«Забезпечення повної розкриваності всіх злочинів»

Коли йдеться про політичну доцільність, до здорових доводів і закону зазвичай не прислухаються

7 вересня почав роботу слідчий комітет при Генпрокуратурі РФ, поява якого породила більше запитань, ніж відповідей. Попередні спроби перетворити слідчий апарат відповідно до політичної ситуації вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

7 вересня почав роботу слідчий комітет при Генпрокуратурі РФ, поява якого породила більше запитань, ніж відповідей. Попередні спроби перетворити слідчий апарат відповідно до політичної ситуації вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

«На вид як монстра»

У країні, де від торби і тюрми не слід зарікатися нікому, спосіб ведення й результати слідства протягом багатьох століть мали величезне значення, причому як для обвинувачуваних у відступі від загальноприйнятих норм життя, так і для тих, у чиєму віданні була розшукова і каральна справа. Адже будь-який недогляд, про який недруги могли донести царській особі, з великою ймовірністю ставав приводом для перетворення всесильного боярина на опального вигнанця або, ще гірше, на мешканця катівні. Та й для государів передання дізнання в руки вірних людей мало першорядне значення для захисту від крамоли і змов.
Секрет достатньо довгого правління Петра I полягав у тому, що найдорожче — всю повноту влади над державою — відправляючись за кордон або в далекий похід, він покладав на багато разів перевіреного князя-кесаря Федора Ромодановського, котрий оберігав його змалку. А щоб «чоловік за характером своїм твердий, суворий, невтомний і вірний охоронець повелінь государевих» мав важелі впливу на країну і народ, цар наклав на переданий у руки Ф.Ромодановського в 1686 році Преображенський приказ слідство в найважливіших справах.
Імператору нерідко скаржилися на надмірну навіть для того суворого часу жорстокість князя-кесаря під час катувань і його нестримне пияцтво. Сучасники писали, що він «на вид як монстра», «зі вдачею злого тирана». Проте рідкісна вірність дозволила Ф.Ромодановському очолювати політичний розшук до самої смерті в 1717 році. Більше того, його титул і право страчувати й милувати перейшли у спадок його синові — князю Івану Ромодановському, який так само віддано вів слідчі справи аж до смерті царя в 1725 році.
Інша успішна правителька, Катерина II, надавала слідству в крамольних справах не менше значення. Вона перетворила Таємну канцелярію на Таємну експедицію при Сенаті й тим самим поставила розшук у найважливіших справах під контроль найвищого законодорадчого і судового органу країни. Але, по суті, розшук був у її віданні, і, незважаючи на всі сказані нею красиві та правильні слова про шкоду тортур, на ділі вона їх так і не відмінила.
Не замішаній на крамолі кримінальщині приділялося значно менше уваги. Петро I тільки в 1713 році почав створювати слідчі канцелярії, що займалися розслідуванням злочинів, котрі з якої-небудь причини обурили царя. І лише Микола I, який особисто вникав у будь-які великі й дрібні безпорядки в країні, через століття почав наводити лад у заплутаному вітчизняному законодавстві та примушувати поліцію, крім хабарництва, займатися й прямими обов’язками — пійманням і викриттям злочинців.
Проте, по суті, слідчі в сучасному розумінні цього слова в російській юридичній системі з’явилися лише при Олександрі II — після судової реформи 1860 року. Вони входили до складу повітових, а потім окружних судів, робота була клопітна, а успіхи — рідкісні. Особливої політичної цінності слідчі також не мали, оскільки при виникненні бунтів у справу вступали військово-польові суди, де рішення приймалися швидко і без паперової тяганини. Тож відомча належність судових слідчих не змінювалась аж до більшовицької революції, коли вони зникли разом з усією судовою системою Росії.

«Посилити прокурорський нагляд»

Століття безмежної революційної правосвідомості виявилося на рідкість коротким. Уже весною 1918 року в складі надзвичайних комісій з’явилися слідчі та колегії нагляду, що контролювали роботу цих комісій. При цьому участь у слідстві адвокатів (або присяжних повірених за дореволюційною термінологією) не просто не передбачалася, а категорично заборонялася. Тож ішлося не про відновлення елементів правосуддя, а про надання розправам нової влади над противниками якоїсь подоби законності.
Слідчим доручалося проведення допитів, очних ставок, складання протоколів обшуків. Відтоді створення видимості правомірності репресій стало одним з найважливіших завдань слідства, в якому б відомстві не перебували органи, які проводили його.
А проблем з відомчою належністю вистачало. Крім слідчих служб ВНК існували військові слідчі, частина яких входила до складу військових трибуналів, а частина існувала при губернських військових комісаріатах. Власний слідчий апарат після громадянської війни почав створювати Наркомат юстиції. Але вже в 1924 році на черговому з’їзді радянських юристів прокурор кримінального процесу у Верховному суді Андрій Вишинський виступив з пропозицією передати всіх слідчих у підпорядкування прокуратури. Всі втаємничені добре знали, чому колишній меншовик А.Вишинський, на відміну від переважної більшості своїх ідейних соратників, не тільки не викреслений з політичного життя, а й продовжує займати високі посади: в 1908 році він сидів у бакинській тюрмі в одній камері з Йосипом Сталіним і подружився з майбутнім генеральним секретарем ЦК РКП(б).
Тямовиті товариші з Нарком’юсту й інших зацікавлених відомств при підтримці ЦК запропонували спочатку провести експеримент у Московській губернії, а оскільки його визнали вдалим, у 1928 році всіх слідчих в РРФСР передали в підпорядкування прокурору республіки. Чи потрібно дивуватися з того, що в 1931 році прокурором РРФСР став А.Вишинський, два роки опісля висунутий Й.Сталіним на посаду заступника прокурора СРСР, а ще через два — прокурора країни.
Вірна людина допомагала вождю створювати видимість законності процесу знищення політичних супротивників. Але як тільки репресії стали масовими й неухильне дотримання процесуальних норм стало їх гальмувати, справи за спрощеною схемою стали фабрикувати слідчі НКВС, кількість яких збільшилась у кілька разів.
Усі подальші зміни лежали в руслі історичних традицій. У 1949 році міністр держбезпеки СРСР Віктор Абакумов, котрого навіть ветерани, які симпатизували йому, називали «по-собачому відданим Сталіну», вирішив скористатися прихильністю вождя й розширити свої повноваження. Він добився ухвалення рішення про передання міліції з МВС в МДБ.
Але незабаром виявилося, що статус єдиного розшукового відомства в Союзі таїть у собі велику небезпеку. Слідство в серйозних загальнокримінальних злочинах вели слідчі прокуратури, котрі не забували повідомляти за командою про всі недогляди міліціонерів, які виконували їхні доручення. І В.Абакумов знайшов раціональний вихід із ситуації — створити слідчий апарат міліції, який би працював із сищиками рука в руку. Й.Сталін не заперечував, і 22 серпня 1950 року Рада міністрів СРСР серед інших нововведень в МДБ затвердила і створення слідчих підрозділів міліції.
Співіснування трьох паралельних слідчих структур — у прокуратурі, держбезпеці та міліції — тривало й після смерті «батька всіх народів». Ситуація не змінилась і після розділення МВС і КДБ в 1954 році. Через два роки президія ЦК ухвалила жорстке рішення про недоліки в роботі міліції, де говорилося: «Оперативная работа по предупреждению и раскрытию преступлений поставлена плохо. До тридцати процентов таких опасных преступлений, как убийства, разбойные нападения, кражи государственного, общественного и личного имущества, остаются нераскрытыми, а преступники — ненаказанными. Работа уголовного розыска находится в запущенном состоянии».
Але й у цьому документі від міліції вимагалося забезпечити «полную раскрываемость всех преступлений», а від прокуратури — «усилить прокурорский надзор за расследованием уголовных дел работниками МВД и за соблюдением установленных сроков следствия, а также повысить ответственность работников прокуратуры за своевременное и полное раскрытие совершенных преступлений».

«Прокуратурі потрібні 16420 слідчих»

Тим часом у Кремлі розгорталася боротьба за сталінську спадщину, і кожний з претендентів намагався отримати могутній політичний ресурс — слідство — у своє одноосібне користування. Першим у цій грі зробив хід Георгій Маленков, спробувавши перетягнути все слідство під егіду МВС, яке очолював його протеже Микола Дудоров.
У лютому 1957 року на сесії Верховної ради СРСР виступив заступник голови Президії Верховної ради Естонії, відомий у минулому льотчик Ендель Пусеп. Він сказав, що розподіл слідчих органів між міліцією та прокуратурою втратив сенс і потрібно створити єдиний слідчий орган. Практично одночасно в журналі «Советское государство и право» з’явилася стаття начальника головного управління міліції Барсукова, де об’єднаний слідчий апарат пропонувалося підпорядкувати МВС.
В юридичній пресі розгорнулася дискусія про доцільність змін у підпорядкуванні слідчих. Але Микита Хрущов і просунутий ним на посаду генерального прокурора СРСР Роман Руденко чудово зрозуміли, чого добиваються їхні опоненти. В адміністративному відділі ЦК КПРС, який опікувався правоохоронними і каральними органами, почалася підготовка проектів рішень про реорганізацію слідства. Природно, абсолютно в іншому ключі, ніж хотілося б Г.Маленкову: йшлося про переведення слідчих з МВС у прокуратуру. Роботу не припинили навіть після того, як у червні 1957 року провалилася спроба В’ячеслава Молотова, Г.Маленкова й Лазаря Кагановича усунути М.Хрущова від влади і цю антипартійну групу було вигнано з ЦК КПРС.
Формальним приводом для зміцнення прокуратури слідчими з МВС зробили перевантаженість прокурорських працівників розслідуванням кримінальних справ і, відповідно, недостатню завантаженість міліцейських слідчих. Проте міністр внутрішніх справ М.Дудоров замість того, щоб тихо погодитися з пропозицією ЦК, почав аргументовано доводити безгрунтовність цих розрахунків: «Прокуратурой СССР представлена в ЦК КПСС справка о количестве следователей, необходимых прокуратуре для расследования подследственных ей дел. В обоснование этого расчета в справке приводятся данные о количестве дел, законченных следователями прокуратуры и милиции.
Однако эта справка вызывает серьезные замечания, так как представленные в ней данные о количестве дел и в связи с этим постановка вопроса о необходимом количестве следователей прокуратуры являются неправильными.
В справке прокуратуры указано, что средняя нагрузка следователя прокуратуры равняется 4 делам в месяц или, соответственно, 48 делам в год, в связи с чем прокуратуре требуется 16420 следователей.
В то же время нагрузка оперативно-следственных работников милиции, исходя из общего числа 290684 законченных дел, по которым производилось следствие милицией в первом полугодии 1957 года, не считая дел, переданных в порядке ст.108 УПК в органы прокуратуры, составляет по СССР 5 дел в месяц или, соответственно, 60 дел в год... В ряде областей нагрузка этих оперативно-следственных работников милиции значительно выше (Ивановская область — свыше 10 дел в месяц, Московская и Кемеровская — 7,5 дела, Свердловская — свыше 9 дел, Пермская — 7,6 дела и т.д.).
Таким образом, средняя по СССР цифра в 5 дел образуется за счет таких областей, где нагрузка значительно меньше 5 дел в месяц. Аналогичное положение и в органах прокуратуры».
Міністр доводив, що дані прокуратури є результатом підтасування статистики і що нічого гарного з передання частини міліцейських слідчих у прокуратуру не вийде. Ті, хто залишиться, просто не зможуть вести всі малозначні, але такі, що вимагають розслідування і передання в суд, справи — від самогоноваріння до бродяжництва і дрібного хуліганства. Але коли йдеться про політичну доцільність, до здорових доводів зазвичай не прислухаються. До початку весни 1958 року проект скорочення міліційного слідства був готовий і переданий для ознайомлення в зацікавлені відомства. Обуренню міліцейського начальства не було меж.
«Проектами постановлений,— писав у ЦК М.Дудоров,— предусматривается передать прокуратуре 65% (6500 человек) личного состава следователей милиции, занимающихся расследованием уголовных проявлений в стране и розыском преступников, и, соответственно этому, технический и обслуживающий персонал, а также транспорт и инвентарь.
Кроме того, поручается Госплану СССР передать прокуратуре выделенные на 1958 год для милиции фонды на автотранспорт, бензин, горюче-смазочные материалы, инвентарь, бумагу, сейфы и вещевое довольствие для форменного обмундирования соответственно штатному контингенту, а также дополнительно направить в прокуратуру 450 человек специалистов из числа оканчивающих вузы в 1958 году, уменьшив соответственно план направления молодых специалистов в МВД СССР.
Министерство внутренних дел СССР считает своей обязанностью доложить ЦК КПСС, что изъятие такого количества квалифицированных и хорошо подготовленных работников по розыску преступников из органов милиции нанесет серьезный ущерб в борьбе с уголовной преступностью в стране».
Справа починала набувати неприємного характеру. Нове протистояння в керівництві країни навряд чи допомогло б зміцненню влади М.Хрущова. І тому Прокуратура СРСР разом з адміністративним відділом ЦК знайшли витончене вирішення цього завдання. У правоохоронних органах тривала робота над новими Основами кримінального судочинства СРСР, де описувалися права й обов’язки всіх його учасників. І з них можливість проведення слідства міліцією було просто виключено. В МВС не залишилося слідчого апарату. А в 1960 році ліквідували й союзне Міністерство внутрішніх справ (його функції передали республіканським міністерствам), позбувшись М.Дудорова «у зв’язку з переходом на іншу роботу».
У прокуратурі дуже скоро зрозуміли, наскільки мав рацію М.Дудоров. Слідчі тонули в потоці дрібних справ, билися з «висяками» й відписувалися від численних скарг потерпілих, одержуючи стягнення за всі огріхи. І тому вже в 1963 році генеральний прокурор СРСР, якому ця ситуація отруювала життя, легко погодився на відновлення слідчих підрозділів у міліції.
Леонід Брежнєв, котрий прийшов до влади, всіляко потурав своєму протеже — главі відновленого в 1966 році МВС СРСР Миколі Щолокову — в розширенні слідчого апарату міліції. Але, будучи стійким прихильником системи стримувань і противаг, Л.Брежнєв раз по раз відхиляв проекти створення загальносоюзного слідчого комітету.
Питання про єдиний орган слідства виникало й у роки перебудови, але лише 1992-го цю карту спробував розіграти голова Верховної ради Росії Руслан Хасбулатов. Як говорили тоді, саме він пролобіював ухвалення рішення про створення федерального слідчого комітету, збираючись використати його в боротьбі проти Бориса Єльцина і його оточення. Але під тиском Кремля з’явився лише слідчий комітет при МВС, який практично не відігравав ролі в політичному протистоянні 1993 року.
Поява нового слідчого комітету — при Генпрокуратурі РФ — стовідсотково вписується в російську традицію. На чолі комітету поставлено, як стверджується, віддана главі держави людина. СК покликаний оформити в законному порядку усунення від політичного процесу окремих його учасників. Причому загроза застосування цієї сили закону виглядає чи не страшнішою за саме застосування сили. А щоб ніхто не зміг використати її на шкоду новій першій особі, СК достатньо вдало вписали в систему стримувань і противаг. Хоча формально він тільки звільнить прокурорів від необхідності вести слідство й наглядати самим за собою.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»