Нотаріус не міг відмовитися від затвердження фіктивної оборудки і ніс повну відповідальність за її наслідки
310 років тому, в 1699-му, Петро I видав указ, яким приписував майданним піддячим — вільним писарям, котрі спрадавна виконували функції нотаріусів, — надалі перестати займатися цим промислом. Утискали нотаріусів і пізніше. У другій половині XIX ст. навіть нотаріуси, які мали чин, були позбавлені можливості не тільки просування по службі, а й пенсій.
310 років тому, в 1699-му, Петро I видав указ, яким приписував майданним піддячим — вільним писарям, котрі спрадавна виконували функції нотаріусів, — надалі перестати займатися цим промислом. Утискали нотаріусів і пізніше. У другій половині XIX ст. навіть нотаріуси, які мали чин, були позбавлені можливості не тільки просування по службі, а й пенсій. Тому третина місць нотаріусів, котрі тоді були прикріплені при судах, протягом років залишалася вакантною. Винятки становили лише нотаріуси в столицях і великих містах, які мали досить пристойні доходи. Утім, і в глибинці знання законів і людей іноді допомагало спритним нотаріусам зробити в лічені дні солідні статки (якщо тільки потім за махінації їх не віддавали під суд).
Римські витоки
У кожну епоху і в кожній країні знаходилися справи, які було прийнято вважати нецарськими. У Стародавньому Римі, наприклад, усі більш-менш заможні громадяни або мали у своєму розпорядженні найманих секретарів, або, що траплялося набагато частіше, володіли писарями-рабами. Ці невільники розумової праці стенографували диктовані їм послання і вказівки зі складання ділових паперів особливими значками, які називалися notae, через що таких писарів-рабів стали називати notarii.
Нотарії вважалися досить цінним майном свого пана і продавалися за вельми солідні гроші, а також згадувалися окремим пунктом у заповітах патриціїв. Причому писарі-раби, обізнані в законах і здатні дати пораду своєму пану, цінувалися набагато вище за всіх інших.
Проте метою самих нотаріїв було зовсім не зростання своєї ринкової ціни до надхмарних висот, а отримання волі. Адже вільновідпущеник, котрий володів подібними знаннями і досвідом, міг зайняти в Римі виключно високе становище, наприклад, стати писарем на державній службі —scribae. Щоправда, туди приймали й найбідніших римських громадян. Одначе вільновідпущеники, йдучи на спокій, уважали за краще продавати ці посади своїм побратимам.
Існувала лише одна серйозна проблема: кандидатуру покупця міг відхилити магістрат, у відання якого входила посада. Проте така невдача могла спіткати претендентів не дуже часто. Та й охочих стати scribae було стільки, що продати посаду не становило труднощів.
Високий попит пояснювався тим, що при серйозних, але не дуже обтяжливих обов’язках (державні писарі складали папери, вели суспільні рахунки й займалися тим, що сьогодні б назвали веденням протоколу суду) вони мали щорічну винагороду. Державні писарі мали ще регулярні і чималі бонуси, до яких належали золоті кільця, коні й навіть нерухомість. А про те, що подарунки підносилися писарям регулярно, свідчать велеречиві написи на їхніх могильних пам’ятниках.
Держслужба давала писарю ще одну незаперечну перевагу. Якщо він втомлювався від її дійсних чи уявних тягот і злигоднів, то міг знайти собі заміну — вікарія, який за обумовлену плату виконував усі обов’язки. А щорічну платню і подарунки як і раніше одержував офіційний володар посади. Щоб зберегти всі ці переваги і блага в недоторканості, державні писарі суворо стежили за тим, щоб межі їхньої корпорації не розширялися. А тому й виникали проблеми в громадян Риму, яким потрібно було скласти і засвідчити заповіт або правильно написати договір купівлі-продажу.
Саме тому з’явилася нова група писарів, формально незалежних і не одержуючих платні від держави, але зобов’язаних надавати допомогу в цивільних справах. Іменувалися вони tabelliones. Вони мусили мати достатні правові знання і дотримуватися встановлених правил. Наприклад, договори обов’язково засвідчувалися встановленою законом кількістю осіб. І чим більшу вартість мало згадуване в акті майно, тим більша кількість свідків (іноді до семи) мала його підписати.
Документи, що виходили з-під пера табеліонів, писалися на особливому папері — із цього приводу теж існували спеціальні правила. Папірус, що використовувався тоді в Римі, коштував досить дорого. Багато римлян писали на ньому з двох боків. Однак у патриціїв отримання папірусу, списаного з двох боків, уважалося образою. І тому табеліони були зобов’язані писати документи лише на одному боці папірусу. А всі складені ними папери в обов’язковому порядку слід було заносити до протоколів суду.
З часом в уявленні римлян грані між правовим становищем державних писарів, табеліонів і рабів-писарів почали стиратись і всіх їх стали називати нотаріями або нотаріусами. Так само, як і укладачів державних і приватних паперів у завойованій варварами Західній Римській імперії.
У різноплемінних державах Європи, а потім у відтвореній Священній Римській імперії їхнє значення то падало, то зростало. За часів Карла Великого нотаріуси округів були чи не очима й вухами імператора в графствах. А за часів воєн і смути, коли про законність забували, вплив нотаріусів сходив нанівець. Окрему впливову корпорацію становили церковні нотаріуси, із середовища яких обиралися єпископи і навіть папи.
Майданне право
До всіх цих колізій у Третьому Римі довгий час нікому не було діла. В умовах, коли все належало князю, затівати серйозний облік майна окремих його підданих, яке властитель міг у будь-який момент відібрати, або оформляти операції, які володар міг будь-якої хвилини відмінити, не мало абсолютно ніякого сенсу. І тому в князівських землях головною формою здійснення операцій протягом сторіч залишалися оголошення про них на торжищах. Учасники операції підходили до збирача податків, у присутності свідків оголошували про здійснення купівлі-продажу і віддавали кесарю кесареве.
Іншою була картина у двох боярсько-купецьких республіках — Новгороді та Пскові. Судна грамота Пскова, що з’явилась у 1467 році, дозволяла здійснювати операції на малі суми, до рубля, записавши їх умови на дошці або бересті. Проте правильність такого документа боржник міг потім оскаржити в суді. А справжній договір писався на дорогому пергаменті й після складної процедури оформлення відправлявся на зберігання в головний собор міста — Троїцький. Оскаржити умови, внесені в такий договір, не міг уже ніхто. Та ж судна грамота встановлювала порядок написання, посвідчення і зберігання заповітів, причому всі ці функції покладалися на священиків.
У великокнязівських землях звичай оформляти договори письмово закріпився лише в XVI ст. Причому за розпорядженням згори цей обов’язок лежав на чиновниках приказів, яким була підвідомча справа. Проте приказний люд годувався хабарами прохачів, і тому ні піддячим, ні простим писарям не дуже хотілося витрачати свій час на складання паперів, що не давали великого прибутку. Тому незабаром справа складання цивільних документів перейшла в руки тих, хто хотів і вмів, як тоді говорили, «годуватися з пера на площі», — вуличних писців, котрі партачили чолобитні на государеве ім’я і скоро освоїли процес складання купчих і заповітів.
Називали їх тепер майданними піддячими, а головним центром нотаріату в Московії стала площа в Кремлі біля дзвіниці Івана Великого, де розміщувалося їхнє найбільше співтовариство. Незабаром нотаріуси московського зразка з’явилися в Новгороді, Твері, Переславлі-Заліському, Пскові й Івангороді.
Становлення нової справи, проте, не обходилося без накладок, сварок і навіть гучних судових процесів. У 1565—1566 роках у Москві митрополичі бояри розглядали, як видно, першу відому справу про фальсифікацію при оформленні позики. Кредитор Субота Васильєв син Стромилов звинувачував боржника Івана Михайлова сина Чортова в тому, що той відмовляється повернути позичену вельми значну для того часу суму — 150 руб. Одначе відповідач стверджував, що ніяких грошей не брав, а договір підроблений, і замість відповідача розписався на папері майданний піддячий Палка Бєлозерець. Де саме перебуває обвинувачений у фальсифікації П.Бєлозерець, І.Чертов не знав, а тому попросив у суду час для розшуку піддячого.
Як з’ясувалося, П.Бєлозерець у цей час відбував строк за крадіжку з церкви Миколи Чудотворця в Бєлозерському. А щоб скоротати час і матеріально підтримати тюремне начальство, займався вельми дорогим промислом — переписував книги. Привезений у суд Палка всі обвинувачення відкинув, заявивши, що ніякого договору не підроблював і чесно відбуває покарання за крадіжку з церкви. І.Чертов спробував довести зворотне, стверджуючи, що П.Бєлозерець уміє підробляти чужі підписи лівою рукою і тією ж, лукавою лівою, тепер переписує книги. Та й сидів Палка раніше саме за підробку документів.
Очевидно, аргументи І.Чертова видалися суддям вагомими, і вони зробили запит на колишню справу майданного піддячого в приказі Великого палацу, що судив його і відав його покаранням. І тут почалося найцікавіше. Митрополичий суд раз у раз нагадував приказу Великого палацу про своє прохання, але лише після третьої грамоти звідти відповіли, що «справи всі старі погоріли».
Що було причиною відмови, після стількох століть сказати вельми скрутно. Можливо, вся справа в бюрократичних чварах. А можливо, П.Бєлозерець дійсно був закоренілим фальсифікатором і в цій іпостасі був потрібен дякам і піддячим приказу Великого палацу. Так чи інакше, але довести факт підробки договору не вдалося.
Подібні історії лише зміцнювали славу майданних піддячих і довіру до них народу. Як свідчать історики, наприкінці XVI ст. переважну більшість договорів і заповітів писали й засвідчували піддячі, а потім документи затверджували в приказах. У XVII ст. майданні піддячі вже створили власні організації та структуру, яка нагадувала ту, що існувала у римських державних писарів, хоча московські піддячі і не перебували на государевій службі.
На кремлівській Івановській площі, наприклад, трудилися 24 майданні піддячі, котрі обирали зі свого середовища двох старост, які й відали спілкуванням із приказами. Коли хтось із писців вибував, новий майданний піддячий був зобов’язаний заручитися офіційною підтримкою кількох колег, одним з яких мав бути староста. Всі вони особисто ручалися за чесність нового писаря й зобов’язувалися відповідати своїм майном за його можливі помилки. Наглядові дяки брали час для наведення довідок про чесність кандидата. І лише після цього призначення нового майданного піддячого схвалював цар.
Склад піддячих на Івановській площі з часом досить сильно змінювався. Кількість їх то зростала до 40 чоловік, то зменшувалася до 30. Проте ніякого значного розширення рядів вони собі не дозволяли. Адже всі доходи, отримані від складання і завірення документів, лягали в одну купу, а потім майданні піддячі їх ділили за встановленими ними ж правилами. До того ж, щоб не пускати сторонніх у діло, після складання папера свідками виступали інші майданні піддячі, котрі одержували за це встановлену плату.
До кінця XVII ст. Івановську площу захопили грамотні стрільці, які зайняли всі вакансії майданних піддячих, але не залишали при цьому основну службу. Швидше за все, їх звільнили від військових обов’язків за частину гонорару від нотаріальної служби. Проте, видно, це дуже дратувало Петра I, котрий, як відомо, не жалував стрільців. Терпіння царя луснуло в 1699 році: він наказав, по суті, розігнати майданних піддячих, а їхні функції передати приказним дякам, піддячим і писарям. У тих, щоправда, вистачало власних справ і турбот, тому складання паперів для приватних осіб розтягувалося на багато днів.
Ситуацією не забарилися скористатися мешканці Івановської площі, котрі залишилися без роботи, й усі ті, хто раніше із заздрістю дивився на їхній процвітаючий бізнес. У кожного приказу виникли ряди писарів, які бажали допомогти прохачам у складанні купчих та інших паперів. Їх залишалося тільки завізувати в чиновників. Ось тільки писарів виявилося куди більше, ніж прохачів, і за кожне перспективне замовлення доводилося битися по-справжньому.
Під час цих побоїщ страждали не тільки їхні учасники, а й документи, на основі яких мали складатися ділові папери. У 1700 році в бійку біля Палацового патріаршого приказу, де зійшлися дві групи писарів, довелося втрутитися навіть самому патріарху Адріану, який вибрав одну з корпорацій та найсуворіше заборонив своїм суддям і чиновникам приймати папери, написані іншою.
Миритися з таким неподобством у столиці Петро I не міг, і тому на початку 1701 року піддячі повернулися на Івановську площу. Швидкий на укази цар кілька разів міняв підлеглість нотаріальної служби: то вона була у віданні Збройової палати, то Московського магістрату, то губернаторів. Отже, незабаром вона опинилася на задвірках юридичної системи.
Подібна ситуація мала і свої переваги. Про нотаріальні справи згадували лише в тих випадках, коли піддячі самі настирливо починали нагадувати про себе. Так, наприклад, відбулося в 1738 році, коли вони добилися розпорядження про виплату їм гонорару за роботу за домовленістю з клієнтами. Потім ще довго писали про те, що це зробило російську нотаріальну службу співтовариством вимагачів, котрі користувалися безвихідним становищем клієнтів і дерли з них три шкури. Проте руки до виправлення ситуації, як завжди, не дійшли, і все залишилось, як і раніше.
Здавалося б, усе могло змінитися за часів Катерини II, яка передала виконавців «совершения актов по законам» у відання судів. Але, як відзначали знавці питання, нагляд членів судових присутствій за нотаріусами був фіктивним. Адже, як і до того, всі гілки влади в Росії займалися нотаріальними справами в останню чергу. І такий стан справ зіграв з російськими нотаріусами злий жарт.
Реформаторська помилка
Російська громадськість сподівалася, що становище з нотаріатом поліпшиться в ході розпочатої Олександром II судової реформи. Проте в 1864 році перетворення судів почалось, а про нотаріусів знову забули.
Тільки в 1866 році з’явилося відповідне положення. Проте виявилося, що воно просто списане з німецьких законів про нотаріат і погано відповідає російській дійсності. У німецьких державах для підняття статусу нотаріусів їх прирівняли до чиновників. Те саме зробили й у Росії. Різниця була лише в тому, що з присвоєним російським нотаріусам чиновницьким класом нічого не можна було поробити. Перейти на справжню державну службу й отримати наступний чин — неможливо. Не можна було отримати й пенсію. У країні, де велика частина чоловічого населення носила форму і мала чин, це зразу ж зробило професію нотаріуса непрестижною.
Ще одне положення німецьких законів доводило російських нотаріусів буквально до сказу. Законопокірним німцям не приходило в голову надавати при укладенні договорів явно неправдиві документи, адже за це їх чекало суворе покарання. А тому німецьким нотаріусам заборонялося відмовляти клієнтам у здійсненні правочину.
Це правило один до одного перейшло в російське законодавство. Проте численні лазівки в ньому дозволяли надавати для операції сумнівні документи. А нотаріус не міг відмовитися від затвердження фіктивної операції та ніс повну відповідальність за її наслідки. Словом, усе вийшло, як у відомій приказці, але тільки навпаки: що німцю здорово, те росіянинові — смерть.
Нотаріуси писали в газети й журнали, відправляли прохання в Міністерство юстиції та на найвище ім’я з проханням змінити порядок і взяти за зразок не німецькі, а хоча б австрійські закони, що забезпечували не тільки правильність оформлення операцій, а й гідне життя нотаріусів. Одначе нотаріат залишався для держави третьорядною справою. Як жартували самі нотаріуси, вони відстали від купецтва, не пристали до юристів й у результаті бовталися десь посередині. Як наслідок, третина вакансій нотаріусів при окружних судах у Росії залишалася вільною. Адже тільки від відчаю людина могла внести значну заставу на випадок помилки, платити міські й інші збори, щоб у результаті заробляти сущі копійки.
«Відносно наявної такси, — писав у 1889 році нотаріус Луцького окружного суду М.Нейман, — не можна не погодитися, що вона вкрай недостатня і керуватися нею немислимо в маленьких містах, де сума актів нікчемна. Такса ця винагороджує не за кількість праці, використаної на створення документа, а винагороджує пропорційно до цифри, виставленої в сумі акта. Праця, використана, наприклад, на купчу на будинок вартістю в 100 руб., однакова, як і на купчу на будинок у 100 тис. руб., і для повного виконання такого акта з копіями необхідна праця однієї людини протягом 2—3 днів, а тим часом за сторублеву купчу нотаріусу доведеться отримати 2 руб. 10 коп., тобто по 70 коп. у день, а за стотисячну — 104 руб., або майже 35 руб. у день» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Від цього, як писав той же автор, виникала величезна різниця в доходах між столичними й провінційними нотаріусами: «Потреба суспільства в нотаріусі однакова як у Петербурзі, так і в якому-небудь Рівні, користь, що вони приносять суспільству, і праця однакові; перебувають нотаріуси всі в одному й тому ж класі; різниця тільки в тому, що в Петербурзі на 800 тис. жителів потрібно 25 нотаріусів, а в Рівненському повіті на 50 тис. жителів — один нотаріус, та ще в тому різниця, що петербурзькі нотаріуси створюють акти на сотні тисяч рублів, а рівненський нотаріус просто на сотні рублів. Дохід померлого нотаріуса Успенського в Петербурзі мало не сягав сотні тисяч щорічно, а дохід радзивилівського нотаріуса Д. ледве досягає 300 руб. щорічно. Нотаріус З. в Києві має, напевно, до 30000 руб. щорічно, а нотаріус у Володимирі-Волинському П. тільки тисячу з невеликим».
При цьому, як свідчив М.Нейман, за щонайменші помилки нотаріусів не тільки зобов’язували оплачувати збитки, а іноді засилали до Сибіру: «У травні місяці 1884 року в м.Кременці Волинської губернії в сесію Луцького окружного суду розбиралася цікава справа за обвинуваченням кременецького нотаріуса Кичеєва у фальсифікаціях. Суть цієї справи в такому: в м.Кременець з’явився з Одеси якийсь п.Ільїнський, телеграфіст Одеської залізничної станції; назвавшись графом і начальником якоїсь незвичайної станції міжнародної таємної кореспонденції, він зумів одружитися з дочкою поміщика Хржановського; після цього він негайно турбувався приступити до виконання свого задуму, тобто до привласнення собі статків Хржановських.
Спосіб, вибраний ним для цього, полягав у тому, що він запасся від Хржановського довіреністю на управління маєтком і справами його з правом передання маєтків у заставу і видання векселів; на підставі цієї довіреності Ільїнський уклав договір оренди на маєток Хржановського для свого брата, видав на десятки тисяч векселів різним особам і т.д. Можливо, все це йому і вдалося б, якби, на його нещастя, не виявилося все це дуже рано і не дійшло до відома Хржановського.
Зрозуміло, що п.Хржановський, дізнавшись про ці витівки свого зятя, став шукати всіх способів для свого порятунку. Головним і відповідним для цього засобом мало стати визнання недійсною виданої довіреності. Несподіваною допомогою Хржановському в цьому виявилася дивна обставина: день явки довіреності, що була показана явленою в Кременці
(13 січня 1882 року). Ні п.Хржановський, будучи хворим, не був у Кременці, ні нотаріус Кичеєв не був у місцепроживанні п.Хржановського, віддаленому від Кременця на 35 верст, а був тільки в будинку Хржановського письмоводитель нотаріуса Кичеєва — Гусєв. Тим часом підписи Хржановського на довіреності й у нотаріальному реєстрі, поза сумнівом, його і тим самим взнаються.
Це службове упущення Кичеєва, котрий не їздив особисто, а потім заява п.Хржановського, зізнання Ільїнського й деякі інші обставини дали підставу для притягнення Кичеєва як співучасника у фальсифікації, внаслідок чого Кичеєв був відданий, разом з іншими обвинуваченими і своїм письмоводителем Гусєвим, суду присяжних. Справа ця розбиралася в Кременці із 7 до 14 травня, і рішенням присяжних засідателів, більшість яких була безграмотні селяни (8 чоловік малоросів, які мало розуміють російську мову), Кичеєв був визнаний винним і засудженим до Сибіру».
У житті провінційних нотаріусів траплялися, втім, й інші, куди більш приємні, історії. Одну з них у 1913 році розказав у «Записках нотаріуса» Є.Холодов. Він писав, що до нього в контору прийшла багатюща людина їхнього провінційного містечка, котра мала 17 будинків, для того, аби скласти заповіт. Скупий мільйонер з’ясував спочатку в іншого нотаріуса, скількох коштує скласти та засвідчити заповіт, і, дізнавшись, що 500 руб., обурився і відправився до Є.Холодова. Той, уже знаючи про те, що сталося, запросив 150—200 руб., та ще й не відразу, а коли заповідачу захочеться.
Так у Є.Холодова і з’явився заповіт, в якому старий залишав усі статки не п’яниці-сину, а племінниці, котра піклувалася про нього. А незабаром старий несподівано для всіх помер, і все містечко, крім Є.Холодова, вирішило, що запійний син покійного незабаром стане мільйонером. Нотаріус почав свою операцію під час відспівування:
«Підійшов я до дівчини й тихенько кажу їй: «Мені треба вам дещо повідомити, вийдемте на паперть»...
— Ви даремно горюєте так, — кажу я їй, — не відомо ще, кому дістануться статки вашого дядька, мені здається, що вони можуть дістатись і вам. Скільки ви мені дасте? — питаю я.
— Скільки? Скільки ви просите?
— Ну, тисяч сорок. Адже ваш дядько помер і нічого мені за папери не заплатив.
— Згодна, звичайно!
Узяв я з неї вексельок. Для простих людей вексельок — документ, так би мовити, священний та неспростовний, і показав їй витяг з духівниці; я ж запропонував їй свої клопоти для затвердження цього заповіту. За ціною вона не стояла, і тут я знову-таки нажив рівно 20 тис. тільки за одне затвердження. Ну, в місті, звичайно, як дізналися про заповіт, усі йойкнули».
Проте подібні винятки тільки підтверджували загальне правило, хоча й давали надію на щасливе майбутнє провінційним нотаріусам. У 1899 році вони нарешті добилися того, що положення про них від 1866 року імператор Микола II дозволив переглянути.
Проект підготували до 1904 року, але до революції так і не затвердили.
Євген ЖИРНОВ,
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!