Оберігаючи своїх виробників високими митами на імпорт, влада неминуче провокувала контрабанду і зростання цін
Заходи, що вживаються для порятунку сучасних промислових гігантів, — від збільшення мит до багатомільярдних уливань з держбюджету — не новина в економічній історії. Для захисту виробника використовувалися найрізноманітніші прийоми, включаючи митні збори, а також прямі заборони на продаж товарів, що конкурують із місцевими.
Заходи, що вживаються для порятунку сучасних промислових гігантів, — від збільшення мит до багатомільярдних уливань з держбюджету — не новина в економічній історії. Для захисту виробника використовувалися найрізноманітніші прийоми, включаючи митні збори, а також прямі заборони на продаж товарів, що конкурують із місцевими. Ось тільки в результаті, як правило, всі витрати на підтримку на плаву вітчизняного виробника перекладалися на вітчизняного споживача, і ніякого зростання, крім зростання цін, не відбувалося.
Заборонена бувальщина
Основні методи захисту вітчизняного виробника виникли на Русі ще до появи самого вітчизняного виробника. І в цьому немає ніякого парадоксу. У ті часи, коли промисловістю можна було з великою натяжкою назвати тільки кузні та дрібні ремісничі майстерні, захисту і заступництва властей постійно вимагали представники вітчизняної торгівлі.
Найчастіше купці в чолобитних просили князів про усунення конкуренції, особливо іноземної. І в результаті іноземні торговці були змушені продавати привезені товари тільки московським купцям. Тож останні часом могли заробляти величезні гроші, буквально не вдаряючи палець об палець. Адже перські купці не могли продати свої шовки або пряності, доставлені в «білокам’яну», англійським колегам. А ті, у свою чергу, без посередництва московських купців не могли продавати вироби своєї промисловості китайським купцям.
Правило це порушувалося лише двічі. Іван Грозний, котрий сподівався встановити міцні союзницькі зв’язки з Англією, дозволив англійським купцям продавати свої товари по всьому царству. Заперечувати суворому царю торговий люд, природно, не зважився. Проте після його смерті, а особливо після закінчення Смутного часу, в усі прикази й на государеве ім’я пішов нескінченний потік чолобитних і доносів, де мовилося, що англійці торгують не тільки привізним товаром, а й місцевим, розоряючи тамтешніх купців, і шахраюють з митами.
Ці привілеї за правління Олексія Михайловича відмінили, проте зробили послаблення для вірменських купців, котрі потерпали від утисків мусульман: дозволили їм прямо торгувати з європейськими купцями в Московській державі. І знову поважні гості й дрібний торговий люд взялися слати чолобитні, описуючи свої незліченні збитки і втрати.
Зароджувана в ті ж часи московська промисловість перебувала на периферії цих конфліктів, і про її захист почали піклуватися лише за часів Петра I. Цар-реформатор, котрий на початку свого самостійного правління всіляко заохочував іноземних купців, ознайомившись із зарубіжним досвідом, для захисту своїх мануфактур став забороняти ввозити з-за кордону товари, аналогічні вироблюваним ними. Мало-помалу цей метод став головним напрямом російської торгової політики, і в 1791 році, при Катерині II, з’явилися вельми суворі митні правила з украй високими митами або заборонами на ввезення всього, що виробляла своя промисловість.
Оцінки того, до чого призвели заборонні заходи, на рубежі XVIII—XIX століть були діаметрально протилежними. Прихильники протекціонізму в зовнішній торгівлі писали про небувале зростання кількості поташевих, гірничих і ткацьких виробництв. А їхні противники єхидно зауважували, що, попри бурхливий розвиток суконної мануфактури, більш ніж половина служивих у російській армії одягнена у форму, зшиту з англійського сукна, і, станься перерва в його поставках, не тільки військові, а й чимала частина чиновництва та обивателів незабаром ходитиме в дранті.
Тим часом в Європі з’являлося дедалі більше прихильників ідеї вільної торгівлі. «Найкорисніше, — мовилося в прусській урядовій інструкції 1806 року, — як узагалі для цілої держави, так і для окремих її членів надати всі галузі промисловості природному їх ходу, тобто жодній з них не сприяти за допомогою штучних заходів, але в той же час не створювати перешкод для їх появи чи розвитку, якщо тільки вони не порушують чужих прав. Тоді ті з них, які можуть приносити користь для суспільства і за самою природою своєю властиві якій-небудь країні, вкорінятимуться в ній без жодного заступництва. Тому абсолютно необгрунтовано вважають деякі, що для держави корисно займатися виробництвом таких речей, які можна придбати дешевше за кордоном... Торгівля не вимагає ніяких привілеїв, тільки не потрібно ускладнювати її. Вільне суперництво виробників слугує найкращим захистом інтересу споживачів» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Як наступний крок у Пруссії після перемоги над Наполеоном королівським указом скасували всі митні збори на сировину й запровадили вкрай низький для того часу 10% податок для решти товарів, що ввозили. Схожих заходів ужила й Росія: в 1816 і 1819 роках митні тарифи різко знизили, що, як писали сучасники, «викликало гнітючий вплив на російську промисловість». Отже, вже в 1822 році мита повернули на колишній рівень, довівши його в окремих випадках до заборонного.
Чайний пил
Урядовці Міністерства фінансів могли бути задоволені ефектом від таких заходів. За перші 20 років їх застосування вивіз зерна, лісу, прядива й інших традиційних експортних товарів перевищував імпорт на колосальну суму — 116 млн руб. Промисловість зростала небувалими темпами. Якщо в 1801 році в Російській імперії налічувалося 2423 фабрики, то в 1825-му — 5261, а в 1850-му — 9843. Кількість промислових робітників з 1801 до 1850 року зросла з 95 тис. до 518 тис.
Проте при цьому спостерігалось і зростання цін. Завдяки величезним митам на ввезення імпортних товарів ціни всередині країни перевищували зарубіжні в кілька разів. Так, у 1850 році чавун у Сполучених Штатах коштував у переведенні на рублі 43 коп. за пуд, а в Росії — від 90 коп. до 1 руб. 30 коп.
Через дорожнечу металів і палива машинобудування і військова промисловість у Росії продовжували залишатися на дуже низькому рівні. Транспорт, перш за все залізничний, розвивався погано. Як наслідок, країна зазнала ганебної поразки в Кримській війні 1854—1856 років. Коли ця проста істина дійшла до свідомості властей та імператора Олександра II, в Росії почалася підготовка до перегляду митних тарифів.
Про негативні наслідки підтримки вітчизняного виробника говорилося в доповіді, підготовленій знавцем митної справи М.Тарасенком-Отрешковим. Він наводив як приклад ціни на чай, що доставляється з Китаю в Європу і Сполучені Штати морем, а в Росію — сушею через Кяхту — головний пункт російсько-китайської торгівлі.
«Якщо порівняти наші ціни на чай із цінами, що існують в інших місцях, наприклад: в Англії, Гамбурзі, Америці, — то різниця виявиться вельми значною; а саме —1 фунт, російської ваги, звичайних розборів чаю коштує: в китайських пристанях, звідки вони йдуть до Європи й Америки, від 10 до 25 коп. сріблом. У Лондоні фунт такого ж чаю коштує від 15 до 35 коп.; у Гамбурзі від 20 до 40 коп. У Росії на місці — в Кяхті, не рахуючи мит, коштує: квітковий чай — 1 руб., звичайний — 50 коп.; у Нижньому Новгороді, теж не рахуючи мит, квітковий чай —1,75 руб., звичайний — 1 руб. Цей же звичайний чай у лавках Петербурга і Москви продається по 2 і по 2,5 руб.».
Різниця в ціні, як писав М.Тарасенко-Отрешков, виникала через довгий і важкий шлях, яким продукт доставлявся: «Щоб дійти до Москви, центру цієї торгівлі, чай залишається в дорозі 9 і 10 місяців, а часто і набагато більше. Відстань, що проходить цей чай, уражає уяву: він робить від Фу-Чань до Кяхти більше ніж 5000 верст, а від Кяхти до Москви 5936 верст. Разом близько 11000 верст!»
Проте той же китайський чай морем міг досягти Петербурга або російських південних портів на Чорному морі в багато разів швидше, а витрати на перевезення становили б лише 1 коп. за фунт. Одначе таке поневіряння було потрібне для підтримки вітчизняного виробника. Секрет полягав у тому, що чай у Кяхті не продавався, а обмінювався на товари, вироблені на російських фабриках: ситцеві й інші тканини, вироби з металу та шкіри, збути які через невисоку якість нікуди, за винятком відсталої північної частини Китаю, не вдавалось. А щоб у вітчизняного споживача не виникало бажання купити дешевий чай, привезений з Англії або Гамбурга, уряд установив величезні заборонні мита на його імпорт через західні кордони. І збут низькоякісних вітчизняних товарів оплачував зі своєї кишені споживач чаю.
Рибна гнилизна
Ще одна історія про захист вітчизняного виробника стосується рибної галузі. Якщо вірити дослідникам і публіцистам XIX ст., води Російської імперії в ті часи були надзвичайно багаті рибою.
«Оселедці, — писав видний російський економіст Г.Небольсін, — уходять у Біломор’я з Льодовитого океану звичайно в липні, серпні й пізніше. У цей час вони з’являються незліченними стадами, тісняться, утворюють величезні маси: так, що ввіткнена в них жердина може триматися. Оселедці, уникаючи морських риб, що переслідують їх, уходять стрімко в затоки і бухти річок, де вони викидаються хвилями на береги в такій множині, що займають уздовж них великі простори. Там вони згнивають і з’їдаються птахами; втім, не рідко прибережні жителі годують оселедцями й худобу».
«При всьому тому, — відзначав М.Тарасенко-Отрешков, — тільки вельми невелика кількість прибережних жителів Білого моря займається ловом або, можна сказати, збором оселедців. Майже ніхто з них не солить, не коптить оселедців; продаються ж вони в сусідніх селах мерзлими і часто абсолютно зіпсованими від відлиги. Що стосується інших порід риб, то вельми небагато з прибережних жителів, які й займаються солінням риби, не вміють ні солити, ні коптити її. Наловлену рибу збирають у сирих ямах, де вона більш чи менш псується. При таких зборах рибу ледве пересипають сіллю. Притому сіль використовується вельми погана і брудна. Вона видобувається з тамтешніх джерел, які, втім, могли б давати і гарну сіль, якби докласти дещо більше старання».
При цьому країна щорічно експортувала оселедець із Голландії та Норвегії на величезну суму — 1 млн руб. І тому уряд вирішив посприяти вітчизняному виробнику. З країн — експортерів оселедця виписали за чималі гроші фахівців із соління риби, відмінили мито на ввезення на біломорські пристані закордонної солі. За деякими відомостями, спеціально знизили тарифи на перевезення бочок із оселедцем до столиці імперії, а також підвищили мито на імпорт оселедців.
Проте з усієї цієї затії не вийшло зовсім нічого. Оселедець у ще більших кількостях увозили з-за кордону, а любителі цього продукту оплачували старання уряду забезпечити країну рибою власного якісного соління.
Дзеркальний біль
Розглянувши питання про заборонні тарифи, в 1857 році їх дещо знизили. Потім, у 1868 році, відбулося ще одне зменшення тарифів, але й після цього митні збори на ввезення товарів до Росії залишалися одними з найвищих у світі. Наприклад, мито на ввезення рейок до Росії було в 4,5 раза вищим, ніж у Сполучених Штатах. При цьому місцеві виробники неухильно збільшували ціну і, тільки коли уряд у 1898 році пригрозив їм передати замовлення за кордон, знизили її на 26%.
«Якби ми мали змогу користуватися закордонними рейками при спорудженні залізниць, — писав економіст С.Ковалевський, — то нині мали б принаймні на 5% більше залізниць. У Росії за 12 років (1884—1895) було спожито 113 млн пудів рейок, виготовлених на російських заводах. Купівля їх в Англії дала б заощадження в 92 млн руб., а якщо додати до цього тільки половину всіх премій, виданих рейкопрокатним заводам, то переплата буде рівна 100 млн руб. На ці гроші могли б бути збудовані нові 2000 верст залізниць по 50000 руб. за версту, які дали б заробіток населенню».
Проте якість російської продукції, зокрема й виробів для селянства, залишала бажати кращого. У 1886 році журнал «Сельский хозяин» так описував випробування зробленої в Росії машини для сортування сільгосппродукції: «При першому повороті колеса (сортування) воно стало зриватися; виявилося, що болти, якими прикріплені до дерев’яного бруска підшипники, всі розгойдалися, і гайки з них вільно згвинчувалися... Але це зло невелике: озброївшись ключем, цвяхами, молотком, пилою і стамескою, ми скоро все налагодили, попередньо закріпивши верстат підпорами, але сито прорвалось, і довелося звернутися до сортувальника «Фруг» (закордонного), що служив уже 8 років».
Як писали сучасники, Міністерство торгівлі та промисловості було завалене проханнями підприємців, котрі наполягали на зниженні мит на сировину, з якої вони виробляли свій товар, і на різкому збільшенні мит на іноземні товари, аналогічні створюваним у Росії. Багато клопотань задовольнялося, проте це приводило лише до стагнації захищених від конкуренції галузей виробництва.
«Дзеркальне скло вважається в нас ніби уособленням розкоші, — писав промисловець Я.Новиков.— Так, дзеркало в 4 аршини довжини і 2,5 аршина ширини, яке з провезенням до Росії коштує 338 франків, обкладено митом у 158 руб. золотом, або 632 франки. Російському споживачу воно обходиться, отже, в 970 франків, тоді як французькому — тільки в 300, тобто втричі дешевше... Фабрикантів дзеркального скла в нас, у Росії, тільки три: один у Ліфляндській та два в Рязанській губернії. Всі ці пани виробляють на 500000 руб. дзеркального скла в рік. Вони не можуть задовольнити потреб краю, і щороку Росія виписує з-за кордону на 1046000 руб. дзеркал. Припустимо, що ці фабриканти заробляють 30% продажної ціни своїх продуктів; вони, отже, одержують щорічно 166000 руб. чистого баришу».
При цьому, природно, жоден з фабрикантів не був зацікавлений ні в розширенні виробництва (адже тоді мита могли зникнути, а ціни — впасти), ні в здешевленні власної продукції (адже російський виробник не звик одержувати прибуток з обороту). Отже, багато років ситуація залишалася незмінною.
Мало того, в окремих випадках, отримавши від уряду тарифний захист, підприємці губили цілі підприємства й галузі. Так, для захисту своїх перевізників від конкуренції уряд увів заборону на доставку іноземними торговими суднами вантажів між російськими чорноморськими портами. У результаті цього перевізники підняли ціни на свої послуги настільки, що доставка солі з Євпаторії до Одеси на відстань 143 милі російським судном стала коштувати стільки ж, як і доставка солі іноземним пароплавом на відстань
Через протекціоністські заходи в 1887—1888 роках на півдні Росії сталася паливна криза. Донбасівські промисловці добилися запровадження мита на вугілля, що доставлялося з Італії, тож його ціна зросла в кілька разів. А самі при цьому не могли, та й не хотіли розширювати видобуток вугілля. І в результаті цього після розпродажу запасів палива за новою ціною безліч підприємств збанкрутіла, а жителі степових місць узимку мерзли, хворіли і вмирали.
Схожа картина спостерігалась і після того, як металурги добилися чергового підвищення мит на сталь. Ціни вони, зрозуміло, тут же підняли, і суднобудівельні верфі та машинобудівні заводи опинилися на межі банкрутства.
Контрабандний шлях
На відміну від заводів і мануфактури торговці й населення за десятиріччя дії заборонних мит навчилися вправно обходити зведені властями перешкоди. Ще М.Тарасенко-Отрешков у 1850-ті роки відзначав дивність у митній статистиці. За його спостереженнями, пристрасть людей до чаю постійно зростала, а митні збори за його ввезення постійно зменшувалися. Пояснити це можна тільки таким же неухильним зростанням контрабанди через західний та фінський кордони.
Митні правила Великого князівства Фінляндського відрізнялися від загальноімперських і тому на кордоні існували митні пости. Проте фіни чудово знали маршрути, якими товар можна було доставляти у великоросійські губернії, перш за все до Петербурга. До того ж, окрім фінського та польського маршрутів, існувала ще безліч різноманітних способів доставки контрабанди в країну.
«Хоча, — писав С.Ковалевський, — нині на боротьбу з контрабандою йде більше ніж 7% митних доходів, але припинити її немає фізичної можливості: хитрувань, якими користуються для безмитного ввезення, не можна і перелічити. Більшість неоплачених товарів проходить навіть через митницю у вигляді конфіскацій та ін. (наприклад, щоб переслати безмитно партію рукавичок, чинять так: ліві пересилають через одну митницю, а праві через іншу, а потім їх викуповують як товар, що не має ціни)».
Тим же способом потрапляв до Росії товар, що вважався найбільш небезпечним для її виробників, — сахарин. Цю речовину, в 300—500 разів солодшу від цукру, відкрили в 1878 році, і спочатку ніякої негативної реакції вона в російських властей, промисловців і вчених не викликала. Навпаки, в опублікованому в 1888 році звіті наводилися дані численних медичних досліджень, де мовилося: «Сахарин для людини при довгому вживанні абсолютно нешкідливий, навіть у таких дозах, які в 10—20 разів перевищують звичайні прийоми його як солодкої речовини».
Проте після того як сахарин почали активно застосовувати в харчових виробництвах для заміни цукру, російські правлячі кола охопив неспокій. Проблема полягала в тому, що цукрові виробництва, як правило, належали великим землевласникам, котрі мали змогу вирощувати цукровий буряк на значних площах. А великі землевласники і були правлячою елітою Російської імперії. Саме тому цукрова промисловість була захищена від іноземної конкуренції найвищими митними зборами. А в роки великих урожаїв, щоб не впали ціни, казна значними доплатами цукрозаводам стимулювала вивіз цукру до Персії та Туреччини, де він продавався у багато разів дешевше, ніж у Росії.
Тому сахарин незабаром став сприйматися як небезпека державному ладу. Ось тільки заходи боротьби з ним і всі заборони на ввезення виявлялися малоефективними. З Німеччини, де налагодили масове виробництво цієї речовини, його везли до Росії під виглядом ліків, ховали в корсети дам, котрі промишляли контрабандою, відправляли до Фінляндії, де правила ввезення були не такі суворі.
Як наслідок,цукрозаводчики вирішили, що потрібно боротися не з контрабандистами, а з тими, хто використовував замінник. Для виробників харчових продуктів, які використовували сахарин, були введені штрафи. Проте порушники закону відбувалися хабарами і легким переляком. Не допомогла і кампанія з участю іменитих лікарів, котрі оголосили, що сахарин украй шкідливий для здоров’я.
І тоді в 1909 році питанням зайнявся Уряд Російської імперії. В його рішенні говорилося: «Хотя опыты, производившиеся с целью выяснения вредоносности или безвредности сахарина для человеческого организма, являются еще далеко не достаточными, нельзя, тем не менее, забывать, что сахарин, будучи в 300—500 раз слаще сахара и распространяясь в количестве нескольких тысяч пудов, вытесняет из народного потребления миллионы пудов столь необходимого для поддержания здоровья населения продукта, как сахар. Это обстоятельство, нежелательное ни в какой стране, имеет особо существенное значение в России, где, как известно, питание низших классов является вообще далеко не достаточным.
С другой стороны, сахарин, вытесняя продукт акцизного обложения — сахар, наносит немаловажный ущерб интересам казны, вследствие чего приравнение нарушений закона об искусственных сладких веществах к нарушению интересов фиска, по существу, представляется вполне справедливым. Нельзя при этом упускать из вида и того, что сахарин является почти исключительно предметом ввоза в Россию из-за границы, а при таких условиях распространение его служит поощрением иностранного производства в ущерб отечественной сахарной промышленности.
Конечно, наилучшим средством борьбы с искусственными сладкими веществами представлялось бы международное соглашение, устанавливающее общие меры надзора за их приготовлением. К сожалению, однако, такое соглашение трудно достижимо в ближайшем будущем, так как некоторые государства, воспрещая распространение сахарина в своих пределах, в то же время поощряют его производство в качестве продукта для экспорта».
Після цього за використання сахарину було введено покарання, що передбачало, крім значних штрафів, ще й ув’язнення на строк до 3 місяців. Але і це не допомагало. Контрабанда сахарину, та й то не повністю, припинилася тільки в 1914 році, після початку війни з Німеччиною.
Ця війна остаточно довела згубність системи захисту вітчизняного виробника. Промисловці, котрі залишилися без конкуренції та звикли жити за рахунок завищеного прибутку, а не обороту, почали роздувати ціни абсолютно на все, довівши країну до глибокої кризи, а монархію — до краху.
Євген ЖИРНОВ,
Коментарі
Здравствуйте ! Довожу до вашего сведения, что Щицзячжанский ООО "Оли-TGU подшипники" - один из самых крупных производителей подшипников на Китайском севере. На данный момент мы ищ…