Вікторія СОБОТНИК: «Основна спокуса людини в мантії — гординя, яка втілюється у вірі у власну непогрішимість і прагненні влади»
Держарбітраж при облвиконкомі, арбітражний суд, господарський суд — це не дослідження перетворень установи, а відображення життя людини в трудовій книжці. Арбітр, суддя, заступник голови, голова суду — це не кар’єрні щаблі, а стабільність і прагнення не зупинятися на досягнутому, це досвід і визнання колег. Жодна автобіографія не відобразить, які життєві сили і почуття стоять за кожним рядком.
Держарбітраж при облвиконкомі, арбітражний суд, господарський суд — це не дослідження перетворень установи, а відображення життя людини в трудовій книжці. Арбітр, суддя, заступник голови, голова суду — це не кар’єрні щаблі, а стабільність і прагнення не зупинятися на досягнутому, це досвід і визнання колег. Жодна автобіографія не відобразить, які життєві сили і почуття стоять за кожним рядком.
Важка робота, але вона для неї, бо ця жінка незалежна, принаймні намагається такою бути, наскільки це можливо. Віддавши понад чверть сторіччя установленню справедливості, вона має свою позицію щодо багатьох питань.
Спираючись на власний досвід, голова Господарського суду Івано-Франківської області, заслужений юрист України Вікторія СОБОТНИК поділилася з кореспондентом «ЗіБ» своїми думками стосовно судово-правової реформи.
«Слухняні судді дуже швидко відкрите суспільство зроблять закритим»
— Вікторіє Вікторівно, чимало розмов і суперечок точиться навколо того, наскільки незалежним має бути суддя. Що на практиці дає ця незалежність?
— Якщо говорити про принцип, то незалежність — засіб зробити правосуддя справедливим. Незалежність дає можливість бути безстороннім. Якщо в людини на посаді є прагнення справедливості, то тоді ми маємо істинного суддю.
Реально незалежність судів та суддів — це постійна боротьба в суспільстві між тими, хто орієнтований на право, і тими, хто вище всього ставить політичну, економічну, а по суті, свою особисту й таку рідну доцільність. Кожна людина, не має значення — суддя це чи ні, сама обирає, по який бік питання їй стати.
— Сьогодні судді незалежні?
— На жаль, нині ми маємо ситуацію, коли такі суспільні цінності, як суд, правосуддя, послідовно руйнуються. Масова свідомість людей сформована таким чином, що, виявляється, саме суди та судді винні в усіх негараздах держави. І в цій боротьбі порушився баланс, центр ваги різко змістився в бік утрати незалежності правосуддя.
Однак усі закиди суддям схожі на нарікання людини, якій не подобається зображення в дзеркалі. Вона не розуміє, що бачить себе. Стан судової системи відповідає стану суспільства і є його відображенням.
Візьміть рейдерство. Це явище імпортоване в суди ззовні, воно пов’язане з недоліками законодавства. Проте намагаються звинуватити в усьому суди, аби приховати справжні наміри. А наміри прості — зробити судову систему залежною та підконтрольною.
— Як співвідносяться незалежність і недоторканність суддів? І від кого ця недоторканність обороняє?
— Як мета й засіб. Недоторканність суддів — вимушений крок. Зверніть увагу, як почастішали заклики потихеньку садити суддів за грати. Історія знає чимало випадків, коли правоохоронні органи перетворювалися в репресивні. Тому потрібні гарантії, що стосовно суддів не будуть фальсифікувати справи. Важко уявити суддю, який зможе безсторонньо вирішити справу, знаючи, що його за це можуть кинути в камеру.
Недоторканність суддів потрібна не суддям. Вона потрібна людям. У суддів немає зброї, у судів немає власних силових підрозділів, судді психологічно не готові до силового протистояння. У них інше завдання. Єдиним захистом суддів є Право і… громадянське суспільство.
І, дивіться, реальної недоторканності в судді значно менше, ніж у професійного адвоката: проти судді справу може порушити дільничний інспектор, тоді як проти адвоката — прокурор області.
— Тоді навіщо весь час ставиться питання про скасування недоторканності одночасно з депутатським імунітетом?
— Звісно, не для того, аби виявляти і притягувати до відповідальності тих суддів, які порушують закон. Це робиться для того, щоб судді були слухняні, щоб знищити судову владу, бо судова влада і залежність — поняття не сумісні. Людям треба думати над цим, адже слухняні судді дуже швидко відкрите суспільство зроблять закритим.
Думаю, питання недоторканності є одним із засобів забезпечення незалежності суддів. Недоторканність — це також визнання особливого статусу тих людей, які здійснюють правосуддя. Це громадська думка про їхні роль і місце в державі.
Скасування недоторканності суддів у даних умовах призведе до послаблення судової системи. Це — в інтересах тих, хто хоче впливати на судову владу, але ніяк не в інтересах суспільства.
— Вплив — це прихований тиск. Узагалі судді відчувають його сьогодні на собі?
— Тиск іде брутальний, системний, цілеспрямований і… безперспективний. Один відомий чоловік казав: багнетом можна зробити що завгодно, але сидіти на ньому неможливо. Суд сильний не зброєю. Суд сильний Правом, Справедливістю. А це такі речі, що з ними багнетом нічого не вдієш.
— І в чиїх руках цей багнет?
— Опустимо питання, хто винен. Важливіше, що робити. Питання має три рівні, і тільки один з них залежить від кожного окремо взятого судді — це персональний рівень. Тут вирішення проблеми має дві сторони. З одного боку, суддя виконує визначені процедури, бере участь у колективній праці групи людей, які забезпечують здійснення правосуддя. У цьому випадку питання незалежності визначаються організаційними умовами служби: або вони сприяють незалежності, або ні.
З другого боку, сама людина за етико-діловими якостями теж повинна мати внутрішні моральні сили для спротиву тиску. Це стосується виховання в собі прагнення до справедливості. Цьому повинна сприяти консолідація суддівського корпусу навколо певних цінностей. Вироблення стандартів поведінки суддів, захист від утручання в їхню діяльність — це рівень судової системи країни. На жаль, тих зусиль, які робляться на цьому рівні, явно недостатньо. Судді потребують захисту, бо, як виявилося, ніякі гарантії незалежності добровільно не виконуються.
І нарешті, третій рівень — наддержавний. Це рівень суспільства, задля якого, власне, правосуддя й потрібне Україні. Народ має сказати своє вагоме слово на захист суддів задля майбутнього.
«Мораль судді — це воля його совісті. Етика — це одяг його моралі»
— Поки що суспільству нав’язують думку: наші судді живуть не на одну зарплату, бо відпочивають на віп-курортах, мають розкішні апартаменти, інші — влаштовують гучні гулянки з друзями. Чи має право суспільство занадто прискіпливо дивитися на приватне життя людини в мантії?
— Це важливе питання. Етичні аспекти зовнішньої поведінки суддів у нас визначені відповідним кодексом, положення якого є абстрактними. Цього явно мало. В інших країнах у рамках судових систем існують цілі інститути, які дають роз’яснення того, що є етичним у тій чи іншій ситуації та як потрібно чинити судді. Будь-які нормативні положення засвоюються суддею і стають частиною його системи цінностей.
Бачите, ця проблема теж розпалася на дві частини. Одна стосується суспільних інститутів, які забезпечують етичну поведінку судді, а друга орієнтує на його внутрішній світ, куди доступу немає нікому. Саме там, усередині, де народжуються думки, прагнення, ідеали, і живе суддя.
Можна сказати, що, йдучи шляхом справедливості, юрист на посаді судді стає істинним суддею. Або не стає. Вже говорилося, що кожна людина сама обирає, по який бік справедливості вона стане. Етика судді, навіть сформована у вигляді найкращих рекомендацій, так і залишиться абстрактною, якщо їй не буде надано моральну санкцію самого судді.
— Наразі є ідея створити й у нас спеціальну Дисциплінарну палату, яка наглядатиме, зокрема, за дотриманням суддями норм етики…
— Можна вигадати систему контролю над суддею і силою привести його поведінку до певних формальних стандартів. Однак якщо така поведінка не є переконанням людини, то потрібно буде все більше і більше сторожів.
— Отже, проблема не в системі, а в людині?
— Так, морального суддю треба виховати. Адже право як таке в основному базується на понятті справедливості, а не добра і зла. Думаю, в суді добре все, що справедливе.
Мораль судді полягає в тому, щоб він у кожній ситуації знав, як утілити абстрактну справедливість у конкретні дії, які спрямовані на досягнення мети — правосуддя. Мораль судді — це воля його совісті. Етика — це одяг його моралі. Йдеться про поведінку, яка повинна бути не тільки справедливою та законною, а ще для людей і виглядати такою.
І справді, як знати, що суддя чинить етично? Він повинен це демонструвати. Тоді й рішення його будуть теж виглядати наповненими мораллю. Етична форма поведінки судді визначається моральністю його рішень. Так жити важко.
«Не давайте хабарів — і судді їх не братимуть, і так буде краще всім»
— Високі посадовці часто стверджують, що судді — лише частина суспільства, отже, як і інші гілки влади, втягуються в корупцію, хабарництво. На вашу думку, яким ще спокусам має протистояти суддя?
— У суддів є спокуси, але вони специфічні, їх одразу не видно. Насправді, коли ведуть мову про суддів та їхні спокуси, то перш за все мають на увазі корупцію з хабарництвом. Велика помилка. Ці явища вторинні й похідні від основної спокуси судді — гордині, яка втілюється у вірі у власну непогрішимість і прагненні влади.
Посудіть самі. Суддя — це людина, яка кожного дня застосовує конкретну і певною мірою безмежну владу, адже суддя незалежний. Кожного дня ця людина приймає остаточні рішення, які так важливі конкретним особам. Ця влада, може, сильніша за будь-яку іншу. В окремих суддів це супроводжується певним емоційним станом — ейфорією. Деяким суддям віра у власну непогрішимість так ударила в голову, що вони починають ухвалами зупиняти природні процеси. Це жарт. Однак така тенденція є. І тому це — головна загроза.
А корупція і хабарництво, про які так багато розмов, тому й виникають, що суддя має можливість, владу внаслідок свого становища знаходити в тій чи іншій ситуації право, а отже, і зловживати ним. Якщо в нього цю можливість забрати, то не матимемо судді. Коли відсутній моральний бар’єр, коли все можна, то й суддя може стати корупціонером, точніше, його таким зроблять ті, хто дає хабарі. Не давайте хабарів — і судді їх не будуть брати, і так буде краще всім.
— Як у такому разі побороти корупцію?
— Вихід простий — кожен суддя гарний, якщо знає, що його поведінка оцінюється. Введіть чіткі стандарти того, як повинен чинити суддя в службових та неслужбових ситуаціях, і створіть інститут оцінки та спостереження за додержанням суддями стандартів. Дайте поштовх у цьому напрямку зверху — і процес набере характеру ланцюгової реакції. Все. Більше нічого робити не треба. Корупція з хабарництвом будуть зведені до стихійних меж, до рівня ексцесів.
«Зрозуміти справедливість може тільки людина, яка наділена душею, здатною до співпереживання»
— Напевне, не лише матеріальні чинники мають вплив на суддю, а й система його цінностей. Чи вправі суддя керуватися своїм почуттям справедливості під час розгляду спору?
— Зрозуміло, що настрій — це окуляри, через які суддя бачить проблему. І недаремно французький філософ Мішель де Монтень говорив: «Суддя, котрий ухвалив обвинуваченому вирок у пориві гніву, сам заслуговує на смертний вирок».
Настрій впливає на підсвідомому рівні. Тому краще, якби на аналіз і оцінку нічого не впливало. Краще, але неможливо, а може, й недоцільно. Суддя — істота, яка не тільки думає, а ще й відчуває. Треба визначатись, якого ми хочемо суддю: здатного на переживання і тому не завжди об’єктивного чи такого, що має абсолютно раціональний розум?
Моя відповідь така. Суддя вирішує спори між окремими особами. Звичайно, ці спори мають об’єктивну інформаційну природу. Однак їх виникнення залежать від інтересу, а це вже стосується не тільки раціональної, а й емоційно-вольової сфери. Суддя працює для людей. Юстиція існує для людей. І тому справедливість у кожному випадку індивідуальна — вона заломлена крізь призму інтересів, прав, обов’язків конкретних осіб. А зрозуміти це може тільки людина, яка наділена душею, здатною до співпереживання. Хто розуміє, той прощає.
Справедливість полягає не тільки в об’єктивній, зовнішній оцінці, а передусім у розумінні намірів людини, мотивів її вчинків. Саме це і є містком між абстрактним розумінням справедливості та конкретним. Хто вміє сплавляти у своїй душі об’єктивні та суб’єктивні чинники в одній конкретній справедливості — той суддя. І навпаки. Недаремно кажуть, що сила судді — в його совісті.
— Сильний суддя в Украї-ні — це правило чи виняток?
— Справжніх суддів не так багато, але цей процес іде, і його треба стимулювати, а не нищити в людині суддю. Треба сприяти, щоб людина сама ставала суддею.
Нині ведеться дуже багато розмов про те, що проблема судочинства, виявляється, в тому, що судді — погані люди. І її вирішення полягає у створенні людини нового зразка — «найправосуднішого» судді у світі. Проте думати, що спочатку треба в лабораторіях створити справжніх суддів, а вони потім створять справжні суди, — утопія. Дуже шкідлива утопія, бо енергія суспільства, яка обраховується мільярдами народних гривень, іде не туди.
Проектувати треба не нових людей, проектувати треба нові суди. Нові — це по-іншому влаштовані. Коли вирішення питання не займатиме багато часу, без витратних та виснажливих процедур. Коли через розумний проміжок часу людина залишатиме суд з рішенням та світлим і чистим відчуттям справедливості в душі. Є підозри, що якщо в українські реалії переселити якихось закордонних і таких бездоганно чистих та справедливих суддів, то через короткий час усе знову загниє. Бо причина не в суддях, а в тому, як вони влаштовані.
Створіть правильну організацію, і люди, які в ній працюють, змушені будуть бути правильними. А вдосконалення людей — це наступне питання. Не треба ставити воза перед конем.
«Прецедентна система нам непритаманна, бо вона істотно обмежує свавілля»
— Змінюються президенти, парламенти, уряди, і щоразу нові люди при владі починають говорити про нагальність судової реформи. Наскільки вона актуальна сьогодні, насамперед для господарського судочинства?
— Для чого вона потрібна? Так треба ставити питання. За радянських часів строки розгляду справ порушувались у межах розумного, судова практика була напрацьованою, а рішення — стабільними. Однак з розвитком ринкових відносин ми отримали весь букет супутніх явищ. Різко збільшився товарообмін, а значить, у суди стало надходити набагато більше справ, розгляд яких ураз уповільнився. Суди не були забезпечені кадрово, матеріально.
Проте не це основне. Основне те, що з’явилися нові, досі невідомі категорії справ, до яких судова система виявилася неготовою.
Крім того, судочинство України опинилося під критикою міжнародної спільноти як таке, що не відповідає глобальним тенденціям демократизації та уніфікації процесів. Ми не знали інституту апеляції, не знали змагальності та рівності сторін. Тепер ці принципи задекларовані. Але до їх реалізації потрібно пройти довгий шлях і поміняти багато суміжних інститутів.
Отже, реформа потрібна для введення в судочинство демократичних стандартів, уніфікації судової практики, оптимізації організаційних засад діяльності, аби судочинство було доступним, справедливим, ефективним.
— Які кроки, на вашу думку, просунуть судочинство в цьому напрямку?
— Одним з напрямків такої політики є формування судової практики. А вона, своєю чергою, впливає на правопорядок самим фактом власної стабільності. На мою думку, є два способи, як забезпечити останню. Один з них — наш, традиційний. Суддя не може тлумачити норму, орієнтується на практику, яка постійно коливається. Він запрограмований на можливість помилки. А можна ж і не так.
В інших країнах є така річ, як судовий прецедент. Саме він і визначає практику, а отже, й частину політики. Існування прецеденту може вирішити проблеми правосуддя на стадії виникнення наміру звернутися до суду. Вдумайтесь, в інших країнах більш ніж 90% звернень до судового розгляду не доходять, бо всі знають наперед результат справи.
— Але ж і вчені, і практики стверджують, що Україні прецедент не притаманний…
— Прецедентна система нам непритаманна тому, що вона істотно обмежує свавілля. Це ж тоді судове рішення не можна буде просто так скасувати, це ж його тоді потрібно буде виконувати всім. Уявляєте? Ні. Легше прецедентну систему обізвати чужою і неприйнятною.
Хоч, наприклад, в Естонії, яка не так давно була там, де й ми, вирішили, що аналог прецеденту треба вводити. От вони і в Європі. А в нас у міжнародно-правових відносинах виникають проблеми, зокрема й через незадовільний стан із судово-правовою реформою.
«Аби змінити ситуацію, слід надавати широкі повноваження всім формам суддівської самодіяльності»
— З огляду на ваші акценти на особливій ролі судді в державі чи не слід насамперед реформувати систему відбору кадрів?
— Нині потрібно вберегти судову систему від руйнації. Система підбору суддів потребує вдосконалення, але набагато більшого вдосконалення потребує матеріальне та організаційне забезпечення правосуддя.
Засобом протидії негативним тенденціям можуть стати органи суддівського самоврядування, які, за законом, повинні захищати нашу незалежність. На жаль, їх активність підвищується занадто повільно. Аби змінити ситуацію, слід надавати широкі повноваження всім формам суддівської самодіяльності.
— Включаючи і право колективів судів призначати собі керівництво?
— Судами не треба керувати. Для внутрішніх питань є збори суддів і голова суду. Зовнішні питання між судами координуються вищими судовими інстанціями, судовою практикою та радами суддів і конференціями.
Стосовно порядку обрання керівника суду. Насамперед погоджуюся з тим, що голова суду має бути першим серед рівних. Його повинні поважати і підтримувати колеги. Тому врахування думки зборів суддів є необхідним.
Однак, на мій погляд, обрання голови суддівським колективом — передчасне. Оскільки голова виконує адміністративні функції, то не виключено, що судді намагатимуться обрати того, хто не буде вимогливим до них. При цьому виконання адміністративних функцій, ураховуючи сучасний стан судової системи, — це не питання контролю за суддями, а питання забезпечення належної діяльності суду.
Згадаймо і вирішення процесуального питання про відвід судді, що є гарантією безстороннього та об’єктивного розгляду. На мою думку, розгляд відводу самим суддею, якому він заявлений, навряд чи забезпечує реалізацію даного принципу. А тому видається найбільш правильним, коли рішення щодо заявленого відводу приймає голова суду, як це передбачено Господарським процесуальним кодексом.
— Чи поділяєте ви думку, що створення спеціалізованих судів було помилкою?
— Спеціалізація — річ корисна і певним чином сприяє ефективності правосуддя. Однак вона не може бути панацеєю. При проведенні судової реформи слід виходити з того, що ця система не створюється з нуля, ми не будуємо новий будинок, а проводимо реконструкцію наявного. Ми не готові ні матеріально, ні організаційно забезпечити створення нових спеціалізованих судів.
— Включаючи господарську спеціалізацію?
— Існування і діяльність господарських судів як спеціалізованих є абсолютно виправданими. Ця система в нашій країні формувалася тривалий час, паралельно із системою загальних судів. І, на мою думку, чи не найкраще виконує покладені на неї функції.
«Необхідно зробити все, щоб повага до закону і суду стала частиною суспільної ідеології»
— Не є таємницею, що останнім часом спостерігається стрімке зниження правової культури суспільства. Як це впливає на діяльність судів?
— На жаль, дуже негативно. Тому, коли йдеться про судову реформу, слід говорити про більш широке поняття — судово-правову реформу. Адже суд існує не відокремлено, а діє в правовій системі держави.
По-перше, це стосується фахової підготовки. Незважаючи на невиправдано велику кількість юридичних навчальних закладів, рівень знань, які вони дають, переважно недостатній. Отже, необхідно реформувати систему вищої освіти.
Набув поширення правовий нігілізм в економічній сфері. На мою думку, ведення успішного бізнесу не можливе без юридичного супроводу. Роботу юриста можна визнати доброю тоді, коли не виникає необхідності у зверненні до суду. І вирішення спорів у більшості випадків затягується чи ускладнюється внаслідок того, що сторони не зібрали і не подали суду необхідні докази. А при належній підготовці сторін спір можна вирішувати за одне засідання. Однак, на жаль, таке трапляється вкрай рідко. Тому ефективна робота суду значною мірою залежить від поведінки сторін, рівня їх правової підготовки.
— Як можна подолати цей нігілізм?
— Ставлення суспільства до суду, авторитет судової системи починаються від ставлення до неї держави. Як усі помітили, останнім часом почастішали випадки публічного прояву неповаги до суду і закону. Подібні небезпечні дії та їх безкарність негативно позначаються на стабільності в державі. А тому, починаючи з державних органів, необхідно зробити все, щоб повага до закону і суду стала частиною суспільної ідеології.
— Професія, яку ви обрали, це мрія чи збіг обставин?
— Вибір професії нерідко відбувається напівсвідомо. Так сталося, що з дитинства я була дуже самостійною. Виховувалась у сім’ї військовослужбовця, яка часто переїжджала з місця на місце, і з певного часу звикла сама вирішувати свої проблеми. Самостійність, розрахунок на власні сили і добрих людей сприяє розвитку відчуття справедливості, яке живе в кожній людині.
Мені подобалась юриспруденція, я бачила себе юристом, улаштувалася працювати в суд секретарем судового засідання й одночасно вчилася на юридичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка. Справедливість, відповідальність, незалежність — ознаки, які найбільш притаманні саме суддівській професії. Тому вибору в мене фактично не було.
Мрія це чи обставини — сказати важко, але вже більш ніж 25 років я суддя і цим пишаюсь.
— З огляду на складнощі, з якими стикається сьогодні суддя, чи порадите своєму сину одягти мантію?
— Мені приємно, що син також присвятив себе юриспруденції. На мою думку, така «родинна спеціалізація» зближує: у нас є теми для спілкування і дискусії, спільна зацікавленість. Але до порад ставлюсь обережно. Поради — дуже тонка і відповідальна річ. Я намагаюсь їх уникати. Життя дуже складне. Хай син сам розбереться.
— Якими будуть ваші побажання своїм колегам — читачам «ЗіБ»?
— Прагнути до ідеалу суддівської моралі, тобто приймати кожне рішення так, ніби це останній раз у житті, коли сам суддя в цій ситуації постає перед вищим судом і, можливо, є лише його провідником. Такі рішення завжди правильні.
Розмову вів
Роман ЧИМНИЙ
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!