість паперу і картону: «В отриманій, наприклад, фабрикою «Світоч» партії англійської теки не було жодного аркуша без браку. Ця ж фабрика отримала з Балахни 3 вагони картону, який був увесь у пузирях і шарувався. У стосах паперу, придбаних друкарнею Ленінграда, опинилися цвяхи, шматки дерева тощо... Вартість усього виробленого паперу визначається нині в 165 млн руб., причому не менш ніж 10% припадає загалом на брак. Таким чином, 16 млн руб. викидається на вітер».
А папірники скаржилися на своїх постачальників: «Погана целюлоза, що отримується паперовими фабриками. Папір, який виробляється із сяської целюлози, має 9,5% засміченості замість нормальних 1,5%».
Наради проводилися в усіх галузях і на урядовому рівні. За підсумками обговорень приймалося безліч рішень, що не змінювали абсолютно нічого. Наприклад, у грудні того ж 1929 року «Правда» повідомляла про промисловість Ростова-на-Дону: «Збільшився випуск на ринок бракованих виробів. У деяких галузях брак перевищує 25%, доходячи до 50%».
Здавалося, якщо переоснастити виробництво, справа поліпшиться. Проте й тут усе було не зовсім добре. На початку 1930-х років автомобільний завод АМО в Москві переоснащили за допомогою іноземних фахівців, витративши на будівництво й закупівлю верстатів та устаткування в Сполучених Штатах і Німеччині колосальну суму — близько 80 млн руб. Один з американців, які допомагали перебудовувати завод, названий після реконструкції ЗІС (Завод ім.Сталіна), писав: «За два роки ви побудували обладнаний найсучаснішою технікою завод, який сміливо може стати поряд з найбільшими автомобільними заводами Америки».
Проблема була в тому, що, незважаючи на зарубіжне обладнання, якість продукції ЗІС, якщо не брати до уваги урядові лімузини, залишилася по-справжньому радянською. Шофер з України Петров писав на завод у 1940 році: «У травні до нас прийшов автобус ЗІС-16. Після того як я почав на ньому працювати, стали виявлятися прикрі дефекти. Ще по дорозі з Києва відлетіла контргайка болта штовхача, впавши в картер. Автобус прибув на автобазу: зовні і зсередини відстав дерматин. Машина пройшла 1500 км: розсипалася клапанна пружина. Після другої тисячі кілометрів вийшла з ладу друга всмоктувальна клапанна пружина, дерматин звисав з автобуса лахміттям. Пройдено 2500 км: вийшов з ладу годинник, лопнула тяга від радіатора під капотом, став пробивати дріт від бобіни до трамблера. 3000 км: лопнула стяжка, котра регулює педаль зчеплення. Пройдено 4000 км: на барабані обрізані шпильки, посипалися два підшипники рульового управління, витеребилися обойми, почав «брехати» покажчик бензину».
У тому ж році на ЗІС провели перевірку якості роботи, і виявилося, що одні й ті самі скарги на дефекти двигунів надходять уже кілька років, але абсолютно нічого не робиться. А недоладну продукцію випускають буквально всі цехи заводу, починаючи з ливарного, де бракувалася практично кожна п’ята виготовлена деталь.
Подібне спостерігалося на переважній більшості радянських виробництв. Якщо вірити газетам, бракороби існували навіть у вугільних шахтах: «На шахті «Кочегарня» начальник дільниці №10 т.Шевченко має добру репутацію. Єдиними людьми, що намагалися поставити під сумнів його успіхи, були працівники районної інспекції з якості вугілля. Їх дані свідчать, що якість продукції дільниці з кожним місяцем погіршується, що дорогоцінне коксівне вугілля пласта «Дев’ятка» перетворюється тут на брак. На дільниці нехтують найелементарнішими умовами боротьби за чистоту вугілля: порода, що скрізь обсипається, забруднює вугілля.
Шевченко, як досвідчений гірник, безперечно, розуміє, яких великих збитків він завдає шахті, якого клопоту і збитків завдає кожна зайва тонна породи на збагачувальній фабриці, потім на коксовому заводі, в доменній печі. Одначе його це мало хвилює. Адже план вуглевидобування дільниця перевиконує.
Не так давно, коли на дільниці провалилася слабка покрівля й глинясті сланці почали шматками відвалюватись у вугілля, інспектори з якості зауважили, що слід посилено затягувати покрівлю обаполами. Проте начальник дільниці й не подумав щось зробити. Адже порода піде на-гора разом з вугіллям — більший буде відсоток виконання плану!»
«Пускаємо в роботу ще один паровоз»
Головною причиною браку як була, так і залишилася гонитва за виконанням плану. Однак партія та уряд уважали, що людський чинник відіграє не менш важливу роль. І 10 липня 1940 року Президія Верховної ради СРСР прийняла указ «Об ответственности за выпуск недоброкачественной или некомплектной продукции и за несоблюдение обязательных стандартов промышленными предприятиями»:
«1. Установить, что выпуск недоброкачественной или некомплектной промышленной продукции и выпуск продукции с нарушением обязательных стандартов является противогосударственным преступлением, равносильным вредительству.
2. За выпуск недоброкачественной или некомплектной продукции... главных инженеров и начальников отделов технического контроля промышленных предприятий предавать суду и по приговору суда подвергать тюремному заключению сроком от 5 до 8 лет».
Опублікували цей новий закон 13 липня, а буквально наступного дня почалося його неухильне втілення в життя. Газети повідомляли, що за справи бракоробів узялися найдосвідченіші слідчі в найважливіших справах: «У прокуратурі Азербайджанської РСР у слідчого в найважливіших справах п.Двороковського сидить середніх років повний чоловік. Нудотно посміхаючись, знизуючи плечима, він м’яко каже:
— Бачите, я з вами цілком згоден, що випікання недоброякісного хліба є злочином, і як керівник підприємства визнаю себе винним, але... я винен частково. Хлібовипікання — виробництво, а на виробництві недоліки бувають...
— Випікання булок, на
— У випусканні недоброякісного хліба я не винен, — заявляє він. — Я не можу міркувати за роботою вночі. Можливо, вночі порушується технологічний процес випікання, й через це з’являється брак. Адже за всім не вгледіти...
Вчора т.Двороковський закінчив слідство у справі керівників пекарні №13. За систематичне випускання бракованої продукції притягнені до кримінальної відповідальності директор пекарні Сапруков, завідувач виробництва Баширов і майстер Ахназаров. Усіх трьох узято під варту».
Ті, кому загрожував арешт, негайно почали виправляти недоліки. Наприклад, директор Новотульського металургійного заводу В.Жуков доповідав: «Рабочие, инженеры, техники и служащие нашего завода встретили указ Президиума Верховного совета от 10 июля весьма одобрительно. Как только указ был опубликован, мы в тот же день обсудили его в цехах, на собраниях бригад. Рабочие и специалисты завода на этих собраниях внесли немало ценных предложений, осуществление которых позволит значительно поднять качество металла... Пускаем в работу дополнительно еще один паровоз. Наводим образцовый порядок на шихтовом дворе, регламентируем по классам и сортам руду. Усилили технический контроль за качеством получаемого сырья... На заводе сейчас проводится полная инвентаризация чугуна. Склады очищаются от всего ненужного. Контроль за отгрузкой чугуна теперь значительно усилен. Отгрузка некондиционного металла нами совершенно прекращена, хотя на этот металл и имеются наряды».
Проте кампанія боротьби за якість продукції не могла закінчитися швидко й безкровно. 26 липня 1940 року ТАРС поширив інформацію «В прокуратурі Союзу РСР», де йшлося: «В соответствии с указом Президиума Верховного совета Союза ССР от 10 июля
Так, в Горьковской области возбуждено дело в отношении руководителей завода «Красная этна». Этот завод с 14 по 23 июля систематически выпускал недоброкачественные детали. Расследуется дело о выпуске недоброкачественных авточастей заводом «Автоприбор» (Московская область). Характерно, что руководители завода после того, как Глававтотракторосбыт 19 июля забраковал эту партию изделий, пытались сдать ее Авторемонтному заводу и Росглававтосбыту.
В Москве возбуждено дело против работников фабрики «Спортигрушка», выпустившей в течение
В Ярославской области ведется следствие о выпуске недоброкачественной продукции торфопредприятиями Яргрэса. В Челябинской области закончено расследование по делу директора сварочного завода Лихачева, обвиняемого в том, что он систематически допускал выпуск недоброкачественных изделий. Лихачев предан суду.
Ведется расследование о выпуске недоброкачественной продукции вторым Государственным часовым заводом в Москве. Возбуждено уголовное дело о выпуске большого количества недоброкачественных тетрадей Краснокамским и Марийским бумкомбинатами. В г.Горьком привлечен к уголовной ответственности за выпуск недоброкачественной обуви технический руководитель промкомбината Ждановского района Михайловский.
Прокуратурой Союза ССР установлен особый контроль за расследованием дел о выпуске недоброкачественной, некомплектной или нестандартной продукции».
Наступним етапом боротьби за якість мали стати показові процеси над директорами-бракоробами. Проте тут судово-прокурорська машина почала буксувати. Процеси виходили невиразними, однаковими і відверто нудними. Директорів, головних інженерів або технологів допитували про те, як вони перетворилися на шкідників, ті показували технічні регламенти й інші керівні документи, в яких зазначалося, що певний процес браку неминучий. Прокурори наполягали на зізнанні в тому, що для підвищення якості продукції зроблено далеко не все, однак підсудні пред’являли купу наказів, котрі свідчили про те, що вони намагалися.
Лише на деяких процесах з’являлися цікаві деталі. На заводі бетонних плит у Ленінграді браковану продукцію намагалися розбити в щебінь з метою приховання самого факту її існування. Проте незалежно від наявності подібних обтяжливих обставин суди засуджували до передбаченого указом покарання всіх обвинувачених.
У грудні 1940 року прокуратура повідомляла в Раднарком СРСР про досягнуті успіхи: «Со дня издания указа Президиума Верховного совета Союза ССР от 10 июля с.г. органами прокуратуры было закончено следствием и направлено в суд 363 дела о преступлениях, предусмотренных указом.
К 1 декабря с.г. судами были вынесены обвинительные приговоры по 221 делу и осужден по указу от 10 июля 381 чел. Из числа осужденных работали на предприятиях гос. промышленности 251 чел., на предприятиях системы Всекопромсовета — 80 чел. и на иных предприятиях — 50 чел.
Заслуживают особого внимания следующие дела, рассмотренные судом:
1. Дело работников Коломенского патефонного завода Наркомата общего машиностроения (Московская область). Завод выпускал недоброкачественную оборонную продукцию. Директор завода Кирюхин приговорен к 6 годам тюремного заключения, а гл. инженер Марьев и нач. ОТК Люминцев — к 5 годам тюремного заключения каждый.
2. Дело работников завода «Автоприбор» системы промкооперации (Московская область). Этот завод систематически выпускал недоброкачественные части для автостроения, которыми снабжал автопромышленность. По этому делу приговорены: директор завода Макарычев — к 5 годам тюремного заключения; технорук Суков — к 6 годам тюремного заключения, а нач. ОТК Соколов — к 8 годам тюремного заключения с поражением в правах на 5 лет.
3. Дело работников завода «Карболит» Наркомхимпрома (Московская область). Этот завод выпускал в большом количестве недоброкачественные крышки для аккумуляторных баков. Директор завода Архиповский и гл. инженер Рогов приговорены к 6 годам тюремного заключения каждый, а нач. ОТК Козлов — к 5 годам тюрьмы...
5. Дело работников завода бетонных плит Наркомата промышленности строительных материалов (г. Ленинград). Этот завод поставлял нестандартные бетонные плиты для ответственных военных строек. Директор завода Райхель и гл. инженер Айзенберг приговорены к 7 годам тюремного заключения каждый. Нач. ОТК Томич приговорен к 5 годам тюремного заключения...
8. Дело работников завода №55 Наркомата боеприпасов. Этот завод систематически и в больших количествах выпускал недоброкачественную продукцию. Директор завода Соболев приговорен к 7 годам тюремного заключения с лишением военного звания. Нач. ОТК Костин приговорен к 5 годам тюремного заключения.
9. Дело работников Липецкого Мотороремонтного завода «Союзремтреста» Наркомзема Союза ССР (Воронежская область). Вследствие грубейших нарушений технологической дисциплины завод выпустил недоброкачественную оборонную продукцию. Главный инженер завода Адарюков приговорен к 5 годам тюремного заключения с поражением в правах на 2 года.
10. Дело работников завода «Красная этна» Наркомата среднего машиностроения (г.Горький). Этот завод систематически и в большом количестве выпускал недоброкачественные детали для автостроения. Директор завода Макаров и главный инженер Исаков приговорены к 8 годам тюремного заключения каждый...
13. Дело работников шахты «Северная» Наркомчермета (Днепропетровская область). По этому делу приговорены: начальник шахты Ратушный — к 5 годам и технорук Паденко — к 6 годам тюремного заключения...»
Ще через місяць справ було 396, а засуджених — 417, і підкреслювалося, що «всі без винятку винні засуджені до ув’язнення». Проте більше зведень про засуджених директорів-бракоробів до Раднаркому не надходило, що свідчило про завершення кампанії. Можливо, через війну, яка наближалася, керівні кадри промисловості вирішили приберегти. А можливо, в ЦК й уряді вважали, що вони достатньо налякані для того, щоб працювати без браку.
Керівників засуджували й потім, але далеко не кожного з тих, кого обвинувачували у випусканні неякісної продукції, карали на підставі указу від 10 липня 1940 року. Наприклад, начальника головного управління сірникової промисловості Наркомліспрому М.Столярова, котрого обвинувачували у зриві урядового завдання з виробництва сірників і випуску неякісної продукції, в 1942 році віддали під суд за обвинуваченням у халатності й засудили до 6 місяців виправних робіт за місцем роботи з утриманням 15% заробітної плати.
А указ від 10 липня пізніше використовувався для створення політичних справ у післявоєнний період. Відома «авіаційна справа», під час якої в 1946 році заарештували і засудили наркома авіапромисловості Олексія Шахуріна, головнокомандувача ВВС головного маршала ВВС Олександра Новикова й інших керівників, почалася саме з обвинувачень у випусканні та прийманні неякісної авіатехніки. Проте якщо директорів захищав хтось із членів політбюро, прокуратура дивилася на порушення крізь пальці.
Одначе найважливішим підсумком репресивної боротьби за якість виявилося те, що вона закінчилася безрезультатно. І про якість радянської, а нині російської продукції можна сказати тільки одне — вона незмінна.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!