Від ейфорії з приводу починань до глибокої недовіри й ворожості
70 років тому, 21 серпня 1937 року, було прийнято постанову Раднаркому СРСР про депортацію радянських корейців, які проживали на Далекому Сході, в райони Середньої Азії. Історію мандрів корейців по Росії та СРСР відновив кореспондент «Власти» Кирило НОВИКОВ.
70 років тому, 21 серпня 1937 року, було прийнято постанову Раднаркому СРСР про депортацію радянських корейців, які проживали на Далекому Сході, в райони Середньої Азії. Історію мандрів корейців по Росії та СРСР відновив кореспондент «Власти» Кирило НОВИКОВ.
«Люди ці вирізняються незвичайною працьовитістю»
Перші корейські переселенці з’явилися на російському Далекому Сході після того, як у 1858 році Російська імперія отримала землі на південь від Амура. Китай у той час безуспішно намагався відбитися від англо-французьких загарбників, тому Айгунський договір, яким Росії передавалися китайські володіння в Заамур’ї, був підписаний китайцями без особливого спротиву. Китай не надто опирався ще й тому, що землі, які забажала Росія, були майже незаселеними, принаймні китайського населення там практично не було.
Коли ж російські війська вступили на територію, якою держава обзавелася, з’ясувалося, що забезпечувати їх тут надзвичайно важко: сільським господарством у краї майже ніхто не займався. Місцевих китайців було мало, племена тазів і орочів ледве забезпечували продовольством себе, а російські колоністи ще не встигли приїхати. Незабаром вихід, здавалося, було знайдено: на півдні нові землі межували з Кореєю, в якій жило багато працьовитих ратаїв, котрі потерпали від малоземелля, свавілля властей і регулярних неврожаїв. Корейські селяни були готові поселитися де завгодно й обробляти будь-які землі, тому російські власті вирішили, що від переселенців може бути чимала користь.
Корейцям заборонили покидати межі своєї країни, проте вони все одно знаходили способи просочитися на російську територію, зводили будинки й починали обробляти землі-пустки. Вже 1863 року група корейців із 20 сімей, що явочним порядком влаштувалася в долині річки Тізінхе, попросила в російських військових властей дозволу на легальне проживання, а також захисту від маньчжурських розбійників, які неабияк їх доймали. Обидва прохання задовольнили, і незабаром з-за кордону потягнулися нові корейські переселенці.
Через рік штабс-капітан Гельмерсен, котрий інспектував корейську осаду, писав: «Коли я бачив Тізінхе в травні 1864 року, всі переселенці були вже в будинках, споруджених, правда, нашвидкуруч, низеньких і тісних, але в яких корейці могли добре зимувати за своєю звичкою життя в холодних мазанках; землі було зорано дуже багато за тими засобами, які були в наявності, а засоби ці були дуже обмежені, тому що багато в кого навіть не було худоби, а землеробські знаряддя в них були найпервісніших форм і до того незручні, що, наприклад, соху потрібно через кожний крок струшувати, аби скинути з неї пласт. Незважаючи на це, зроблено було вже дуже багато і селище являло собою дуже жвавий вигляд, за всієї бідності нових жителів у них не було видно звичайних супутників бідності — бруду й ліні» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості джерел збережені. — Прим. ред.).
У звіті генерал-губернатора Східного Сибіру за 1864 рік мовилося: «Ці корейці в перший же рік посіяли й зібрали стільки хліба, що могли обійтися без усяких з нашого боку допомог... Є чутка, що за прикладом них мають намір переселитися до нас ще до ста родин корейців, переселення яких з погляду найшвидшого в Приморській області розвитку хліборобства і забезпечення її через те власним хлібом вельми бажане, оскільки відомо, що люди ці вирізняються незвичайною працьовитістю і схильністю до землеробства».
Таким чином, російські власті були раді бачити в себе корейських іммігрантів, проте із самого початку виникли побоювання, що скупчення корейців поблизу російсько-корейського кордону може призвести до небажаних наслідків. Подвійне ставлення до корейців відобразилося вже в першому розпорядженні місцевого військового губернатора, в якому говорилося:
«1. При первом заявлении корейцами желания переселяться, немедленно, без всяких затруднений, не только дозволять им, но даже оказывать содействие.
2. Стараться уговаривать их селиться далее от границы, по пути к посту Владивостоку, впрочем, в этом действовать только убеждением, а в случае их нежелания предоставить им места на выбор».
Відтоді російські власті розривалися між бажанням використати працю роботящих корейців і побоюванням, що корейська колонізація піде аж надто успішно і Примор’я одного разу перетвориться з російського, на корейське.
«Потреба в них зменшується»
Переселення відбувалося швидкими темпами. Вже в 1867 році в Примор’ї було три корейські села, в яких жило майже 2 тис. людей. Корейські власті всіляко намагалися перешкодити переселенню. Коли знаменитий мандрівник Микола Пржевальський відвідав одне з прикордонних корейських міст, тамошній губернатор просив його, щоб російські власті повернули всіх переселенців назад, після чого «він негайно ж накаже всім відрубати голови». Російських чиновників мало турбувала реакція корейських властей, зате їх обходило, що корейців з року в рік стає все більше.
У 1869 році на півночі Кореї відбулася сильна повінь, і восени через кордон переправилося понад 1800 голодних корейців, яких потрібно було десь розміщувати й чимось годувати. Взимку 1869 року в Росію явилися вже 4500 голодуючих. Відправити мігрантів назад, де їм «відрубають голови», російські власті не стали, але й зосереджувати їх біля кордону не зважилися. Частину прибулих переселили на річку Суйфун, частину — у Владивосток, інших намагалися якось розподілити по інших районах Примор’я. Нарешті, 20 грудня 1869 року було ухвалено рішення про вживання «енергійних заходів для припинення переселення корейців». Тих же, хто вже опинився на російській території, почали переміщувати.
Частину іммігрантів прикріпили до окремих військових підрозділів для вугільних і лісозаготівельних робіт, частину — розселили по долинах річок Суйфуна і Шуфана, де було засновано шість корейських сіл. Щоправда, деякі корейці обдурили російських чиновників і, взявши казенний провіант і насіння, перебігли до Китаю, але таких було небагато.
У подальші роки корейці продовжували просочуватися через кордон, особливо після неврожаїв і стихійних лих на їхньому рідному півострові, й російські власті дедалі більше побоювалися, що корейці займуть найкращі землі краю, а російським переселенцям нічого не залишиться. У 1893 році третій хабаровський з’їзд губернаторів і представників місцевого підприємництва ухвалив рішення з корейського питання: «Поселившиеся в Южно-Уссурийском крае корейцы, хотя и приносили ему вначале пользу как производители хлеба, то теперь, с увеличением здесь русского населения, надобность в них уменьшается из года в год, к тому же способ обработки ими почвы хищнический, так как они выпахивают почву до того, что на ней перестает родиться даже трава».
Особливо занепокоїлися власті після 1906 року, коли російсько-японська війна закінчилася поразкою Москви. Японія окуповувала Корею, і до Росії вирушили нові корейські біженці, які рятувалися від самурайських утисків. Приамурський генерал-губернатор Павло Унтербергер почав бити на сполох.
1908 року він писав міністру внутрішніх справ: «Після війни 1904—05 рр., коли ненависні корейцям японці зробилися господарями в Кореї, переселення до нас корейців ще більш посилилося... Величезна небезпека цього явища очевидна.
Нарешті, проектований нині спосіб господарювання шляхом віддавання земель в оренду корейцям розбещує наше сільське населення, яке, відвикаючи від самостійної сільської праці, вдається до неробства і пияцтва... Боротьба з цим надзвичайно ускладнюється, оскільки не можна розраховувати на сприяння російського населення, яке, вбачаючи в корейцях зручну й дешеву робочу силу або вигідних орендарів, вельми охоче приймає їх на свої землі».
«4000 корейців коять неподобства, грабують, гвалтують населення»
П.Унтербергер намагався обмежити приплив корейських іммігрантів, встановивши етнічні квоти для працівників. Наприклад, на золотих копальнях дозволялося мати не більше 25% працівників-корейців, а росіян мало бути як мінімум 50%. Золотопромисловці, розпещені дешевою працею, були, природно, невдоволені. Селяни і козаки, в яких наймитували старанні корейці, теж були проти таких починань. Спроби генерал-губернатора видворяти з країни безпаспортних корейських нелегалів натрапляли на тихий саботаж російського населення, тож до 1910 року, коли П.Унтербергер позбувся посади, виселення корейців так і не зрушило з мертвої точки. Навпаки, з 1906 до 1910 року, поки цей генерал-губернатор ще перебував при владі, кількість російських корейців збільшилася з 34 тис. до 50 тис. Тим часом Росія стояла на порозі великих потрясінь, на фоні яких корейське питання виявилося далеко не найважливішим.
Революція 1917 року сколихнула все населення імперії, корейці не залишилися осторонь. На відміну від багатьох інших народів, вони не прагнули створення власної автономії. Зате багато хто з них мріяв про незалежність Кореї від ненависних японців. Тому, коли корейці виходили на демонстрації протесту, вони вимагали не «землі та волі», а вигнання японських окупантів.
У березні 1919 року в Сеулі почалося повстання проти японців, яке було подавлено із властивою японцям жорстокістю — наприклад, тим, хто ніс корейські національні прапори, відрубували руки. На російських корейців усе це справило сильне враження, і незабаром у Заамур’ї почали формуватися корейські загони, які збиралися йти бити японців. Утім, далеко ходити було не треба, тому що японці самі з’явилися в Примор’ї як інтервенти. Тепер самурайські мечі рубали корейців на російській території. Рейди японців по корейських селах стали систематичними. Корейці ж йшли в партизани й боролися з окупантами як могли.
Японці залишились у краї навіть після того, як білий рух був розгромлений, а всі інші інтервенти залишили межі колишньої Російської імперії. Між територією, зайнятою японцями, і тією, яку контролювали більшовики, було створено формально незалежну Далекосхідну республіку (ДСР), що перебувала під фактичним контролем Москви, але зважала й на вимоги японців. Тепер перед більшовиками стояло завдання остаточного очищення країни від інтервентів, і корейці, як здавалося деяким радянським вождям, могли б виявитися корисними в цій справі.
У 1921-му корейські партизанські загони злилися в єдиний сахалінський партизанський загін. Діяв він, щоправда, зовсім не на Сахаліні, а в безпосередній близькості від зони японської окупації. Формально загін підкорявся властям ДВР, фактично — нікому. Старий більшовик, член дальбюро ЦК РКП(б) Борис Шум’яцький спробував узяти корейські формування під свій контроль і відправити їх воювати проти японців під прапором Комінтерну. Командиром сахалінського загону Б.Шум’яцький призначив свого ставленика Каландарашвілі, якому належало перетворитися з грузинського героя в корейського. Проте гра Б.Шум’яцького викликала невдоволення керівництва ДВР, якому не були потрібні проблеми з японцями. Голова Радміну ДВР Олександр Краснощоков доповідав наркому закордонних справ РСФРР Георгію Чичеріну:
«Считая, что избежание войны с Японией является сейчас еще более необходимым, чем когда-либо, я категорически протестую против затеи Шумяцкого с корейцами, затеи, которая несет с собой крупнейшую провокацию японцев, тем более, что он поставил во главе «похода на Корею» выжившего из ума, известного на всем Востоке партизана Каландарашвили, который с видом и шумом Наполеона уже проехал всю ДВР командовать корейцами.
Возмутительные факты: 1) 4000 корейцев сконцентрированы на глазах японцев у Благовещенска, творят безобразия, грабят, насилуют население, подчиняются только выборному из своей среды командованию; 2) корейский полк из Иркутска перебрасывается в Благовещенск, вызвав вопрос японцев; 3) переход старика с корейцами на китайскую территорию для двухтысячеверстного похода на Корею мог зародиться в голове, мягко говоря, поэта, но может вызвать японское наступление, вполне оправданное в глазах Антанты».
У поведінці корейських партизанів не було нічого незвичайного. Так само в той час поводилися й частини Червоної армії, включаючи легендарну Першу кінну. Але Г.Чичерін вирішив, що Б.Шум’яцькому не по чину проводити власну зовнішню політику, і «похід на Корею» заборонили. Проте корейці й не думали підкорятися наказу і вийшли з покори Каландарашвілі. Закінчилася справа так званим амурським інцидентом, коли більшовицькі війська оточили і знищили сахалінський загін, убивши близько 400 корейців і взявши в полон ще близько 900. На цьому ігри з корейською революцією закінчилися. Таким чином, нова влада за один рік пройшла приблизно тим же шляхом, що й стара: від ейфорії з приводу корейських починань до глибокої недовіри й ворожості.
«Ставиться питання про внутрішньокрайове розселення»
У 1920-і роки становище корейців у Росії мало змінилося порівняно з дореволюційним періодом. Більшість як і раніше орендувала наділи в російських селян, а інші страждали від безземелля. Нова влада намагалася вирішити питання по-революційному, тобто відняти землю в тих, у кого вона є, і віддати тим, у кого її немає. У 1923 році влада вирішила передати корейцям ділянки, які ті орендували в російських селян. Селянство відповіло зганянням корейців із землі й погромами. Багато корейців, що боялися не дожити до наділення землею, втекли до Китаю. До того ж росіяни, побоюючись відчужень, перестали здавати грунти корейцям в оренду, в результаті над багато ким із переселенців нависла загроза голодної смерті. Проте більшовики, котрі вміли як ніхто інший доводити експропріацію до кінця, відібрали землі й роздали корейцям, що не додало популярності ні тим, ні іншим.
Тим часом наділити все далекосхідне «корнаселення» землею ніяк не виходило, і знову постало питання про розселення корейців подалі від кордону. У 1927 році чиновник далекосхідного крайземуправління писав, що «попереднє обстеження дозволяє назвати районами бажаного корейського розселення Курдаргінський район Хабаровського округу і Біробіджанський район Амурського округу. Таким чином, ставиться питання про внутрішньокрайове розселення корейців зі всіма випливаючими звідси наслідками».
Рішення про «внутрішньокрайове розселення» було дійсно прийнято, але втілити його в життя в повному обсязі не вдалося — більшість корейців не хотіла переїздити. Близько 1,5 тис. чоловік усе-таки розселили, але цього було недостатньо, щоб вирішити питання з малоземеллям. Тоді власті відкрили нові напрями для корейського переселення.
У цей час Казахстан і Узбекистан планували розвивати у себе рисівництво, проте в степах і пустелях було важко знайти людей, досвідчених у цій справі. Тому керівники обох республік попросили прислати до них корейських добровольців. У 1929 році вдалося зібрати 220 корейців, котрі погодилися їхати в Казахстан. Узбекистан, правда, відмовився прийняти рисівників, тому що виділені на їхнє облаштування кошти знадобилися для інших цілей. Проте ідею переселення корейців у ці республіки згодом реанімували.
«Шпигуну ввижалися нові тисячі єн»
Радянська влада стикалася в корейському питанні з тими самими проблемами, що й царські чиновники. Після кожного неврожаю в Кореї на радянську територію перебиралися безпаспортні нелегали, серед яких були і японські шпигуни. Правда, радянські спецслужби теж займалися вербуванням корейців і закиданням їх у суміжні Маньчжурію та Корею. Японська контррозвідка ловила цих шпигунів і влаштовувала показові процеси. Тим же займалися й аналогічні радянські служби.
Приплив нових іммігрантів прагнули обмежити, а видачу паспортів усіляко затягували. Разом з тим у першій половині 1930-х років корейці швидко радянізувалися, засвоюючи новий для себе стиль життя.
Серйозні зміни в становленні до радянського «корнаселення» почались у другій половині 1930-х років, коли влада дедалі більше піклувалася про те, щоб ізолювати країну від контактів із жителями інших держав. У центральній пресі з’явилися численні публікації з натяками на те, що східний кордон, звичайно, на замку, але замок не такий міцний, як хотілося б. Зокрема, «Правда» писала в березні 1937 року: «Шпион-кореец. Он «работает» на своих хозяев — японцев — не первый год. Самые подлые, кровавые дела поручали ему... Недавно японский жандармский офицер поручил ему разведать, силен ли советский строй на Дальнем Востоке. Шпиону мерещились новые тысячи иен. Он согласился отправиться через границу. Поздней ночью шпион двинулся в путь. Но едва он вступил на советскую землю, как его задержал кореец-колхозник. Испытанное оружие провокатора — национальное родство — дало на этот раз осечку. Шпион просчитался. Корейцы — советские граждане — научились распознавать врага. Советский патриот-кореец доставил куда следует врага своего народа. Человекообразный хищник обезврежен». Хоча героєм статті був кореєць-патріот, слова про національну спорідненість як «випробувану зброю» шпигуна звучали досить зловісно.
У липні Японія розв’язала агресію проти Китаю, і справа набула небезпечного характеру. Рішення про переселення корейців подалі від кордону з Кореєю та Маньчжурією, яку теж контролювали японці, було остаточно прийнято 21 серпня 1937 року. За сталінськими мірками, умови переселення були відносно гуманними: виселенцям дозволялося брати із собою майно, їм обіцяли компенсацію, а охочих навіть випускали за кордон.
За донесеннями з місць, особливих проблем з виселенням не виникло. Один з офіцерів НКВС доповідав: «Основна маса корейців цей захід зустріла схвально. Разом із цим були окремі випадки вираження невдоволеності, зокрема, корейці, жителі м.Охи, Цой Хун і Огай Хен казали: «Не всі корейці шпигуни, диверсанти, є віддані радянській владі люди, і тому і в переселенні був потрібен індивідуальний підхід до людей». Усього було депортовано 172 тис. корейців. Сім’ї вантажили у вагони для перевезення худоби й відправляли в Середню Азію, де вони сподівалися на обіцяну допомогу та компенсації, але отримали щось зовсім інше.
«Будівництво для корейців, по суті, зірвано»
«Адміністративно переселених» привозили взимку в необжиті райони, де доводилося розміщуватися в спішно виритих землянках, а компенсацій усе не було. Втім, справа, швидше за все, була в звичайному нехлюйстві й крадіжці з боку низових структур. У вересні заступник наркома внутрішніх справ В.Чернишов доповідав В’ячеславу Молотову: «Вследствие того, что СНК Казахской ССР расселением корейцев не руководил, предоставив дело самотеку, расселение корейцев на территории ликвидированных совхозов, утвержденное СНК Союза ССР 20 февраля сего года, не выполнено... На строительство и хозяйственное устройство переселенцев-корейцев Совнаркому Казахской ССР в 1938 г. отпущено 81000000 руб. Из них Казахская контора Сельхозбанка открыла 37000000 руб. Точного учета фактически израсходованных сумм ни Совнарком Казахской ССР, ни Сельхозбанк не имеют. Надлежащий контроль за правильным расходованием средств также не установлен. Совнаркому Казахской ССР отпущено в 1938 г. для корейских переселенцев значительное количество фондируемых стройматериалов, которые до сего времени не использованы и значительная часть которых находится на пристанционных складах и базах потребительской кооперации...
Строительство для переселенцев-корейцев выполняется крайне неудовлетворительно, по существу, сорвано. Руководство строительством со стороны Совнаркома Казахской ССР и других республиканских организаций отсутствует».
Ситуація в Узбекистані не була кращою. З Узбецької РСР у 1938 році доповідали: «В деле устройства корейских переселенцев наиболее неудовлетворительно проходит строительство жилых домов и школ. Всего намечается построить 4685 двухквартирных домов для корейцев-колхозников и 31 школу... На 20 сентября имеется всего 348 домов с готовностью от 25 до 50%».
У Середній Азії корейські селища розміщувалися на великій віддалі одне від одного, щоб не виникало великих районів компактного проживання корейців. Прав у корейців було дещо більше, ніж у народів, депортованих у подальші роки: вони мали право пересуватися по Середній Азії, могли вчитися, ставати головами колгоспів і не були зобов’язані щонеділі відмічатись у комендатурах. З початком війни корейців стали призивати в трудармію, яка займалася будівництвом найважчих об’єктів.
Утім, доля деяких корейців склалася зовсім інакше. Командир розгромленого японцями партизанського загону Кім Ір Сен, котрий перейшов радянський кордон із загоном у складі 13 чоловік, потрапив не в трудову армію, а в Червону і згодом зробив найблискучішу кар’єру зі всіх корейців, які будь-коли потрапляли на російську землю.
Після війни на радянському Далекому Сході знову з’явилися корейці. Але це були, звичайно, не спецпереселенці, яких ніхто не збирався відпускати із Середньої Азії, а жителі відвойованого в японців Південного Сахаліну. Якщо японців почали репатріювати вже в 1946 році, то із сахалінськими корейцями виникла проблема. Невелика їх частина мала громадянство Японії та не збиралася від нього відмовлятися, але більшість проживала в СРСР як особи без громадянства.
Вирішення питання відклали до того моменту, коли уряд зайнятої радянськими військами Північної Кореї домовиться про возз’єднання з Південною. Проте замість об’єднання почалася війна, і розмови про репатріацію зовсім припинилися: більшість сахалінських корейців походила з півдня і хотіла повернутися додому. А забезпечувати противника живою силою СРСР не збирався.
Тільки в середині 1950-х років питання про репатріацію сахалінських корейців порушили знову. Серед корейців вирішили провести опитування, аби з’ясувати: хочуть вони залишитися в Радянському Союзі чи виїхати, а якщо виїхати, то в яку з двох Корей. Місцевим властям дали вказівку агітувати залишитися або, в гіршому випадку, вмовляти їхати до соціалістичної Північної Кореї. Сахалінське керівництво точно виконало вказівку. Тим, хто наполегливо не бажав залишатися в СРСР, як альтернативу пропонували місця на пароплавах, що йшли в КНДР. На прохання північнокорейських товаришів радянські команди, які перевозили мігрантів, «аби уникнути провокацій» (щоб корейці не захопили пароплав і не примусили команду везти їх у Південну Корею або Японію) забезпечувалися зброєю. З тією ж метою за суднами з репатріантами прямували радянські військові кораблі.
А повернення середньоазійських корейців на Далекий Схід так і не відбулося. У 1993 році Верховна рада Росії окремою постановою визнала незаконною депортацію корейців, але, оскільки більшість нащадків виселених корейців жила за межами Російської Федерації, питання про нове переселення більше не ставилося.
Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-ВЛАСТЬ»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!