Трансатлантичний спекулянт

Він вважав, що друзі зрадять, а жінки розлюблять і тільки гроші збережуть вірність завжди й скрізь

25 років тому, в 1982 році, в Нью-Йорку було розпущено Корпус муніципальної допомоги — організацію, яка, на думку одних, врятувала місто від краху, а інших — пограбувала його. Протягом кількох років роботи цього органу мегаполіс перебував під контролем банків. Негласним координатором діяльності корпусу був глава банку Lazard Freres Андре Мейєр, якого багато хто вважав справжнім фінансовим генієм. Про масштаби його геніальності судити важко, але заробляти гроші він умів як ніхто інший.

Посильна праця

Зовсім недавно, у 2006 році, група членів Демократичної партії США звинуватила відомого банкіра й колишнього американського посла у Франції Фелікса Рогатіна в підриві американської промислової потужності, в тому, що за його ініціативи скуповуються й закриваються фабрики й заводи по всій Америці, виробництво поступово переноситься до Китаю та інших країн з дешевою робочою силою. Тим часом схему, коли поглинену компанію пускають на розкрадання, захоплюючи пенсійні фонди й розпродаючи її майно, відпрацював зовсім не Ф.Рогатін, а людина, яка ввела його у великий бізнес.
Вчителем і протягом багатьох років начальником Ф.Рогатіна був керівник та співвласник банку Lazard Freres А.Мейєр, який подолав шлях від простого посильного до однієї з найбагатших людей світу, до чиїх порад прислухалися члени клану Кеннеді та навіть президент США Ліндон Джонсон. А.Мейєра ще за життя називали «фінансовим генієм», «банківським Пікассо» і «майстром поглинань». Проте далеко не кожен знав, що ця людина, яка орудувала мільярдами доларів, так і не навчилася жити собі на втіху: і довіку він так і не купив автомобіля, яхти чи будинку.
А.Мейєр народився 3 вересня 1898 року в Парижі в небагатій єврейській сім’ї. Чим займався батько, Жюль Мейєр, сказати важко, оскільки знаменитий син називав згодом його то «бізнесменом», то «поліграфістом», а інших відомостей не збереглося. Але чим би Ж.Мейєр не займався, його сім’ї катастрофічно не вистачало грошей, і Андре змушений був покинути середню школу, щоб утримувати батька, матір і зведену сестру.
У 15 років він влаштувався посильним на Паризькій біржі й дуже швидко там освоївся. Тоді як багато його однолітків марили далекими подорожами, подвигами й великим коханням, він пристрасно мріяв грати на різниці валютних курсів, і незабаром таку можливість він отримав.
У 1914 році його зведена сестра Едма вийшла заміж за службовця невеликого паризького банку «Баур і сини». Коли в серпні того ж року почалася Перша світова війна, чоловік Едми пішов на фронт, а на своє місце порекомендував Андре. Господарі банку погодилися взяти хлопця, оскільки тому за малоліттям не загрожував військовий призов. Не призвали його і в наступні роки, оскільки на його утриманні перебували батьки, Едма та її син. Тепер Андре міг займатися своєю улюбленою справою — біржовими спекуляціями, і робив це вельми успішно.
Французький уряд розплачувався за військові поставки державними облігаціями, які постачальники продавали банкам. Останні ж спекулювали цими цінними паперами на біржі з великою вигодою для себе. А.Мейєр швидко навчився діставати прибуток із цих операцій і незабаром став одним з найцінніших співробітників банку. Тому, коли в 1918 році чоловік Едми помер в окопах від іспанки, його місце остаточно закріпили за Андре. Так почалася дорога майбутнього мільярдера до великого життя.
Після війни А.Мейєр швидко пішов у гору. По-перше, він вдало одружився. У 1922 році він засватав молодшу з «маленьких Леман» — п’яти осиротілих сестер з відомого банкірського роду. Хоча великого посагу у Белли Леман не було, одруження відчинило перед Андре двері у світ фінансової еліти Парижа.
По-друге, його вдалі спекуляції привернули увагу правління банку Lazard Freres. Це був великий банк, що мав філіали в Нью-Йорку, Лондоні й Парижі, і за можливість працювати в ньому вхопився би будь-який амбітний клерк. Із пропозицією працювати на Lazard Freres до А.Мейєра звернувся сам Давид Давид-Вейль — глава французького відділення й держатель контрольного пакету акцій банкірського будинку Lazard.
Але А.Мейєр був не просто амбітним, а надамбітним і тому на пропозицію відповів питанням: «А через скільки років я зможу стати партнером?» Партнери, як відомо, отримують частку від прибутку підприємства, а Д.Давид-Вейль не збирався ділитися прибутками з першим-ліпшим вискочкою. Пропозиція була відкликана, але А.Мейєр не залучувався.
1920-і роки були золотим часом для біржових спекуляцій. Одна з тодішніх ділових газет писала: «Маючи холодну голову та знану спритність, біржовий брокер у Парижі може за допомогою кількох мільйонів франків легко обрушити французьку валюту на кілька пунктів, а потім швидко повернути її в колишнє положення з чималою вигодою для себе». Саме такими операціями А.Мейєр і займався, причому робив це настільки успішно, що в 1926 році Д.Давид-Вейль повторив свою пропозицію. Цього разу умови були такі: молодий фахівець одержував рік випробувального терміну, після закінчення якого він або ставав партнером, або йшов із фірми назавжди.
Випробування Андре витримав, і в 1927 році 29-річний Андре став партнером Lazard Freres.

Почесний легіонер

Незабаром А.Мейєру випала можливість прославитися. У 1920-і роки Андре Сітроен був одним з най-
успішніших автопромисловців Європи. Його заводи випускали по 300 автомобілів у день і, для того щоб Citroen користувалися попитом, їх творець придумав систему споживчого кредитування. А.Сітроен створив фірму SOVAC, яка видавала кредити на купівлю його автомобілів, що на той час було майже революційною ідеєю. А.Мейєр запропонував керівництву Lazard Freres викупити SOVAC.
Андре особисто продумав усі деталі операції й сам домовився з А.Сітроеном. Внаслідок чого SOVAC стала власністю Lazard Freres і, продовжуючи кредитувати покупців Citroen, почала також видавати кредити на купівлю нерухомості. У результаті всі залишилися задоволеними: А.Сітроен отримав гроші та скинув з плечей тягар — бізнес, в якому мало розбирався, Lazard Freres вийшов на ринок споживчого кредитування, що зароджувався, а А.Мейєр уклав свою першу велику угоду й довів фінансовому бомонду Парижа, що він здатен багато на що. Тому, коли над А.Сітроеном почали згущуватися хмари, він побіг за допомогою саме до Андре.
У 1934 році у світі вирувала Велика депресія, і А.Сітроен, укотре збільшивши обсяги виробництва, побачив, що його автомобілі стало нікому купувати. Тим часом борг його компанії перевищив $20 млн. А.Сітроен спробував скоротити робочі місця і зменшити зарплати, але робітники у відповідь розпочали страйк: заводи стали, і акції Citroen пішли вниз. Над компанією нависла загроза ліквідації.
Lazard Freres, який був одним з кредиторів, увів А.Мейєра в раду директорів Citroen, але надії А.Сітроена на те, що молодий фінансист врятує його від краху, не виправдалися. А.Мейєр повівся як типовий зовнішній управитель і просто продав компанію шинному гіганту Michelin, який теж був кредитором Citroen. Банк, звичайно, у програші не залишився, так що авторитет А.Мейєра у фінансовому світі тільки зріс. Більш того, уряд Франції нагородив його орденом Почесного легіону за «порятунок Citroen», хоча сам А.Сітроен, безжально викинутий з бізнесу, навряд чи відчував вдячність.
Із тих пір А.Мейєр набрався смаку до перепродажів проблемних компаній, на чому і заробив чимало грошей. Не справджувати сподівань ділових партнерів йому згодом теж доводилося не раз.
Після операції з Citroen А.Мейєр мав усі підстави почувати себе щасливою людиною. У нього була прекрасна робота з блискучими кар’єрними перспективами, красуня дружина та двоє дітей. Його оптимізм могли б похитнути тільки події світової політики, оскільки перспектива війни з гітлерівською Німеччиною ставала дедалі виразною. Проте він міг не дуже побоюватися за свою долю. Річ у тому, що Lazard Freres тісно взаємодіяв з нафтовим гігантом Royal Dutch Shell, керівництво якого співробітничало з Адольфом Гітлером.
За деякими відомостями, А.Мейєр використовував дружбу, що зав’язалася між ним і міністром закордонних справ Франції Жоржем Бонне, для того, щоб пролобіювати Мюнхенську угоду. Однак уникнути війни так і не вдалося, й у травні 1940 року, коли німці перейшли в наступ на Західному фронті, А.Мейєр дійшов висновку, що перебування у Франції стало для нього небезпечним.
Із початком німецького наступу він утік разом із сім’єю до Нью-Йорка, де було відділення Lazard Freres. Тим часом окупанти конфіскували його майно у Франції, банк, в якому він працював, був «арієзований», а уряд Віши позбавив його ордена Почесного легіону, через що фінансист особливо переживав. У перші місяці в США він відчував себе зламаним і викинутим з життя. Відчуття безпорадності посилювала вимушена бездіяльність. Якщо раніше він, як  істинний трудоголік, регулярно вставав о четвертій ранку і проводив увесь день за роботою, то тепер він цілими днями валявся на готельному дивані та дивився у стелю.
Однак незабаром А.Мейєр знайшов у собі сили розпочати нове життя, причому почав його з інтриг і зради.

Сатрап-Менеджер

Нью-йоркським філіалом Lazard Freres управляв Френк Олтшул, який прийняв А.Мейєра як рідного. Посад у банку він йому, правда, не пропонував, та зате знайомив з потрібними людьми і вводив у курс американського життя, що для емігранта, який ледве говорив по-англійськи, було життєво необхідним. А.Мейєр регулярно гостював у будинку Ф.Олтшула, і збоку здавалося, що кращих друзів важко знайти.
Насправді фінансист просто чекав свого часу й у вузькому сімейному колі говорив: «Ось побачите, через рік я буду тут босом». Саме тоді до Нью-Йорка з окупованої Франції прибув Д.Давид-Вейль. Йому належав контрольний пакет акцій усіх трьох філіалів банку, проте безпосередньої участі в управлінні нью-йоркським філіалом він ніколи не брав. Д.Давид-Вейль не дуже розбирався в американських реаліях, і своїх людей, яким би він довіряв, у нього в Нью-Йорку не було. Цим і скористався А.Мейєр, запропонувавши Д.Давид-Вейлю таємний союз.
У результаті останній, як держатель контрольного пакету, вигнав Ф.Олтшула з посади, А.Мейєр зайняв місце свого вчорашнього друга і, більш того, незабаром став рівноправним партнером Д.Давид-Вейля, отримавши рівну частку акцій.
Тепер А.Мейєр перебував на чолі великого нью-йоркського банку, причому вся влада опинилася в його руках, оскільки Д.Давид-Вейль любив марнувати життя, та абсолютно не любив працювати. А.Мейєр був повною протилежністю своєму партнерові. Якщо Д.Давид-Вейль був струнким красенем й упевненим у собі плейбоєм, то Андре — невисоким очкариком із зовнішністю скромного бухгалтера. Якщо Д.Давид-Вейль, незважаючи на увесь свій зовнішній лиск, в сутності був лагідним і добродушним нехлюєм, то за непримітною зовнішністю А.Мейєра приховувався справжній тиран із повадками витонченого садиста. Якщо людина була хоча б на одну сходинку нижчою за нього, А.Мейєр з видимим задоволенням принижував її при першій можливості.
Про розноси, які він влаштовував підлеглим, складали легенди. Один зі співробітників згодом згадував про прочухан, який шеф влаштував комусь у його присутності: «Андре опустив бідолаху до рівня осла, і мені тоді було дуже неприємно. Пам’ятаю, як я сказав сам собі: я чув про такі речі, але ніколи раніше нічого подібного не бачив». Інший підлеглий говорив, що через таке поводження після деякого часу співробітник А.Мейєра починав «реагувати, як собака Павлова», тобто ходити, підібгавши хвіст, в постійному очікуванні удару.
Але якщо співробітники звикали до подібних порядків, то стороннім спостерігачам залишалося тільки знизувати плечима. Один із них, зокрема, розказував: «Мене вражало, як швидко ці компетентні й знаючі люди втрачали почуття власної гідності. Емоційно вони повністю залежали від А.Мейєра, а він поводився з ними як із малими дітьми».
У сімейному житті А.Мейєр поводився не набагато краще. За встановленим порядком батьки, які все так само перебували на його утриманні, зобов’язані були кожен понеділок з’являтися у його офіс до 8.30 ранку (спізнення, звичайно, були суворо заборонені) та робити звіт про те, як вони провели тиждень, причому А.Мейєр усілякий раз влаштовував перехресний допит, прагнучи спіймати їх на брехні.
Варто сказати, що фінансист вирізнявся феноменальною скупістю. Приїхавши до Нью-Йорка, він поселився в готелі Carlyle, та так і залишився там жити, абсолютно не розуміючи, навіщо йому потрібно купувати якісь особняки чи квартири на Манхеттені. Власного автомобіля у нього теж не було, а їздив він завжди на машині, узятій напрокат. При цьому він не раз зітхаючи говорив, що мріяв би мати Rolls-Royce, але не може собі цього дозволити», і це в ті роки, коли він міг би скупити всі Rolls-Royce у світі. У ресторанах він усякий раз прискіпливо звіряв ціни в меню і рахунку та був близьким до істерики, коли наставав час сплачувати податки.
Його нью-йоркський офіс багато в кого викликав здивування своїм обшарпанням. Коли ж хтось зі співробітників заїкнувся, що з холу пора б прибрати дірявий диван, А.Мейєр вигукнув: «Покажіть мені хоч одного клієнта, якого ми втратили через цей диван!»
Єдине, на що він не скупився, так це на придбання творів мистецтва. Його апартаменти в Carlyle були обвішані шедеврами Пабло Пікассо, Клода Моне й інших великих художників. Цьому, втім, було пояснення. Він купував картини, які, на його думку, з роками тільки ростимуть у ціні. Rolls-Royce же від старості не ставали дорожчими, а тому їх купівлю він вважав даремною тратою грошей.

«Будинок поглинань»

Якби А.Мейєр умів тільки складати гроші й не вмів їх заробляти, він ніколи б не став однією з найбагатших людей світу. Його банк був достатньо великим, але далеко не найбільшим у країні, і багато членів ділового співтовариства навіть не знали про його існування. Фінансисту це навіть подобалося, тому що справи, які він хотів просувати, вимагали конфіденційності.
Першою такою справою була купівля другого за величиною ранчо Техасу під назвою «Матадор». У 1950 році А.Мейєр почав прицінюватися до ранчо, площа якого дорівнювала приблизно 800 акрам. На цій землі паслося близько 50 тис. голів худоби, видобувалася нафта і, як багато хто припускав, її там було досить багато. «Матадор» належав шотландській компанії, яка була готова продати його, якщо ціна буде відповідною.
Фінансист хотів поділити ранчо на дрібні ділянки і потім продати їх, але на його шляху стояв закон. За спекуляцію землею його банк би був обкладений високим податком, і прибуток виявився б мінімальним. Тому А.Мейєр створив кілька підставних компаній, які купили ранчо одночасно, але частинами, а потім продали свої ділянки. Прибуток від операції склав близько $18 млн.
Але цього А.Мейєру було замало, до того ж розпродаж «Матадору» затягнувся майже на 10 років. Куди більш ефективним способом заробити гроші була купівля компаній, що перебувають на межі банкрутства, з подальшим перепродажем після необхідної санації. Однією з перших і найуспішніших операцій такого роду стала купівля в 1962 році компанії Avis, яка зараз є однією з найбільших міжнародних компаній з прокату легкових автомобілів, а тоді перебувала на межі банкрутства.
У ті роки її автомобілі можна було взяти в оренду в кількох найбільших аеропортах країни, проте Avis постійно випереджала компанія Hertz, що займалася тим же бізнесом. А.Мейєр нічого не розумів у прокаті автомобілів, але був упевнений, що зможе знайти людину, яка справиться з кризою. У березні 1962 року А.Мейєр купив Avis за $5,5 млн і призначив президентом компанії Роберта Таунсенда, що здався йому підходящою людиною на цю посаду. І він не помилився.
Р.Таунсенд розвинув шалену діяльність. Він примусив своїх менеджерів звільнити секретарів і особисто відповідати на всі дзвінки, щоб співробітники не перетворювалися на бюрократів, створив гнучку систему оплати праці, що стала гарним стимулом, — одним словом, змінив корпоративний дух з пригніченого на бойовий. Нарешті, скориставшись грошима А.Мейєра, він замовив незвичайну рекламу. Її слоган звучав так: «Ми — номер два, але ми стараємося».
Жодна фірма доти не наважувалася назвати себе другим номером, і симпатії американців опинилися на стороні компанії, яка чесно зізнавалася у своїй тимчасовій слабкості й рішучості її подолати. Через кілька років Avis стала приносити прибуток. У 1965 році А.Мейєр, незважаючи на протести Р.Таунсенда, продав її за $52 млн (за ті три роки, коли він володів компанією, інвестиції в її розвиток становили всього $2 млн).
Продаж кризових компаній приносив А.Мейєру багатомільйонні доходи, але й цього йому було замало. Він хотів знайти нішу, в якій його банк зміг би стати дійсно найкращим, і незабаром добився свого.
У ХХ столітті США знали кілька хвиль злиття й поглинання. Дейл Рокфеллер, Дейл Карнегі та інші титани американського бізнесу створювали гігантські трести, скуповуючи одну компанію за іншою в рамках однієї галузі. Це був час горизонтальних поглинань. У 1920-і роки почалася хвиля вертикальних поглинань, коли концерни на зразок General Motors скуповували компанії постачальників сировини й суміжників. Нарешті, в 1960-і роки розпочалася ера конгломератів, коли під одним дахом збиралися компанії з абсолютно не пов’язаних одна з одною галузей.
Творцями конгломератів спонукала віра в так званий синергетичний ефект. Сенс полягав у тому, що дві компанії, які об’єдналися, ставали сильнішими, ніж були до злиття. Проте синергетичний ефект іноді спрацьовував, а іноді — ні, й успішними виявлялися далеко не всі злиття.
А.Мейєр почав давати поради з приводу того, яку компанію варто купувати, а яку ні, і при цьому одержувати чималі відсотки від операцій. Першим і найвигіднішим його клієнтом виявилася телефонна і телеграфна компанія ITT, якій він продав Avis. Із 1965 до 1968 року ITT купила за допомогою Lazard Freres 48 компаній, причому А.Мейєр не тільки одержував гроші за свої поради, а й фінансував операції як банкір.
Головною довіреною особою фінансиста у всіх цих операціях був той самий Фелікс Рогатіні. Від операцій зі злиття Lazard Freres за ці роки отримав близько $10 млн. Коли ж А.Мейєра запитували, за що він їх отримав, «банківський Пікассо» відповідав, що йому платять не за те, що він говорить, яку фірму треба купувати, а за те, що вказує, чого купувати не слід. Звичайно, частина акцій куплених фірм теж потрапляла в його руки. Незабаром про Lazard Freres говорили вже не як про банкірський будинок, а як про «будинок поглинань».

Король Нью-Йорка

До кінця 1960-х років А.Мейєр заробив репутацію людини, яка безпомилково вгадує, які інвестиції принесуть прибуток, і тому навколо нього стали групуватися люди, яким хотілося примножити свої капітали без особливого ризику. Серед тих, хто називав себе його другом, опинився винахідник телевізора і господар корпорації RCA Девід Сарнов, господар FIAT Джованні Аньєллі та навіть клан Кеннеді у повному складі.
Після вбивства Джона Кеннеді його брат Роберт звернувся до А.Мейєра з проханням стати фінансовим консультантом сім’ї, і той не відмовив. Прихильність фінансиста до клану Кеннеді пояснювалася не тільки комерційним інтересом. Старіючий А.Мейєр був зачарований Жаклін, вдовою Дж.Кеннеді. Він водив Жаклін по театрах і мюзиклах, намагався проводити з нею більше часу і, як здавалося багато кому, зовсім втратив голову. Коли ж він дізнався, що Ж.Кеннеді збирається заміж за Арістотеля Онассіса, то буквально збожеволів і не знаходив місця від відчаю. У результаті він знайшов спосіб помститися грецькому судновласнику. Він послав своїх адвокатів скласти для Жаклін шлюбну угоду, яка містила 170 пунктів, включаючи умови про багатомільйонні виплати на її користь у випадку, якщо А.Онассіс надумає розлучитися.
Проте в цілому А.Мейєр сприймав дружбу досить односторонньо. Він використовував капітали Д.Сарнова, Дж.Аньєлли й інших друзів у своїх операціях, але не дуже старався їх озолотити. Зокрема, Д.Сарнов гірко нарікав, що так і не побачив тих золотих гір, які А.Мейєр йому обіцяв. Більш того, коли в 1970 році Д.Сарнов відійшов від справ, а його місце зайняв син Роберт, фінансист дав йому такі поради, що компанія RCA трохи не вилетіла в трубу.
При цьому А.Мейєр щиро ображався, коли його друзі довго не дзвонили або не давали про себе знати. Він починав скаржитися домочадцям, що ніхто його по-справжньому не любить, і впадав у депресію.
Із кінця 1960-х А.Мейєр не тільки давав поради поглиначам, а й сам полював на фірми, ліквідація яких могла б дати прибуток від 200%. Схема була простою і давно знайомою. Він усього лише повідомляв міноритарям про те, що готовий скуповувати їх акції. Якщо ж акцій міноритарів не вистачало для отримання контрольного пакету, він викупляв їх у кого-небудь з директорів.
Далі з купленою компанією відбувалося те ж, що і з ранчо «Матадор». Її активи вилучалися, майно продавалося частинами, пенсійний фонд ліквідувався. Саме так він вчинив, зокрема, з компанією Franco Wyoming, причому прибутки від ліквідації фірми перевищили 200% від суми, втраченої на викуп
контрольного пакету. Так А.Мейєр довів американському бізнесу, що зарізати курку, яка несе золоті яйця, інколи значно вигідніше, ніж продовжувати її годувати. Але найграндіозніша рейдерська атака фінансиста була ще попереду.
Більшу частину 1975 року А.Мейєр провів на лікарняному ліжку через операцію з приводу раку простати. Але, ледве очухавшись від наркозу, він знову потребував собі телефон і продовжив керувати своєю імперією.
Тим часом у Нью-Йорку назрівали важливі події. До 1974 року загальний борг міста складав $12,3 млрд, і банки на чолі з Lazard Freres відмовилися давати нові кредити менше ніж під 7,92%. На початку 1975 року банки викинули на ринок нью-йоркські облігації, й ті стрімко знецінилися. При цьому в нових кредитах місту було відмовлено. Єдиним виходом для Нью-Йорка стало створення Корпусу муніципальної допомоги, до якого увійшли представники міських фінансових груп. Очолив корпус незмінний заступник А.Мейєра — Ф.Рогатін.
Корпус отримав диктаторські повноваження у справі управління міськими фінансами, і незабаром робота закипіла. В.Рогатін, який ніколи й кроку не робив без схвалення А.Мейєра, визначив райони міста, що підлягають очищенню від бідних. У цих районах закривалися лікарні, школи, пожежні станції, припинялося прибирання сміття, скорочувалася кількість поліцейських і т.п. Орендна плата за житло підіймалася, і бідні покидали місто. Коли ж район, що став непридатним для життя, пустів, справу брали на себе девелопери, які будували на його місці елітне житло, ресторани й офісні будівлі.
Кредити на забудову можна було отримати в Lazard Freres. Якщо в 1975 році в Південному Бронксі було більше ніж 225 тис. квартир, оренда яких становила $150 в місяць, то через три роки таких квартир було вдвічі менше. Зате стало більше квартир, що здавалися за $5 тис. в місяць.
На соціальні програми Ф.Рогатін теж зазіхнув. Корпус випустив особливі облігації та зобов’язав пенсійні фонди штату придбати їх на суму $225 млн, нью-йоркська пенсійна фундація — на таку ж суму, а міський пенсійний фонд учителів — на $200 млн. Гроші, звичайно, поверталися в банки, яким місто заборговувало. У сутності, з Нью-Йорком вчинили так само, як із нещасною Franco Wyoming.
А.Мейєр не дожив до закінчення нью-йоркської операції, глава Lazard Freres помер 9 вересня 1979 року, а фінансова диктатура Ф.Рогатіна припинила своє існування в 1982 році. Помер А.Мейєр, мабуть, щасливою людиною, тому що головними в його житті були гроші, а грошей у нього було багато. Він, бувало, говорив: «Особисте життя дуже крихке, і від нього нічого чекати щастя. Але якщо ви створили таку фірму, як у мене... ви гарантовані від нещасть».
Фінансист вважав, що друзі зрадять, а жінки розлюблять і лише гроші збережуть вірність завжди й скрізь. «Неважливо, наскільки ти старий, — говорив він, — твій бізнес завжди буде ніжно тебе любити, якщо ти потурбувався про нього». Навряд чи А.Мейєра любив хто-небудь, крім його бізнесу.

Кирило НОВИКОВ,
«Коммерсант-Деньги»