Демонстрація сили і слабкостей
Аби Брежнєв міг дістатися до трибуни, в кремлівській стіні зробили двері, а на Мавзолеї встановили ескалатор
В 1889-му, конгрес II Інтернаціоналу ухвалив рішення про проведення щорічних першотравневих демонстрацій солідарності трудящих. У країні соціалізму, що переміг, цього дня демонстрували не тільки могутність армії, а й нездатність провести захід без пригод.
120 років тому, в 1889-му, конгрес II Інтернаціоналу ухвалив рішення про проведення щорічних першотравневих демонстрацій солідарності трудящих. Як переконався оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, у країні соціалізму, що переміг, цього дня демонстрували не тільки могутність армії, а й нездатність провести захід без пригод.
«Пастка для завдання дипломатам образ»
До участі в першому радянському Першотравні в 1918 році постаралися залучити більше пролетарів та інших співчувальників новій владі. За наполяганням Льва Троцького огляд і парад революційних військ проводилися на Ходинському полі — саме там і зібрався величезний натовп роззяв.
А в цей же час у самому центрі Країни рад — на Красній площі — проходив захід, що нагадував мітинги, які почали всім набридати: в центр площі викотили броньовик, з якого з промовами про свято і теперішній момент виступили Лев Каменєв, Яків Свердлов та інші більшовицькі вожді. Порівняно з хресним ходом, що пройшов незадовго до того навкруги Кремля, основне дійство вийшло небагатолюдним та й не дуже урочистим.
У наступному році недоліки минулого Першотравня постаралися виправити, придумавши досить винахідливий хід: у демонстрації зобов’язали брати участь усі школи, що були на державному забезпеченні. Й, оскільки в неспокійний післяреволюційний час багато батьків не ризикнуло залишити дітей без нагляду, колони школярів поповнилися чималою кількістю дорослих. А для посилення інтересу до заходу на першотравневому параді, крім нечисленної піхоти, вирішили показати і диво військової техніки — танк. За задумом організаторів параду, залізний монстр мав уселити в серця пролетаріату гордість, у серця ворогів радянської влади — страх.
Природно, більшовикам дуже хотілося використовувати демонстрацію сили не тільки для внутрішньої, а й для зовнішньої аудиторії. На жаль, до закінчення Громадянської війни практично єдиними зарубіжними глядачами на першотравневих і листопадових парадах залишалися іноземні соціалісти і комуністи.
Однак у 1922 році в Мосраді визнали, що настав час запросити на першотравневі торжества акредитованих у столиці СРСР іноземних дипломатів. Про те, що з цього вийшло, голові Московської ради робітничих і селянських депутатів Л.Каменєву 2 травня 1922 року повідомило ДПУ: «Если советская республика в капиталистическом окружении вынуждена поддерживать дружественные отношения и вести торговлю с буржуазными государствами, наши учреждения должны соответственным образом обходиться с находящимися здесь иностранными дипломатами и не срывать нашего международного положения бестактностями и оскорбительными выходками по адресу капиталистических дипломатов. Было совершенно излишне приглашать дипломатов на торжество 1 Мая. Наркоминдел этого вовсе не предлагал. Но раз московские учреждения сделали это, не надо было превращать приглашения в ловушку для нанесения дипломатам оскорблений.
В среду, 27 апреля, представитель Наркоминодела был приглашен в центральную комиссию по устройству первомайских торжеств. Комиссия в лице тов. Лютовинской заявила, что специальные места могут быть отведены дипломатическому корпусу на Театральной площади, где предстоит интересная программа. На заседании комиссии 28 апреля наш представитель заявил, что присутствие дипломатического корпуса может иметь место лишь в том случае, если будет дана гарантия, что ему будут предоставлены специальные места. Комендант города тов. Яковлев заявил, что дипломатическому корпусу будут отведены места между эстрадой и решеткой сквера, что это место будет окружено барьером или живой цепью и что там будут поставлены скамьи исключительно для дипломатического корпуса. Наш представитель еще раз заявил, что если эти меры не могут быть проведены или если они повредят характеру пролетарского праздника, то надо вообще отказаться от присутствия дипломатического корпуса. Комиссия заявила, однако, что эти меры будут безусловно осуществлены...
1 мая, когда наш представитель прибыл на Театральную площадь, оказалось, что ничего не было приготовлено. В этот момент было еще много свободного места, и легко было устроить там дипломатический корпус. Однако не было никого из ответственных товарищей. После долгого времени появился тов. Райвичер и обещал, что цепь будет поставлена. Площадь уже заполнялась. Цепь наконец была поставлена, но затем опять убрана и впоследствии поставлена снова. Потом появился тов. Драудин. Наш представитель указал ему, что дипломатический корпус собирается и находится в невообразимой давке и духоте без всяких мест для сидения, и предложил перевести дипломатический корпус на эстраду, где было много посторонних и много свободного места. Тов. Драудин, однако, ответил, что место есть перед эстрадой. Наш представитель указал ему, что жидкая цепь красноармейцев не может удержать напора толпы, что с боков охраны нет, и туда беспрепятственно заходят посторонние. Тов. Драудин не обратил на это никакого внимания. Наш представитель обратился к тов. Райвичеру, который ответил, что он больше не будет распоряжаться и пусть кашу расхлебывает Драудин, который ее заварил.
Между тем давка усилилась до того, что наш представитель предложил членам дипломатического корпуса, если они пожелают, выбраться на свободу. Между тем дипломатический корпус был уже как бы в мышеловке. Наш представитель потребовал от тов. Драудина, чтобы он хотя бы очистил проход для дипломатического корпуса, чтоб он мог оттуда уйти. Тов. Драудин ответил, что выход есть, что решительно противоречило действительности.
Получился поистине вопиющий международный скандал. Жидкая цепь была прорвана, и для того, чтобы спастись от невообразимой угрожающей давки, дипломатам пришлось спасаться как кто мог, и, например, турецкому послу пришлось ползком на четвереньках пробираться под мостками эстрады. Поведение тов. Драудина, как ответственного распорядителя, является совершенно недопустимым, и он виноват в получившемся вопиющем международном скандале, который будет еще, несомненно, использован в печати всех стран и во всяком случае повредит нашему международному положению...
Нам казалось бы необходимым, чтобы представители учреждения, ответственного за устройство в Москве первомайских торжеств, — насколько известно, таким учреждением является Московский совет,— хотя бы коротенькой циркулярной запиской извинились перед дипломатами в происшедшем скандале. Надо также обратить внимание на недопустимое поведение ответственных устроителей празднества, и во всяком случае надо избегать на будущее время повторения подобных фактов» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
«За таких умов летіти було не варто»
З роками порядку на першотравневих заходах стало більше: почали складатися традиції святкування. У 1924 році, після побудови тимчасового Мавзолею В.Леніна, на трибуну стали підійматися почесні гості, керівники партії та держави стояли біля дверей споруди, а для членів дипломатичного корпусу відводилося місце біля ближньої до Спаськой вежі стіни Мавзолею. Сидіти в 1924—1928 роках під час параду і демонстрації могли лише заслужені старі комуністи, для яких спеціально ставилися стільці позаду членів уряду. А в 1927 році, напередодні першотравневого параду на Красній площі, вперше звели гостьові трибуни.
В іншому ж характер дійства залишався незмінним. Спочатку — парад із показом чогось несподіваного для іноземців. (У другій половині 1920-х зарубіжних дипломатів і військових намагались уразити успіхами радянської авіації, починаючи з провезенням Красною площею літаків і закінчуючи кількістю льотчиків і якістю їхнього обмундирування.) А потім демонстрація трудящих, які несли ідейно витримані плакати і транспаранти у дусі останніх рішень партії.
Проте куди більшого міжнародного ефекту, як виявилося, можна було добитися за допомогою простих слів. Головне — правильно вибрати тему першотравневого виступу й оратора. Німецький посол у Москві Герберт фон Дірксен навіть багато років опісля не міг забути про Першотравень 1929 року: «1 травня, в день радянського національного свята, стався вельми показовий інцидент. Дипломатичний корпус зібрався на Красній площі, щоб бути присутнім на параді Червоної армії та демонстрації, яка мала відбутися після нього. Йосип Сталін та інші відомі радянські керівники стояли на трибуні Мавзолею В.Леніна. Це був вражаючий спектакль, що надавав нам одну з рідкісних можливостей упевнитись у прогресі, якого добилася армія в царині механізованої зброї та авіації. У ті дні в усій Європі панувало сильне суспільне напруження у зв’язку з наближенням неминучої економічної кризи, і над багатьма країнами нависла загроза загальних страйків. І коли Климент Ворошилов, сидячи на прекрасному коні, перетнув Красну площу і звернувся до військ, я був приголомшений, почувши його підбурювальну, суто пропагандистську промову.
Суть її полягала в тому, що Червона армія — захисник і гарант прав пригноблюваного світового пролетаріату, проте закінчувалася промова відкритою погрозою, що з цього самого дня трудящі маси почнуть боротьбу за поліпшення своєї долі. І саме це вони і зробили в Берліні, Відні та деяких інших столицях, де почалися повстання, які довелося придушувати силою. Я ніколи ні на хвилину не міг собі уявити, що саме К.Ворошилова, спокійну і несамовпевнену людину, виберуть для того, аби шпурнути подібну образу в обличчя зарубіжним представникам, які були гостями радянського уряду.
Проте найгірше було ще попереду. Відразу після параду відбулася ретельно відрежисована демонстрація «тріумфуючого» населення Москви. Сотні тисяч чоловік пройшли мимо своїх керівників у нескінченних колонах, несучи прапори з гаслами, а карикатури на «буржуйських» державних діячів були прикріплені на прикрашених машинах.
Залишаючи Красну площу разом з членами дипломатичного корпусу, я майже зіткнувся з машиною, яка їхала в голові цієї радісної демонстрації. Придивившись уважніше, я виявив, що машина являла собою макет навчального крейсера, укомплектованого безглуздими, смішними фігурами. Не потрібно було довго вдивлятись, аби зрозуміти, що на макеті зображений один з тих німецьких крейсерів, питання про будівництво яких було темою тодішніх дебатів у Рейхстагу, тоді як фігури, котрі стояли на ньому, були карикатурами на німецьких міністрів. Я оскаженів від такої образи, завданої Німеччині та іншим країнам, оскільки Німеччина завжди демонструвала лише дружні почуття до Радянського Союзу і готовність допомогти».
Іноді траплялося так, що демонстрація сили радянської держави мала катастрофічні наслідки в буквальному розумінні слова. Саме це сталося під час першотравневого параду 1952 року, коли розбилися два новітні бомбардувальники Іл-28. Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант авіації Степан Мікоян згадував: «1 мая 1952 года в Москве на Красной площади, как обычно, проводился военный парад. В те времена парады проводили как 7 Ноября, так и 1 Мая, и, если позволяли погодные условия, пролетали колонны боевых самолетов. Как и несколько лет до этого, организацией и проведением воздушного парада руководил Василий Сталин, генерал-лейтенант авиации, командующий ВВС Московского военного округа. В тот день погода была плохая: сплошная облачность на высоте около
«Що це в нього на голові?»
У міру того як в СРСР народ і влада стали дедалі більше віддалятися одне від одного, в першотравневих і листопадових свят з’явилася нова функція. Під час демонстрацій і парадів народ, точніше, та його частина, яку допускали на Красну площу, одержував шанс побачити своїх вождів. А в тих з’являлася можливість побачити трудящих не з вікна автомобіля. Результати цих взаємних спостережень деколи виявлялися абсолютно несподіваними.
Секретар московського комітету ВКП(б) Георгій Попов згадував: «Помню, как-то в предвоенный период, находясь на центральной трибуне Мавзолея во время парада и демонстрации, ко мне обратился И.Сталин и, указывая на одного товарища, стоявшего на левой трибуне (она несколько ниже, чем центральная), спросил: «Что это у него на голове?» Я ответил, что это секретарь райкома партии, железнодорожник по профессии. Одет он в железнодорожную шинель черного цвета, а на голове у него кепка, видимо, не из новых. Сталин сказал, что надо носить или шляпу, «как Молотов», или такую фуражку, и снял со своей головы фуражку полувоенного образца».
Можна уявити собі, як здивувався Г.Попов: «В то время когда был жив В.Ленин, существовал как бы неписаный закон: большинство партийных и советских работников носили кепки или фуражки. И лишь те государственные деятели, которые были связаны с внешним миром, а также некоторые представители свободных профессий носили шляпы. К шляпам в широких массах народа в довоенный период было предубежденное отношение. Можно даже сказать, что носить шляпу на заводе или в колхозе было непросто, так как зачастую со шляпой ассоциировались буржуазные вкусы. В то время шляпы в магазинах продавали по более дешевой цене, чем кепи, и все же покупалось, да и производилось шляп мало, и по качеству они были неважные — разучились делать хорошие шляпы, а главное, не было качественного сырья».
Проте сперечатися з вождем ні Г.Попов, ні хтось інший не зважився, і наказ Й.Сталіна почали впроваджувати в життя.
«Этого указания оказалось достаточно для того, чтобы изменить отношение к шляпам, — писав Г.Попов. — На другой день я передал товарищам по МК партии замечание И.Сталина о головных уборах для мужчин. Бывший в то время председателем Моссовета Пронин пригласил в Моссовет представителей торгующих организаций с образцами шляп. Был решен не откладывая в долгий ящик вопрос о шляпах, и начали их пропаганду с партийного актива. Актив обзавелся шляпами. Постепенно в эту моду стали втягиваться не только городские, но и районные работники и многие другие. Я же был приверженцем кепки, только лишь на парады и при официальных встречах надевал шляпу, чтобы не получать замечания и не подавать примера другим. С большим трудом привыкал я носить шляпу. Теперь кепку надеваю только в редких случаях, но и сейчас она мне милее шляпы».
Зовнішній вигляд Й.Сталіна та його оточення, як неважко здогадатися, якщо хто й оцінював, то вважав за краще мовчати про свої спостереження. Наприклад, фотографи і кінооператори, котрі знімали Красну площу в дні торжеств з ДУМ, бачили, що керівники партії та держави в разі малої нужди не спускаються з Мавзолею, а справляють її прямо на трибуні, у відро. Проте розказувати про це почали тільки під час перебудови.
Викриття культу особи все ж таки зробило людей трохи сміливішими, а поява телебачення і прямих трансляцій з Красної площі перетворила вождів на об’єкт уваги всієї країни. Отже, не було нічого дивного в тому, що в 1965 році, напередодні Першотравня, Леонід Брежнєв отримав лист такого змісту.
«Уважаемый Леонид Ильич! — писав комуніст Ронський з Москви. — Поздравляю вас с праздником 1 Мая и желаю вам всяческих успехов в работе. Прошу о следующем:
1) Всем, невзирая на лица, строго и навсегда запретить курение на трибуне Мавзолея В.Ленина. Предупредить об этом и наших гостей — иностранных товарищей. (Представитель Кубы 7.XI.64 курил трубку.) Пусть каждый с должным уважением относится к самому дорогому (святому) для всех нас — Мавзолею Ильича и не оскорбляет нашего достоинства.
2) Убрать с трибуны Мавзолея буфет. Если некоторые товарищи не в состоянии прожить 2—3 часа без курения и жевания — установить для них этот буфет вне трибун Мавзолея (чтобы его и видно не было). Нельзя забывать, что в такие часы к Мавзолею прикованы взоры миллионов людей (экраны телевизоров). Тем досаднее, что некоторые наши товарищи, удостоенные большой чести быть на трибуне Мавзолея, ведут себя недостойно. Как пример своеобразной демонстрации неуважения можно отметить, что даже во время выступления первого секретаря ЦК КПСС (на митинге 23.III.65) некоторые товарищи продолжали пить, жевать, курить буквально за его спиной, хотя это выступление было коротким — не более 15 минут. Чтобы нетерпимость отмеченного была понятной, рекомендую посмотреть пленку демонстрации 7.XI.64 и митинга на Красной площади 23.III.65. Может быть, некоторых товарищей вообще не следует пускать на трибуну Мавзолея, коль они не могут или не хотят понимать (зазнались, что ли?) и всегда помнить о должном уважении к высокой трибуне Мавзолея Ильича и нам — советским гражданам... Было бы очень хорошо, если бы на демонстрации 1 мая
Окремі недоліки телетрансляції перемогли за допомогою правильної режисури, і протягом подальших років радянський народ міг споглядати свого генерального секретаря і великого борця за справу миру Леоніда Ілліча в найкращому вигляді. А щоб виглядати так само привабливо в очах прогресивної світової громадськості, Л.Брежнєв вирішив відмовитися від брязкання зброєю в День міжнародної солідарності трудящих — першотравневий військовий парад 1968 року виявився останнім.
У міру того як генсек дряхлів, чи не головною метою першотравневих і листопадових торжеств стала демонстрація того, що він ще ходить та іноді говорить. Хоча й це було обманом народного зору. Щоб старий міг без перенапруження сил дістатися до трибуни, позаду Мавзолею в кремлівській стіні зробили двері, а на самому Мавзолеї встановили ескалатор.
У результаті Першотравень перетворився на свято, коли прийнято збиратися з рідними та друзями і добре випивати та закушувати. І відмовлятися від цього завоювання трудящі, здається, не збираються.
Євген ЖИРНОВ,
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!