Іван Шицький: «Надмірна незалежність робить суддю конкурентом законодавця...»
Робота спеціалізованої юстиції останнім часом піддається бурхливому обговоренню. Це стосується як внутрішньої діяльності та повноважень, так і можливих порушень і зловживань з боку суддів. Спеціалізація в стінах Верховного Суду виокремилась у палати, які фактично почали виконувати роль четвертої інстанції. Стали ширитися чутки щодо можливих фінансових схем при розгляді господарських спорів. Особливу увагу через це приділяють останній інстанції, внаслідок чого порушується питання щодо доцільності функціонування Судової палати в господарських справах ВС.
Робота спеціалізованої юстиції останнім часом піддається бурхливому обговоренню. Це стосується як внутрішньої діяльності та повноважень, так і можливих порушень і зловживань з боку суддів. Спеціалізація в стінах Верховного Суду виокремилась у палати, які фактично почали виконувати роль четвертої інстанції. Стали ширитися чутки щодо можливих фінансових схем при розгляді господарських спорів. Особливу увагу через це приділяють останній інстанції, внаслідок чого порушується питання щодо доцільності функціонування Судової палати в господарських справах ВС.
Екс-голова Судової палати в господарських справах ВС і теперішній її суддя Іван ШИЦЬКИЙ прокоментував нашому тижневику ситуацію, що склалась, а також розповів, які проблеми спіткали палату на етапі її появи в системі судоустрою, висловившись, зокрема, і про незалежність людини в мантії.
«З мене не вийде захисника пройдисвітів, але й підриву поваги до суддів від мене очікувати не слід»
— Іване Богдановичу, не є таємницею, що в господарських судах розглядаються спори на мільйони гривень, і деякі ЗМІ називають навіть відсоток від cуми позову, який начебто осідає в кишенях суддів. Ви можете спростувати чи підтвердити ці закиди?
— Якщо ви не зосереджені на пошуку доказів, то, почувши одну й ту саму тезу п’ять разів протягом години, будете вважати, що народились із цією думкою. Про те, що і в кого осідає в кишенях, можна говорити, підтверджуючи припущення обвинувальними вироками судів.
Особисто я не бачу підстав для висновку, що судова система України працює за принципом «не підмажеш — не поїдеш». Так само не бачу підстав для твердження, що корупція оминула судову систему. Зате точно знаю, що віра в такі чутки тягне за собою відповідні дії, які, на жаль, випливають у цьому випадку з негативної інформації та страху. Якщо такий страх оволодіває масами, то можна передбачити напрямки його розвитку. Проте ніколи не вгадаєте часу реактивного прояву і меж його розвитку. І якщо зібрати всі страхи, які насаджуються у свідомість загалу, то не можна цілком виключити, що сформульована Платоном парна категорія «безумство більшості» з античної ретроспективи не перекочує в завтрашню актуальність.
Які б негативи не виходили із судової системи, не вони визначають її суть. Немає жодного об’єктивного прикладу, коли б недолік чи навіть злочин, допущений у суді, не був викритий унаслідок реалізації судом притаманних йому владних повноважень.
Щодо моєї позиції відносно поставленого вами запитання зазначу одне: з мене не вийде захисника пройдисвітів, але й допомоги в підриві поваги до суддів та авторитету суду від мене очікувати не слід. Якби всі чутки справджувалися, то світу вже давно не стало б. Але світ існує, а отже, дійсність краща, ніж короткоплинне помилкове судження про неї.
А ось про те, що «перепадає» і за що «попадає» Судовій палаті в господарських справах, мені вести мову цікавіше.
— Ви очолювали Судову палату в господарських справах ВС з часів її заснування. І за що ж вам «перепадало» при її становленні?
— Ця палата була створена 2001 року для реалізації положень Конституції, яка визначила ВС найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, подолавши інституційну відірваність спеціалізованих судів. Так сталося, що тодішні керівники Суду — Віталій Бойко і, на жаль, нині покійний Володимир Стефанюк, люди невтомної енергії та талановиті організатори, — поклали на мене здійснення практичних кроків з її створення.
Враховуючи те, що на палату покладалася відповідальність за стан судочинства в усій системі господарських судів, довелося опинитись і в епіцентрі опору її створенню, а також спростовувати думки щодо можливості існування окремої «господарської законності». Проблемою виявився і недосконалий процесуальний порядок діяльності палати, що виник унаслідок неправильного розуміння ролі та функцій Верховного Суду в системі, яка створювалася не відповідно до Конституції в сутнісному вимірі, навіть не реорганізовувалася, а пристосовувалася до формальної несуперечності положенням Основного Закону.
Проблема ж ефективної організації та діяльності судової влади далеко не вирішена до кінця. Ускладнення системи господарських відносин, динамічний розвиток і зміна законодавства, яке регулює економічні відносини, зумовлюють серйозність питань у справах, що розглядаються господарськими судами, та важливість економічних наслідків прийнятих судами рішень. Це не проходить повз увагу суспільства. Господарські суди мають завданням шляхом відправлення правосуддя сприяти забезпеченню нормального функціонування економіки, предметом їх турботи є права й обов’язки суб’єктів господарювання.
— З огляду на суперечність думок щодо діяльності та ролі Судової палати в господарських справах, в який спосіб було знайдено порозуміння між суддями?
— Аби не вдаватися в деталі, скажу, що той період минув швидко. Ні Верховний, ні Вищий господарський суди не шукали компромісів: для юристів вони виключалися з порядку денного законом. Єдиний аргумент, який переконав висококваліфікованих суддів ВС у необхідності співпраці за новим порядком, став професійний підхід до справи суддів палати. Він давався нелегко внаслідок різних для кожного причин, але кожен з честю їх подолав, що стало запорукою повноцінної колективної роботи.
Був напрацьований також цінний організаційний досвід, який дозволив практично нараз створити у 2005 р. Судову палату в адміністративних справах. Дивно тільки, що Вищий адміністративний суд хоче повторити сьогодні те, що у ВГС відкинули 8 ро-ків тому як руйнівне для єдності правозастосування.
Звичайно, не все йшло гладко. Були різні ситуації, але підстав піддавати сумніву чесність колег не виникало. До речі, в той період жваво обговорювалося питання про кількість справ, які надходять на розгляд Судової палати в цивільних справах, про зволікання з їх розглядом, що спричинило безліч нарікань, які дійшли до парламенту і завершилися внесенням змін до Цивільного процесуального кодексу. Можливо, це застаріла новина, але в Судовій палаті в господарських справах кількість справ, які припадають на одного суддю, завжди була зіставна з навантаженням у цивільній палаті. Та була одна різниця — про це тепер, крім ВС, знатимуть тільки читачі «ЗіБ».
«ВС може діяти тільки системно, а політики завжди хочуть «уручну» керувати людськими вчинками»
— Проте чи є сенс тримати в системі судоустрою додаткову палату Верховного Суду як четверту інстанцію?
— Сенсу тримати судову палату, як і всі суди взагалі, не було б ніякого, якби люди були справедливі. Якщо судову владу розглядати за критеріями функціональності, організаційності, а також інституційно-процесуального розуміння понять, то таке розуміння буде неповним і недостатньо ясним у деталях, оскільки самі поняття окреслені в інституційних параметрах, які не достатні для формулювання неспростовних аргументів за чи проти існування вищих інстанцій у судовій системі.
У цьому випадку відповідь слід шукати в соціальній цінності судової влади, яка проявляється через функціонально-цільову ефективність. Якщо мораллю володіє розум, то правом володіє суд, але хто визнає суд, яким не володіє мораль? І яку цінність ми шукаємо в праві? Справедливість. Таким чином, суд одночасно повинен задовольняти вимозі форми організації примусу й пошуку права, яке відповідає справедливості.
Простіше кажучи, вся судова діяльність повністю зумовлена правом, а ключове завдання суду — встановити його наявність чи відсутність. Якщо загалом право може сприйматися на рівні психологічних асоціацій, то в суді про такий рівень сприйняття навіть мова не може йти. Для забезпечення правильного сприйняття права суд оперує ним як логічно організованою системою сталих понять і категорій, як основою правильного витлумачення змісту закону та єдності правозастосування. Єдність праворозуміння і правозастосування розумних законів і створює у суспільстві порядок, який називається правовим у ступені максимального наближення до справедливого.
— Відомо, що досягти абсолютної справедливості, як і пізнати абсолютну істину, неможливо. Якщо, за вашими словами, повторна касація дійсно підвищує ступінь справедливості, то хто зацікавлений в її ліквідації?
— Питання вже зводиться не до сенсу існування палати, яка є функціональним утворенням у складі ВС. По суті, раз воно циркулює в суспільстві, значить, у тумані демократизації судочинства є носії інтересу забезпечити нерівність прав. Сподіваючись, що мені вдалося позначити об’єктивну необхідність механізму єдності правозастосування, висловлю припущення: навіть якщо така функція буде відібрана у ВС, то вона (функція) безгосподарною не залишиться й у вільний продаж не надійде.
Вся проблема в тому, що ВС може діяти тільки системно, а політики завжди хочуть «уручну» керувати людськими вчинками. Саме це вони вважають ознакою свободи, якщо світогляд, мораль, звички й апетити не дозволяють їм служити суспільству в кращий спосіб.
Потрібне розуміння того, що закон установлює загальне правило поведінки. Виведення цього правила означає з’ясування змісту закладеної в законі правової норми. Проте це ще не право в реальності, а тільки легальна можливість виникнення відносин, в яких породжуються права, загальний бланкетний простір для виникнення прав необмеженого кола суб’єктів.
Завдання ж суду полягає у встановленні конкретного суб’єктивного права відносно реальних життєвих подій, конкретність яких не може бути визначена законом. Відповідно, судові інстанції служать забезпеченню єдності права й однаковості застосування законів. Тому проблема не в кількості інстанцій, а в ступені врегульованості їх компетенції та достат-ності повноважень для ефективного виконання покладених на них функцій.
«Там, де суспільство убезпечено від упередженого судді, незалежний суд постає логічним наслідком»
— Гарантією справедливості суду є незаангажованість і свобода тих, хто його вершить. Чи відчуваєте ви себе незалежним суддею при чинному законодавстві?
— Якщо суддя перестає відчувати себе незалежним, йому стає дуже важко виконувати службові обов’язки. Конституція, закони «Про судоустрій України», «Про статус суддів» та інші дають достатньо підстав судді бути незалежним, не докладаючи для цього будь-яких героїчних зусиль. Одначе для цього є одна передумова: незалежність — це обов’язок судді, складова його професійного статусу, а не можливість довільного ситуативного вчинку заради задоволення особистого інтересу.
Якщо незалежності судді підшукувати діалектичну пару, то ми неодмінно зупинимося на упередженості. Між ними немає перехідного стану — суддя або незалежний, або упереджений.
— І як перейти з одного стану в інший?
— Просто стати і бути незалежним неможливо. Треба постійно відсторонювати від впливу на свої думки і дії фактори, які роблять тебе своїм рабом, треба залишатися вільною людиною, якщо ти хочеш захистити волю і право іншого. У пафосному розумінні, це обов’язок, який потребує постійної праці совісті для його виконання. А закон дає гарантовану можливість бути незалежним. Тут він ще дозвіл.
Коли закон зобов’язує суддю до незалежності через механізми персональної відповідальності — це вже надання суспільству права вимагати від судді незалежності, тут уже заборона. І тільки коли закон ефективно карає за посягання на незалежність, з’являється санкція, яка в сукупності з дозволом і забороною робить незалежність судді правовою нормою і фактом реальної дійсності.
Там, де суспільство убезпечено від упередженого судді, незалежний суд постає логічним наслідком.
Проте незалежності в абсолюті бути не може, як правильно ви зазначили, не може бути абсолютної свободи, абсолютної справедливості, зрештою, абсолютної істини. Незалежність судді має забезпечувати законне і справедливе вирішення юридичного конфлікту. Через це поширення її на сфери, не співвідносні із цим предметом, перетворює її з атрибута службового статусу на особистий привілей. Розуміння незалежності суду в Україні саме перебуває десь на межі переходу від однієї до іншої з означених якостей: судді вкладають більше особистого, а суспільство схильне обмежити і службове.
— Тобто перебір з незалежністю межує з анархією, а її брак — з упередженістю?
— Надмірна незалежність робить суддю конкурентом законодавця, дозволяє нехтувати законом і творити свавільне право. Відсутність незалежності перетворює суддю на механічне знаряддя буквального відтворення закону, коли форма закону ототожнюється з правом, коли закон перестає бути джерелом, з якого суд виводить правову норму, що підлягає застосуванню в конкретному випадку. І так зле, й інакше недобре.
— І як визначити золоту середину?
— Очевидно, що критерієм міри незалежності повинна бути необхідність захисту прав і свобод громадян, утвердження правопорядку, який базується на верховенстві права. Чинне законодавство заклало основи для такої перспективи, а як відбуватиметься подальший розвиток у цьому питанні — залежить від парадигми розвитку держави в цілому.
— Тоді що чи хто може виступати гарантом незалежності судді?
— Якщо держава рухатиметься в напрямку побудови громадянського суспільства — це й буде головною гарантією суддівської незалежності. Демократії властиво виправляти власні помилки.
Якщо гору візьмуть скигління за сильною рукою, то потреба в незалежності відпаде разом з потребою в суді. Бо авторитарність завжди призводила до руйнівного абсурду. У демократичному суспільстві основою сильної влади, зокрема й судової, є справедливі закони, які знижують поріг конфліктності. Крім того, сильна влада покладається на примус, на силу, а сила протидії, як відомо, рівна силі дії.
Не хотілося б відчувати себе незалежним суддею, який упроваджує не право, а право сильного. Бажано бути залежним від права справедливості, а в решті (що не належить до сфери юридичного упорядкування) —вільним від підозр у кастовому вивищенні, але й не відчувати зневаги до своєї праці.
Слід розрізняти правову природу і суть самостійності суду, яка випливає з принципу поділу влади в державі й незалежності судді, яка є функціональною складовою і гарантією справедливості при здійсненні правосуддя. Помилкове ототожнення цих категорій також сприяє нелояльному ставленню в суспільстві до незалежності суддів.
«Порушення принципу змагальності безальтернативно призводить до неправильного вирішення спору»
— Чи існує реальна змагальність сторін у господарському процесі? Адже серед юристів-практиків, які беруть участь у судових засіданнях, побутує думка, що суддя спирається виключно на власне тлумачення норм закону, а не на аргументи сторін.
— Безумовно, господарському судовому процесу органічно властива змагальність — як одна з найбільш важливих його закономірностей. Вона піднята Конституцією до вищого правового рівня вирішення проблеми судового захисту прав і свобод, є принципом організації та функціонування господарських судів. Змагальність як принцип господарського процесу має прояв як у сфері правосвідомості, так і в нормах процесуального права і в реальних відносинах при здійсненні господарського судочинства.
Принцип змагальності являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті розгляду справи, мають реальну можливість відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів, участі в їх дослідженні, шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розглядові в судовому засіданні. Однак це зовсім не означає, що принцип змагальності не поширює свою дію на інших осіб, котрі беруть участь у справі, й вони не зобов’язані доводити обставини, які мають значення для справи, на які посилаються для підтвердження своєї позиції.
Дії господарського суду залежать від вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог. Можна стверджувати, що змагальний порядок випливає із сутності матеріального законодавства, яке регулює сферу господарських відносин і визначає права, що перебувають у вільному розпорядженні особи, оскільки мають цивільно-правову природу. До засобів змагання слід віднести й такі можливості, як вільне використання засобів доказування, участь у розгляді справи особисто або через представника.
Змагальність у практичній реалізації слугує забезпеченню всебічного, повного й об’єктивного з’ясування судом усіх обставин справи, постановленню законного й обгрунтованого рішення у справі. Через засоби процесуального змагання сторони активно впливають на судову діяльність.
Інша річ, що активність суду в забезпеченні принципу змагальності не завжди відповідає нормативним вимогам. Такий недолік повинен усуватися апеляційною та касаційною інстанціями.
— Чи можна виокремити загальні чинники, які впливають на недотримання суддями цього принципу?
— Причинами порушення принципу змагальності слугують фактори зовнішнього і внутрішнього щодо суду характеру, процесуального, організаційного морально-психологічного походження. Але за будь-яких обставин порушення принципу змагальності безальтернативно призводить до неправильного вирішення спору.
Недаремно в Конституції змагальність названа в парі зі свободою надання доказів і доведення їх переконливості перед судом. Упевнений, що нормативне закріплення принципу змагальності, як і доказування, потребує не тільки вказівки на сутність цих понять у процесуальному законі, а й детального опису, вони повинні розкриватися не тільки в сполученні положень різних статей процесуального кодексу, а й становити самостійні інститути процесуального права.
«Державний інтерес охороняється судом тільки у випадку, коли він законний»
— Чи доводилося вам вирішувати справи, відштовхуючись від державного інтересу, а не від букви закону?
— Ви вже вимагаєте від мене явки з повинною! Не тільки не вирішував справ, виходячи з державного інтересу на противагу законному, а й не бачу такої можливості на майбутнє.
Щоб так діяти, треба марно очікувати скасування принципу рівності всіх перед законом і судом. Державі слід проявляти мудрість і обачність у своїй діяльності будь-якого роду — законодавчій, виконавчій чи судовій, не доводячи відносини до того, щоб суд ставав єдиним шляхом вирішення спору. Інакше кажучи, призначення держави і полягає в здійсненні заходів безконфліктного розвитку суспільних відносин, саме для цього органам держави та їхнім посадовим особам доручено здійснення влади.
Це в ідеалі, якого не буває. Такою бачиться держава як ідея, але державна влада уособлюється в людях, які рівні в правах і достоїнствах, але нерівні в освіченості, професійності, талантах, пристрастях, уподобаннях, розуміннях, уміннях, що веде до незгоди і помилок.
Держава — це організація, яка складається з людей, і ніяких природних та юридичних підстав для її вивищення перед судом серед інших учасників процесу не може існувати об’єктивно. Ухвалюючи закони, держава підкорює їм і саму себе — ось такий висновок випливає в цьому питанні з багатотомної і багатовікової юридичної та філософської науки про державу, право і суд.
Тому державний інтерес охороняється судом тільки у випадку, коли він законний. Поза законом державний інтерес має тільки форму свавілля посадової особи, яка вийшла за межі повноважень. Державі треба берегтися від таких, з дозволу сказати, інтересів.
***
— Наостанок скажіть: які ваші побажання колегам, усім читачам «ЗіБ» у новорічні свята?
— Насамперед побажав би весни в душі та літа в серці. Чистоти в думках та логіки в діях. Якщо ви суддя — передусім приймати рішення відповідно до існуючих законів та справедливості. У цілому: щастя, добробуту і позитивних думок. Вітаю всіх з Новим роком та Різдвом Христовим!
Розмову вела Ірина ЧАЛЬЯН
Довідка «З&Б»
Іван Богданович ШИЦЬКИЙ народився 1 липня 1958 р. в с.Нижня Велесниця Коломийського району Івано-Франківської області.
У 1976 р. закінчив Чернiгiвський юридичний технікум, а в 1985 р. — юридичний факультет Київського державного університету iм. Т.Г. Шевченка за спецiальністю «Правознавство».
У 1979—1984 рр. працював у Івано-Франківському відділенні Львівської залізниці юридичним консультантом.
У 1984—1985 рр. — на посаді помічника прокурора транспортної прокуратури Івано-Франківської області.
У 1985—1987 рр. працював помічником прокурора прокуратури Радянського району м.Києва.
У 1987 р. обраний народним суддею Радянського районного суду м.Києва, а в 1992 р. — народним суддею Київського міського суду.
З 1993 р. — суддя Вищого арбітражного суду України.
У 1997 р. обраний до Верховного Суду України (безстроково), а в жовтні 2002 р. став головою Судової палати у господарських справах ВС.
Іван Богданович — суддя вищого кваліфікаційного класу, заслужений юрист України.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!