Найбезболісніший спосіб виправлення політичних прорахунків — їх забуття
80 років тому, в 1929-му, китайські поліцейські ввірвалися в радянське консульство в Харбіні й арештували там, як вони вважали, велику групу змовників. СРСР наполягав на тому, що за грати потрапили випадкові відвідувачі консульства. У дивній історії, яка призвела до кровопролитної війни, розбирався оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
80 років тому, в 1929-му, китайські поліцейські ввірвалися в радянське консульство в Харбіні й арештували там, як вони вважали, велику групу змовників. СРСР наполягав на тому, що за грати потрапили випадкові відвідувачі консульства. У дивній історії, яка призвела до кровопролитної війни, розбирався оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Прямі безчинства поліцейських щодо консульських співробітників»
Про наліт на радянське генеральне консульство в китайському Харбіні громадяни СРСР дізналися лише через кілька днів. Та й то обізнані про це були тільки ті читачі, які звертали увагу на другорядні матеріали про міжнародне життя.
В опублікованій ноті радянського уряду, переданій повіреному в справах Китаю в Москві 31 травня 1929 року, мовилося: «27 мая в 2 часа дня в помещение генерального консульства Союза Советских Социалистических Республик в Харбине внезапно ворвался наряд полиции. Был произведен обыск, который длился около 6 часов. В течение всего этого времени генеральный консул Союза Советских Социалистических Республик г.Мельников и его сотрудники были задержаны и лишены возможности сноситься с внешним миром. В отношении вице-консула г.Знаменского было применено физическое насилие. Полиция, несмотря на решительный протест консула, забрала часть консульской переписки и арестовала всех бывших в различных комнатах консульского помещения посетителей числом 39... Китайские полицейские и служащие в китайской полиции русские белогвардейцы открыто собирали деньги и вещи, принадлежащие консульству и сотрудникам... Сопровождавшие обыск прямые бесчинства полицейских — грабеж вещей и денег, физическое насилие по отношению к консульским сотрудникам — являются естественными спутниками подобного произвола и находятся в полном соответствии с характером всего поведения полицейских властей по отношению к генеральному консульству Союза Советских Социалистических Республик» (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також особливості граматики і синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Нічого незвичайного в такій події не було. У перші роки існування більшовицької влади напади на радянські консульства і червоних дипломатів за рубежем відбувалися досить регулярно, тому реакція Москви на посягання на її зарубіжних представників і представництва стала нагадувати своєрідний ритуал.
Після прийнятих у дипломатичній практиці нот протесту радянські газети, як правило, починали пропагандистську кампанію, під час якої не добирали виразів. Так, якщо напад на консульство траплявся в Польщі, владу країни називали польськими фашистами, мерзотниками і т.п. Потім слідувала хвиля народного обурення у вигляді зборів і демонстрацій перед диппредставництвами країн-кривдниць у Москві. Але піком заходів у відповідь, якщо, звичайно, вдавалося, були демонстрації трудящих під гаслом «Руки геть від СРСР!» у країні, де відбувся конфлікт.
Проте нота протесту у зв’язку з нападом у Харбіні відрізнялася від усіх попередніх заяв такого роду крайньою стриманістю: «Союзное правительство заявляет, что Советский Союз при всех обстоятельствах неизменно стремится к сохранению и поддержанию дружественных отношений с китайским народом. Союзное правительство вынуждено, однако, самым решительным образом предостеречь нанкинское правительство и его органы от дальнейшего испытания долготерпения правительства Союза Советских Социалистических Республик провокационными действиями и нарушением договоров и соглашений».
А політбюро ухвалило спеціальне рішення, що забороняє демонстрації біля китайських дипломатичних місій в СРСР і нападів на них.
Можливо, така миролюбність пояснювалася недавнім уроком, отриманим в Англії. Британські власті давно й небезпідставно вважали, що під aдахами радянських установ у Лондоні трудилося чимало агентів ОДПУ, розвід-упру Червоної армії та Комуністичного інтернаціоналу. А серед співробітників, набраних із місцевих жителів, здебільшого були явні та таємні комуністи, за допомогою яких фінансувалися осередки Компартії Об’єднаного Королівства і вербувалися агенти для радянських спецслужб. Тому під час несподіваного нальоту на радянські місії англійці спробували знайти документальні докази подібної діяльності.
У травні 1927 року британські поліцейські увірвалися в будівлю, яку займали радянське торгпредство в Лондоні й належна СРСР торгова фірма «Аркос». Даючи оцінку тому, що детективи знайшли в сейфах під час обшуків, сторони дотримувалися прямо протилежних позицій. Англійці стверджували, що знайдені свідчення підривної комуністичної діяльності, а радянські дипломати заявляли, що всі виявлені папери — фальшивки, додані до документів торгпредства й «Аркосу» самою поліцією.
Конфлікт розвивався за стандартним сценарієм — з різкими заявами і галасом у газетах. Солідарність із радянськими представниками продемонстрували не тільки англійські пролетарі, а і їхні вожді — керівники профспілок і Лейбористської партії. Ось тільки підсумок протистояння виявився несподіваним для Радянського Союзу. Британія офіційно розірвала дипломатичні відносини з СРСР, що значно ускладнило торгівлю й отримання кредитів та боляче вдарило по радянській промисловості.
Проте чи тільки страх розриву дипломатичних відносин з Китаєм змусив змиритись із завданим у Харбіні ударом по престижу СРСР?
«Ці відомості стосуються спокою і державного життя»
З початку XX ст. в Харбіні розміщувалося управління побудованої на російські гроші, але на китайській землі Китайсько-Східної залізниці, яка сполучала Читу і Владивосток. Підприємство це, хоча воно і числилося приватним акціонерним товариством, без перебільшення можна було б назвати предтечею створених останнім часом держкорпорацій. Перед КСЗ поставили важливі державні завдання — за допомогою масованого перевезення вантажів і колоністів з центральних губерній допомагати освоєнню здобутих Російською імперією в XIX ст. приамурських і приморських областей на Тихому океані. Для цього правлінню КСЗ з казни виділялися величезні кошти, а також надавалися різного роду привілеї.
Проте куди більш важливим вважалося інше завдання — підготовка до приєднання до Російської імперії північно-східної частини Китаю — Маньчжурії, по якій проходила залізниця. Саме це — чергове розширення меж Росії — обіцяв Олександру III його міністр фінансів Сергій Вітте, просячи дозволу на спорудження КСЗ і необхідні кошти. І, як вважало багато військових, існувала настійна потреба в цьому.
До спільного захоплення і поділу Маньчжурії російські власті закликали і японці, котрі бажали отримати її південну частину. Проте після приєднання Маньчжурії до Російської імперії існування «держкорпорації» КСЗ втратило б усяке значення, і гроші перестали б перетікати з казни на її рахунки, а звідти — в кишені керівників залізниці та чиновників зі столиці імперії, котрі їм сприяли. Отже, керівники КСЗ намагалися відтягнути неприємний момент колонізації, тому переговори з японцями про Маньчжурію припинилися, так і не почавшись.
Власті Піднебесної тим часом взялися активно заселяти Маньчжурію китайцями, вважаючи, що росіяни не стануть захоплювати територію з чужим їм за культурою і вороже налаштованим населенням. Отже, прихильникам анексії не залишалося нічого іншого, як нарікати на численні упущені можливості для розширення контрольованої Росією території з вузької смуги відчуження КСЗ на всю Північну Маньчжурію.
Після революції та під час громадянської війни влада Піднебесної не міняла ні структури, ні керівників на КСЗ, адже договір про оренду землі в 1896 році укладався на 80 років, проте в 1920-му все-таки взяла управління дорогою у свої руки. Правда, ненадовго. Китайські націоналісти на чолі з Чан Кайші дуже потребували допомоги — надання зброї та направлення військових радників з радянської Росії. А більшовики — того, щоб розширити перевезення на Далекий Схід і, головне, як прецедент офіційно отримати під свій контроль зарубіжну власність Російської імперії, в претензіях на яку їм повсюдно відмовляли.
У 1924 році Китай та СРСР дійшли згоди і почали управляти дорогою спільно. Проте все-таки велика частина повноважень щодо керівництва КСЗ відійшла радянським фахівцям. А в китайців, крім контрольних функцій, залишилися великі сумніви в щирості намірів партнерів. Адже СРСР забезпечував зброєю і радниками не тільки націоналістів, а й комуністів, які мали власні війська та час від часу воювали з армією Чан Кайші. Тому китайці не дозволяли вести в смузі відчуження КСЗ комуністичну пропаганду, а в 1926 році заборонили там і всі виборні органи влади. І саме тому дії поліції Піднебесної відносно радянського консульства в Харбіні виглядали хоч і незаконними, але цілком логічними і послідовними.
У рапорті начальника харбінського головного поліцейського управління (документі, написаному російською мовою) говорилося: «27 мая сего года в 10 часов утра в наше управление поступило секретное сообщение от русского человека о том, что большевики будут иметь заседание в 12 часов дня в подвальном помещении совконсульства. Это собрание есть совещание III Интернационала для пропаганды коммунизма. На этом собрании будут участвовать руководители большевистских отделений на станциях КВЖД, а также представители рабочих главн. мех. мастерских, депо и др. Также будут участвовать представители совета профсоюзов, Совторгфлота, Текстильсиндиката, Госторга, представители Хабаровска и др. мест. Всего около 80 человек…
Все важные бумаги относительно ведения пропаганды в Китае и других государствах будут представлены в этом заседании. На этом собрании будут присутствовать три главных большевистских деятеля: 1) Цимбаревич — директор Дальгосторга, 2) Таранов — ревизор Совторгфлота и 3) Станкевич — агент коммерческой части управления КВЖД. Эти три человека являются членами исполн. комитета в Северной Маньчжурии, имеющего большое значение, находящегося под контролем хабаровского большевистского комитета. В ведении исполнительного комитета находятся: союз рабочих КВЖД, союз молодежи, союз молодых большевиков и женотдел. Это собрание является очень важным, которое собирается один раз в два года. Кроме таких собраний, у них имеются простые собрания, которые открываются один раз каждые шесть месяцев. Я, начальник полиции, нашел, что эти сведения касаются спокойствия и государственной жизни, и приказал приставу 3-го участка отправиться в совконсульство с обыском».
Пристав Шао Цинкуй доповідав про операцію: «27 мая в 2 часа я совместно с чинами полиции прибыл в консульство и заметил, что около ворот консульства стоит один человек для наблюдения. Когда мы были около консульства, то наблюдающий из 4-го этажа видел нас и сразу побежал в комнату. Тогда один человек неожиданно бросился на улицу и был задержан полицейским. Как только мы вошли в консульство, сразу же спустились в подвал, где была масса людей, некоторые обедали, некоторые беседовали.
Тогда я им сказал: «Никто никуда не уходит, чтобы я мог легко произвести обыск». Так как в каждой комнате консульства имеется телефон, поэтому они везде дали сведения уничтожить документы, запереть двери и сжечь документы. Тогда я командировал некоторых полицейских взломать двери. Взломав двери, мы входили вместе в комнаты и нашли еще несожженные документы. В то же время я вызвал пожарную команду, чтобы затушить огонь, после этого мы только смогли найти важные документы, с коих сделали фотографии».
Підсумок операції підбивався в рапорті начальника поліції: «Обыском обнаружено, что в подвальном помещении совконсульства в это время происходило собрание, в котором помимо 42 человек служащих консульства, ген. консула Мельникова, вице-консула Знаменского, мукденского консула Кузнецова присутствовали 39 человек обвиняемых. Из вышеизложенного вполне усматривается, что полученные нашим управлением секретные сведения не представляются фиктивными».
Проте з доказами підривної діяльності затриманих виникли ускладнення.
«Во время предварительного допроса те из задержанных, — ішлося в рапорті, — кои приехали с линии, единогласно заявили, что они приехали в консульство для обмена паспортов. Но такое заявление неправильно по следующим соображениям: хотя оно может быть правдоподобно в отношении проживающих на маленьких станциях, но в отношении жителей гг. Пограничной и Маньчжурии это неверно, ибо там есть совконсульства, и для обмена в Харбин им приезжать не следует. Это показывает, что действия всех являются крайне секретными. Цимбаревич показал, что по своим служебным делам он бывает в консульстве по нескольку раз в неделю, а иногда и каждый день. Это доказывает, что он имел весьма секретные сношения с консульством по большевистской работе и пропаганде.
Во время прихода полиции все двери консульства были заперты и, несмотря на требование полиции, не были открыты. Так как через окна видно было, что они начали сжигать бумаги, то полиция приняла репрессивные меры, вошла в помещение и забрала те бумаги, кои не успели сгореть. Остатки золы показывают, что много бумаг они все же успели сжечь. Когда мы явились в кабинет консула, то последний в этот момент сжигал бумаги. Я обратился к нему с успокоительными словами, на которые он ничего не ответил.
Обыск закончился в 7 часов вечера. 39 лиц, арестованных в консульстве, были препровождены в полицейское управление, а 42 человека, служащих консульства, были оставлены в консульстве. Мукденского консула Кузнецова мы на автомобиле доставили на его квартиру. Надо знать, что в консульстве находятся деловые бумаги, которые нельзя сжигать, а раз они сжигали их, то отсюда ясно, что эти бумаги относятся к пропаганде. Кроме того, в консульстве имеется библиотека, где находится несколько десятков тысяч книг. Все они являются пропагандными книгами. Поэтому я распорядился запечатать библиотеку, чтобы ее больше не открывали. Когда задержанных привезли в гл. пол. упр., им было предоставлено отдельное помещение, постели и белье, туалетные принадлежности, а также был заказан обед и ужин из русского ресторана. Во время следствия им были предложены стулья, чай и папиросы».
Радянські представники доводили, що всі арештовані — звичайні відвідувачі консульства, які прийшли по нові паспорти для себе, своїх родичів і знайомих. На цьому ж наполягали і затримані. І доводи прокурора, який сверджував, що звичайно консульство припиняє роботу о 2-ій годині дня і що простих відвідувачів не годують обідом, ніяк не подіяли.
«Противник чинив небувалий опір»
Одначе про все це громадяни СРСР нічого не знали. Радянські газети як і раніше майже нічого не писали ні про інцидент у Харбіні, ні про становище відправлених до тюрми арештованих у консульстві. Їхніми справами займалися тільки консульські працівники й адвокати обвинувачених з-поміж осілих на КСЗ ще в дореволюційні часи присяжних повірених та їхніх помічників.
У сторонніх спостерігачів могло скластися враження, що радянський уряд не цікавиться долею арештантів. Адже ще царський генерал Мартинов писав, що китайцям не можна поступатися навіть у дрібницях, оскільки будь-яку поступку вони розглядають як привід для розширення своїх домагань.
Наступний крок китайці зробили в липні. У ноті радянського уряду мовилося: «По сведениям, полученным правительством СССР, 10 июля утром китайские власти произвели налет на КВЖД и захватили телеграф КВЖД по всей линии, прервав телеграфное сообщение с СССР, закрыли и опечатали без объяснения причин торговое представительство СССР, а также отделения Госторга, Текстильсиндиката, Нефтесиндиката и Совторгфлота.
Затем дубань дороги (председатель правления КВЖД) Люй Чжунхуан предъявил управляющему КВЖД Емшанову требование передать управление дороги лицу, назначенному дубанем. Когда управляющий дорогой Емшанов отказался выполнить это незаконное требование, являющееся грубым нарушением соглашения о временном управлении КВЖД, заключенного в городе Пекине 31 мая 1924 года, а равно соглашения между правительством СССР и правительством Автономных Трех Восточных Провинций Китайской Республики, заключенного в Мукдене 20 сентября 1924 года, он был отстранен от исполнения своих обязанностей, так же как и помощник управляющего дорогой Эйсмонт. При этом оба они были заменены лицами, назначенными дубанем.
По всей линии КВЖД были закрыты и разгромлены профессиональные и кооперативные организации рабочих и служащих дороги, а равно были произведены обыски и аресты, причем было арестовано более 200 граждан СССР — рабочих и служащих железнодорожников. Около 60 советских граждан, в том числе Емшанов и Эйсмонт, уже высланы из пределов Китая. Одновременно получены сведения о сосредоточении вдоль советских границ маньчжурских войск, которые приведены в боевую готовность и подвинуты к самой границе. По сведениям, вместе с маньчжурскими войсками у границ СССР расположены русские белогвардейские отряды, которые маньчжурское командование намерено перебросить на советскую территорию».
Не реагувати на захоплення дороги радянський уряд вже не міг. Газети почали антикитайську кампанію, мітинги та демонстрації проходили по всій країні, а в Москві обурених трудящих удалося відтіснити від китайського посольства тільки за допомогою кінної міліції. Проте не робилося ніяких активних дій для відновлення порушених прав радянських громадян на волю й уряду СРСР на власність. Прикордонні інциденти і перестрілки відбувалися досить довго, але в Червоної армії на Далекому Сході не було достатніх сил, щоб учинити акт відплати. І це стало головною причиною стриманості СРСР.
Лише перекинувши до кордонів Піднебесної підкріплення, Червона армія почала підготовку удару по китайських мілітаристах. Більшість учасників подій, котрі залишили мемуари, згадували про вмілий та завзятий опір китайських солдатів наступаючим радянським частинам. А новітня техніка однаково бентежила як противника, так і радянських бійців.
«Наиболее успешно, — згадував учасник тих боїв, майбутній маршал Василь Чуйков, — наше наступление развивалось там, где действовала 36-я стрелковая дивизия, поддержанная ротой танков МС-1. Этот бой вообще был самым интересным. В роте действовало десять машин. С исходных позиций они двинулись после артподготовки. Их атака была внезапной для китайских солдат, удивила она в не меньшей степени и красноармейцев.
Я находился на наблюдательном пункте рядом с В.Блюхером. Мы видели в бинокли, как китайские солдаты и офицеры, завидев наши танки, высунулись почти в полроста из окопов. Мы ожидали, что они в панике побегут, но удивление оказалось столь сильным, что оно как бы парализовало их волю и убило даже страх. Странно вели себя и красноармейцы. Они тоже не успевали наступать за танками, а некоторые как зачарованные глядели на двигающиеся стальные черепахи, изрыгающие огонь.
Вспомним, что шел 1929 год. Крестьянские парни, служившие в армии, знали о танках и даже о тракторах только понаслышке. Танки беспрепятственно дошли до китайских позиций и открыли огонь вдоль окопов. Пулеметный огонь отрезвил китайцев. Они в панике побежали. Десять танков без каких-либо потерь с нашей стороны прорвали оборону противника. Если бы у нас было лучше налажено взаимодействие танков с пехотой, мы могли бы молниеносно развить успех. Однако и наши части не ожидали такого эффекта. Красноармейцы ворвались в расположение противника и, вместо того чтобы быстрее двигаться вперед, замешкались в китайских окопах».
Проте навіть танки не гарантували успіху. І, як писав В.Чуйков, у Кремлі кілька разів пропонували припинити наступ: «В течение дня Москва несколько раз запрашивала штаб армии о ходе боевых действий. Несколько раз к прямому проводу подходил К.Ворошилов. Вечером Ворошилов высказал сомнение, выполним ли намеченный план рассечения и окружения китайской группировки. Он даже намекнул на возможность отвести войска на нашу территорию, ограничив военные действия состоявшимся ударом. Беспокойство Ворошилова имело основания. Особая Дальневосточная армия тогда не располагала достаточными средствами подавления противника. Ощущался острый недостаток артиллерии».
Проте вже 20 листопада 1929 року В.Блюхер доповідав у Москву: «Г.Чжалайнор занят 18 ноября. Вторым ударом занят г.Маньчжурия 20 ноября. Бой за Чжалайнор длился двое суток. Противник, несмотря на превосходство нашей техники и полное окружение, оказывал небывалое по упорству сопротивление. Чжалайнор и Маньчжурия были противником настолько укреплены, что полевая и гаубичная артиллерия не пробивала верхних перекрытий окопов и блиндажей. Несмотря на это, разгромлены полностью 15-я и 17-я смешанные бригады противника. В результате боев взято свыше 8000 пленных и около тысячи раненых солдат. В числе пленных захвачен командующий Северо-Западным фронтом генерал Лян Чжуцзян со своим штабом и около 250 офицеров. Противник потерял убитыми около 1500. Нами взята почти вся имеющаяся артиллерия, два бронепоезда, большое число военного имущества, снаряжение, орудия и прочее».
Втрат, хай і набагато менших, зазнала і Червона армія. Китайців примусили до миру і відновлення колишнього порядку управління дорогою. Правда, вже в 1931 році Маньчжурію окупували японці, котрі організували на її території незалежну від Піднебесної державу Маньчжоу-Го під своїм контролем. Китайська сторона за договором про спорудження КСЗ мала право викупити її достроково, чим і скористалися японці: в Токіо представники уряду Маньчжоу-Го в 1935 році домовилися з радянською делегацією про купівлю дороги.
Під час підготовки до наступу на китайців і в ході боїв у Москві про долю арештованих у генконсульстві в Харбіні майже не згадували. Тим часом китайські власті організували над ними тривалий процес, який, судячи з документів, виявився досить довгим і безглуздим. Підсудні продовжували твердити, що прийшли в консульство по паспорти. А обвинувачі нібито відправили знайдені при обшуку секретні документи уряду й не могли отримати їх назад. А ті обривки паперів, що були надані, виглядали досить дивно. Це були плани роботи серед жінок, молоді і т.д. Причому не китайських, а російських, тож до підривної діяльності вони не могли мати ніякого стосунку.
Під час процесу один з підсудних — водій Дальдержторгу Григорій Струков — помер, так і не дочекавшись відправки на лікування в СРСР. А інших чекали суворі вироки: п’ять головних обвинувачених отримали по 9 років каторжної тюрми, інші — від 2 до 7 років звичайної. Ймовірно, їх хотіли використати для обміну на високопоставлених офіцерів, котрі потрапили в полон до Червоної армії, але, судячи з усього, звільнили разом з рештою затриманих громадян СРСР у грудні 1929 року й відправили до Союзу.
Великого галасу довколо них не було й надалі. Адже нікому не хотілося згадувати, що в консульстві проходили звичайнісінькі партзбори, присвячені підсумкам партконференції, що відбулася в Москві, одні з тих, які ЦК наказав провести повсюдно. Хоча в тій обстановці на КСЗ навряд чи було варто давати китайцям привід для претензій. А про те, що неправильна реакція Москви після нальоту на консульство й арештів призвела до загострення конфлікту, боїв і жертв, уважали за краще скоріше забути. Адже найбезболісніший спосіб виправлення політичних прорахунків — їх забуття.
Євген Жирнов,
«Коммерсант-Власть»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!