Двірники трималися при будинках не для прибирання, а для цілодобового стеження за мешканцями
Коли офіціант вас обдурює, перукар обслуговує абияк, а таксист вимагає несусвітню плату за проїзд, не варто дивуватися. Вітчизняний сервіс є таким уже не перше століття. Причому все і завжди відбувалося за однією й тією ж схемою: власники закладів і представники влади обдирали працівників сфери послуг, які компенсували втрати коштом споживачів.
Коли офіціант вас обдурює, перукар обслуговує абияк, а таксист вимагає несусвітню плату за проїзд, не варто дивуватися. Вітчизняний сервіс є таким уже не перше століття. Причому все і завжди відбувалося за однією й тією ж схемою: власники закладів і представники влади обдирали працівників сфери послуг, які компенсували втрати коштом споживачів.
Цепні пси царизму з мітлами
Іноземці, що приїжджали в Росію на рубежі XIX—XX ст., не могли не помічати дивних особливостей життя російських міст. З ранку до пізньої ночі біля будинків стояли і ходили з мітлами або лопатами безліч двірників. Проте, незважаючи на це, більшість міських вулиць потопала в бруді.
В обох російських столицях, де звичайно зосереджувались основні капітали та їх власники, було, на превеликий подив, мало панів на власних виїздах і на диво багато візників, що просили непомірно високу плату за свої послуги. А божевільно дорогі обіди в більш-менш пристойних закладах ставали недоступними для економних європейців через те, що полові в трактирах і офіціанти в ресторанах безсоромно вимагали чайові або обов’язково обдурювали відвідувача при розрахунку. Мало того, скупий відвідувач, який прийшов удруге в ту ж перукарню, ризикував бути швидше понівеченим, ніж гарно підстриженим.
Звичайно, ці дивні речі легко пояснювалися загадковістю російської душі. Але недбалість двірників, патологічне користолюбство офіціантів або поведінка цирульників, як і безмежна любов до поїздок у візницьких прольотках, мали цілком буденне і логічне пояснення. Адже двірники трималися при будинках не для прибирання, а для цілодобового стеження за мешканцями і всім, що відбувається на прилеглій території. Російське законодавство строго розписувало правила для домовласників, уповноважених ними управителів і підлеглих їм двірників.
Двірникам строго наказувалось стежити за всім, що роблять мешканці, і про будь-які злочинні чи антиурядові розмови негайно повідомляти поліції. Вони ж стежили за тим, аби в будинку не з’являлися підозрілі особи, а про перебування таких у квартирах мешканців повідомляли в поліцію або охоронне відділення. Вдень двірника зобов’язували бути біля будинку, щоб спостерігати за тим, що відбувається, і знову-таки в разі чого негайно бігти з повідомленням до поліцейських — городового або, якщо справа була серйозною, околодочного наглядача. Крім того, почувши свисток городового двірники поспішали йому на допомогу і розбороняли забіяк або переслідували злодюжок, що тікали.
У встановлений власником час двірник замикав ворота будинку та двері під’їзду й до ранку зобов’язувався бути на посту — як правило, в підворітті. Причому пора року не мала жодного значення. Від холоду їх захищали кожухи, в яких двірники прихитрялися спати на посту навіть у люті морози. Щоправда, за сон або відлучання наглядача за порядком у місті поліція карала негайно і жорстко. З винного стягувався штраф у розмірі 2 руб., що порівняно з невисоким двірницьким жалуванням було справжнім ударом по кишені.
У будинках на околицях Санкт-Петербурга і Москви двірнику платили 3—5 руб. у місяць. У дохідних будинках ближче до центру плата збільшувалася до 7—8 руб. І лише у великих будинках у самому центрі столиць двірник міг розраховувати на 10—15 руб. щомісячно. Як додаткову компенсацію за цілодобове пильнування він одержував лише плату від мешканців за різні дрібні послуги: наприклад, якщо підносив їм покупки від візника до дверей або колов дрова. За традицією двірнику також передбачалися нагородні у свята, коли він обходив квартири і вітав мешканців.
За всіма такими клопотами часу на прибирання практично не залишалося, і двірник робив лише те, за що його міг покарати власник будинку або околодочний наглядач. Уранці він більш-менш якісно вичищав двір будинку та тротуар і абияк — частину бруківки перед ним. А час, коли не траплялося додаткових приробітків, гаяв, дрімаючи біля стіни будинку з мітлою в руках.
Городові, зобов’язані стежити за чистотою підвідомчих ділянок, мимоволі заплющували очі і на бруд, і на денний сон своїх помічників. Адже двірники були не тільки їхньою командою, що збігалася за свистком, а й односправниками в отриманні доходів з території, за якою вони наглядали. Наприклад, зі збирання мзди з візників. І саме тому армія російських двірників ніколи не могла перемогти вуличний бруд.
«Кляте візницьке питання»
Велику кількість візників в обох російських столицях — 20 тис. у Санкт-Петербурзі й 11 тис. у Москві — теж можна легко пояснити. У містах, де зосереджувались головні капітали імперії, ціни істотно відрізнялися від загальноросійських. Отже, мати власний виїзд міг собі дозволити далеко не кожен заможний житель столичних міст. У 1897 році один з пітерців скаржився на гірку долю:
«Города, удаленные от столиц, задвинутые в провинциальную глушь, находятся совсем в других условиях: там не только люди богатые, но даже хоть немножко достаточные легко могут завести и действительно заводят свою собственную лошадку. Цена ей там несравненно ниже, и лошадь, за которую в Петербурге приходится платить от 100 до 150 руб., в отдаленной провинции легко приобрести за цену от 40 до 60 руб., не больше.
Приблизительно в такую же цену обойдется и какой-нибудь нехитрый экипажик, не на лежачих рессорах, конечно, нет, они в нем будут заменены довольно эластичными дрожинами из молодых дубков, но тем не менее экипажик довольно покойный и приличный. Вот и вся почти затрата на первое обзаведение.
Между тем если попробовать, например, в Петербурге обзавестись весьма скромною, не больше как только лишь приличною одиночкою, придется на тот же предмет издержать никак не менее 500 руб. Но это еще не важно. Гораздо важнее сравнить стоимость годового содержания лошади в провинции и в столице. Тут уже, при провинциальных ценах от 8 до 15 коп. за пуд сена и от 1,5 до 2,5 руб. за четверть овса в каком-нибудь богоспасаемом Богучаре, петербургские 6 руб. четверть овса и от 60 коп. до 1 руб. и более за пуд сена невольно представляются просто чудовищными. Если же к этому присоединить еще те 200 или 300 руб. в год, которые в Петербурге приходится прибавить к наемной цене квартиры в том случае, если при ней есть сарай и конюшня, то из всего этого уже составится цифра, могущая в значительной степени охладить в петербуржце желание держать собственную лошадь.
Но и это еще не главное, нет. Самым главным в этом случае для желающего держать собственную лошадь является горькая, но без-
условная необходимость иметь и кучера. Вот в этом-то и заключается главная беда» (Тут і далі стилістичні особливості джерел збережені. — Прим. ред.).
До ціни власного виїзду додавалися не тільки «відкати», які кучер одержував від власників ремонтних майстерень. Власний виїзд не міг вважатися пристойним без дорогого одягу для кучера, який купувався, звичайно, за рахунок господаря. Традиція вимагала, аби «водій» кобили мав пишну бороду і довге волосся — за цими ознаками його професійна належність угадувалася за версту. І обізнані з цим кучери кінця XIX ст. нерідко перевтілювалися на час служби — носили перуку і накладну бороду, знімаючи їх після закінчення роботи, щоб не відрізнятися, наприклад, від прикажчиків. І все це теж отримували коштом господарів.
Проте і взяти візника теж бути зовсім не дешево. Гвардійський офіцер-семеновець Ю.Макаров писав: «Садиться «без торгу», особенно на хорошего извозчика, было небезопасно. При расчете, несмотря на твое офицерское звание, он мог тебя обругать, что было уже нежелательно. А потому, выходя из подъезда, обыкновенно говорилось: «Извозчик, на Кирочную, 40 копеек». На это почти всегда следовало: «Пажалте, васясо!» Отстегивалась полость, и твои ноги погружалась в сырое сено.
Вследствие климатических условий тротуары бывали часто достаточно грязны, и для поездки в тонких лакированных ботинках на бал или на обед извозчик был единственно возможным средством передвижения. Вообще извозчики была довольно крупная статья расхода. У ведущего светскую жизнь офицера на них выходило до 30—40 руб. в месяц. На углу Невского и Владимирской, около ресторана Палкина, находилась биржа лихачей, у которых лошади были разбитые на ноги рысаки и особенно щегольские санки или пролетки на надувных шинах. Драли они сумасшедшие деньги. На них ездили обыкновенно юнкера кавалерийского училища, студенты-белоподкладочники и девицы легкого поведения. Гвардейским офицерам ездить на лихачах считалось неприличным».
На дорожнечу поїздок на візнику скаржилися практично всі жителі великих російських міст. Проте, якщо подивитися більш уважно, самим візникам перепадали лише копійки. Візники ділилися на корінних москвичів або петербуржців і ванєк, що приїжджали в столиці на заробітки. Щоправда, насправді їх становище різнилося лише тим, що житель столиць після роботи і трактиру їхав додому, а ванька звідти ж — «у парк», до власника упряжки і коня. Пітерський побутописець Н.Животов у 1894 році так описував візницький район столиці:
«По обе стороны Лиговки тянутся красивые вывески извозчичьих резиденций: гостиницы, трактиры, чайные, закусочные, питейные дома, портерные лавки, ренсковые погреба. Извозчики живут здесь почти в каждом доме, и, по статистике покойного профессора Янсона, в одной этой местности больше извозчиков, чем во всем остальном Петербурге. Поэтому-то Лиговку с частью Обводного канала и примыкающими улицами смело можно назвать извозчичьим кварталом, как, например, Подьяческие улицы — еврейским кварталом.
Извозчики лишены водопровода и газового освещения. О состоянии дворов и извозчичьих «фатер» не стоит даже говорить. Ничего более зловонного, грязного, тесного, смрадного, убогого нельзя себе и представить. Извозчичьи дворы — это злая ирония над цивилизацией конца XIX столетия. Дивиться только приходится, как это человек может приспособиться ко всякой обстановке и до какой «скромности» довести свои потребности! У извозчика нет ни угла, ни кола, ни даже иконы, а «ложе» его — общественное. Часа три спит один, часа два — другой и т.д.
Например, у хозяина 40 работников, а коек для спанья 20, потому что все работники в одно время не бывают дома, а если которому не хватит койки, то он приткнется в конюшне, на сеновале, на полу, где придется! Армяк, шапка, кушак, сапоги у извозчика «опчественные»; своего у него ничего нет, кроме «пашпорта».
Виглядали візники відповідно. У лазню за такого режиму роботи і відпочинку вони потрапляли не частіше ніж раз на місяць, спали не роздягаючись, щоб товариші не вкрали чого-небудь з господарського одягу, а тхнуло від них так, що не кожен сідок погоджувався їхати на ваньці, котрий довго живе в столиці.
«Все извозчики в Петербурге, — доповнював картину Н.Животов, — носят длинные, прядями висящие волосы с подбритым затылком. В жаркие дни эти пряди увеличивают только тягость извозчичьей работы, а в обыкновенное время «разводят» мириадами насекомых. Я не ошибусь, если скажу, что у каждого извозчика на голове столько же «обитателей», сколько волос, и если бы пряди приказано было остричь, то многие миллиарды «жизней» оказались бы загубленными».
За задоволення жити і працювати таким чином візник платив господарю від двох до трьох рублів у день, залежно від апетитів власника «таксопарку». А «виїздити», як це називалося тоді на професійному сленгу, більше троячки в день удавалося далеко не всім.
У Петербурзі, наприклад, денний заробіток забезпечували не гвардійські офіцери, котрих було не надто багато, і не державні службовці, які надавали перевагу набагато дешевшій конці або трамваю, що прийшов їй на зміну.
Основним джерелом візницьких доходів були комерсанти, які вічно поспішали у справах, і їхні прикажчики. Але їхній день закінчувався близько п’яти вечора. Вечорами працювати було майже марно. Клієнтів відбивали кучери, що підробляли на упряжках своїх господарів. Вони не смерділи, їхні коляски блищали від чистоти. Але головне — замість марудної торгівлі з клієнтом щодо платні вони на питання про таксу відповідали: «Сколько пожалуете-с!» І ті з ванєк, що не встигали заробити до вечора, в кращому разі залишалися без прибутку, а в гіршому — без обіду і з боргом господарю. І це за умови, якщо вдалося уникнути зіткнень з поліцією.
Охоронці порядку стежили за тим, аби візники виглядали охайно, мали реєстраційні бляхи на прольотці та свитці й були тверезі. Але знайти тверезу людину на козлах прольотки ні в Москві, ні Пітері не вдалося б і найдосвідченішому детективу. Тож штрафи у розмірі двох-трьох рублів буквально сипалися на ванєк. Наприклад, візникам заборонялося спускатися на тротуар і стояти на розі вулиць. Поліцейські могли наказати будь-якому візнику безкоштовно везти їх у службовій справі, перевозити хворих або божевільних у лікарню чи навіть відправити труп або утопленика на прольотці в морг. Відмова від цієї громадської роботи також каралася штрафом.
Охочі зазвичай могли вирішити все з городовим або околодочним полюбовно, відбувшись меншими втратами. А найбільш «просунуті» візники налагоджували корупційні зв’язки з поліцейськими та їхніми довіреними особами — двірниками. Не позолотивши ручку, потрапити на стоянку — біржу візників, де можна було отримати вигідного клієнта, — не вдавалося жодному ваньці. Н.Животов, який пропрацював кілька днів візником, так описував цей процес:
«Поехал по Загородному проспекту и по Владимирской к Невскому... Народу много, но публика больше пешая... Дамы прогуливаются, кавалеры их догоняют. Извозчика «не требуется». Я причалил было к ресторану Палкина, но не успел еще остановиться, как дворник бросился на меня:
— Пошел прочь!!! Отъезжай, тебе говорят!!!
Потерпев фиаско у Палкина, я «причалил» было к гостинице Ротина (vis-a-vis), но и там та же история с дворниками — «прочь!» И никаких разговоров! Места порожние есть, и право стоять здесь есть, а все-таки «пошел прочь»...
— Господин дворник, да ведь место есть, почему же мне нельзя здесь постоять? — взмолился я...
— Рылом не вышел,— хладнокровно отвечал он и сделал угрожающий жест рукою...
Я переехал Невский и хотел остановиться на одном из углов Литейной. Здесь уже не дворники, не городовые, а сами извозчики-лихачи осыпали меня площадною руганью и встретили хохотом мое намерение стать. Эти углы имеют свою историю, и такие желтоглазые парии, как я, получали здесь нередко жестокую взбучку за дерзостное покушение остановиться у панели. Вот вкратце эта история.
Городское управление не сдает здесь никому мест для стоянки, но лихачи на резине, по особым соглашениям с господами городовыми и дворниками, устроили монополию и завладели местами. Стоянки тут бойкие. Напротив Палкин и две гостиницы с номерами для приходящих или приезжающих; кругом богатые фирмы и квартиры».
Надійним засобом заробітку вважалися постійні клієнти, і в столицях нерідко можна було бачити ванєк, які стоять біля під’їздів солідних будинків в очікуванні перспективного клієнта. Але й тут без договору з двірником або городовим справа не йшла. Навіть найуспішніші візники заробляли набагато менше ніж їм хотілося, і тішили себе розповідями про якогось купця, який витратив за одне літо на свого візника 200 тис. руб. І що той візник, мовляв, володіє тепер сотнею «закладок» і живе в розкоші.
У реальності ж усі накопичення ваньки вміщалися в одному кухлі, що зберігався в трактирі, вподобаному ним для вечірнього пиття. Їхні власники надзвичайно дорожили такими клієнтами, і випадків пограбування не було. Навпаки, розповідали, що шинкар на свої кошти побудував церкву в селі, звідки переважна кількість його клієнтів. Розрахунок був простий: приходячи до нього, як до рідного, візники пропивали більше, ніж відкладали. А вранці починали знов морочити голови приїжджим провінціалам, заламуючи несусвітню платню за короткий маршрут. Або ганьбити гвардійських офіцерів, стягуючи з них за проїзд, що коштував 15 коп., у десятки разів більше.
Викривальні статті Н.Животова справили велике враження на публіку, і майже повсюдно власті взялися за вирішення «клятого візницького питання». Головне було розібратися з оплатою. Але в кожному місті Російської імперії його вирішували по-своєму.
У Києві, наприклад, поділили місто на райони і встановили платню за проїзд між ними. У Москві віддали перевагу погодинному тарифу. А в Петербурзі навіть завели для візників таксометри, що підраховували пробіг екіпажа, але дозволили використовувати і погодинну оплату. Чверть години поїздки вдень коштувала 20 коп., а вночі платня підвищувалася до 30. За тривалої поїздки ціна хвилини знижувалася: година вдень коштувала 60 коп., а вночі — 90. За посадку клієнта біля вокзалів і розважальних місць додавалися ще 15 коп., що, очевидно, становило частку двірників і городових, які опікали ці найкращі візницькі біржі. Проте всі правила так і залишилися на папері. Сучасник скаржився: «Извозчичья такса существовала только в теории, а на практике нужно было рядиться».
Чайові історії
Ціни в російських ресторанах вражали іноземців нітрохи не менше, ніж ціни у візників. Але своїм не залишалося нічого іншого, як змиритися. Гвардієць-семеновець Ю.Макаров згадував: «Ездить в рестораны можно было только в первоклассные. Таковыми считались: «Кюба» на Морской, «Эрнест» на Каменноостровском, «Медведь» на Конюшенной, два «Донона», один на Мойке, а другой у Николаевского моста и «Контан» на Мойке. Позволялось заходить во французскую гостиницу, и к Пивато на Морской, и в «Вену» на улице Гоголя, но уже только для еды, а не для престижа.
В первых шести ресторанах все было действительно первоклассное. И цены были первоклассные. Пообедать там вдвоем, с обыкновенным вином, меньше чем за 10—15 рублей было невозможно. Тем, кто приезжал вечером, после обеденных часов, полагалось пить шампанское. Одно время наша веселящаяся молодежь облюбовала помещавшийся поблизости «Контан» и довольно часто туда ездила, являясь обыкновенно попозднее, когда обед был уже кончен. «Контан» был небольшой, но очень уютный ресторан, куда входить нужно было по длинному коридору, по коврам, в которых тонула нога и где преобладающие цвета были темно-красный с золотом. Окна выходили в сад. При нашем входе знаменитый тогда дирижер румын Жан Гулеско останавливал музыку, и оркестр начинал играть Семеновский марш. За это ему на тарелочке посылался бокал шампанского и золотой пятирублевик. Во всех первоклассных ресторанах бутылка шампанского стоила 10 руб. Компания человек в пять могла свободно обойтись двумя бутылками, и, таким образом, удовольствие людей посмотреть и себя показать стоило не так уж дорого».
Кожен зі столичних ресторанів прагнув привабити відвідувачів чим-небудь оригінальним. «Ведмідь» першим у Росії завів бар і приготування коктейлів. А в «Домініку», завжди переповненому охочими поїсти, відвідувачів, які чекали вільних місць у залі, завели буфет, де пропонували гостям безкоштовно заморити черв’ячка кулеб’яками і бутербродами. Всі такі витрати, зрозуміло, закладалися в ціну страв, що подавалися. Про те, наскільки високою була ресторанна націнка, свідчить хоча б такий факт.
Деякі пітерські висококласні ресторани, аби не втратити жодного клієнта, відкривали на своєму задньому дворі трактири для менш заможних або незаможних співвітчизників. Їжа готувалася на одній і тій же кухні, але, звичайно, сервіровка і рівень сервісу в трактирі були абсолютно іншими: стелі ледь вищі за людський зріст, дим стовпом і страшна тіснява. Але обід у трактирі з горілкою коштував 40 коп., а в ресторані — 7—8 руб.
Істотно відрізнялися й чайові. Половим трактирів дякували за копійки, тоді як у ресторані офіціанти у фраках могли обдурити за допомогою лестощів, нахабства чи натиску і витягти з гостей на чай. Одні відвідувачі обурювалися, інші, навпаки, потішалися з ресторанної прислуги, кидаючи потім золоті або великі купюри «на добру пам’ять».
Щоправда, мало хто знав, що в ресторанному світі існувала низка неписаних правил, які робили офіціантів ще більш залежними від щедрості клієнтів. Потрапити в ресторан можна було, лише пропрацювавши кілька років у трактирі. Приймали туди, як правило, за рекомендацією одного з перевірених працівників, тож нерідко виявлялося, що кілька закладів, розташованих поряд, поповнювалися з одного і того ж села.
Зазвичай у перші роки — на митті посуду і на чорній кухонній роботі — сільські хлопчаки взагалі не одержували нічого, крім помиїв, що залишалися після клієнтів. Одночасно вони дізнавалися, що слово «половий» має абсолютно конкретний сенс: усі вони спали тут же — у трактирі, на підлозі. І лише пройшовши всі етапи такого навчання, підлітки допускалися до роботи в залі й, відповідно, до чайових.
Іншим неписаним правилом було внесення застави при переході в ресторан. Сума була достатньо значною — від 10 руб. і більше, отож назбирати її міг далеко не кожен половий. У разі звільнення за грубе поводження з клієнтом або інше порушення застава залишалася власнику, тому в офіціантів був істотний матеріальний стимул працювати добре. Але деякі власники ресторанів йшли ще далі й уводили щомісячну платню за псування меблів і білизни, а найбільші скнари брали ще й щоденні внески — 30—40 коп. за побитий посуд. Природно, наприкінці дня і місяця, навіть якщо нічого й не траплялося, заставні гроші не поверталися.
«Ежедневно официанты в Москве,— згадував офіціант М.Гордєєв, — вносили от 10 до 50 коп., смотря по степени «разрядности» ресторана (все заведения «трактирного промысла», или, как мы их называли, «трактирного произвола», делились при уплате патентного сбора на три разряда). Помимо этого, официанты уплачивали еще в месяц добавочно от 1 руб. 50 коп.
до 2 руб. В общем, самый маленький ресторан собирал в год таким путем до 1500 руб., а крупный — до 4000 руб. Один летний сад умудрялся за четыре месяца существования выколачивать из официантов до 3000 руб., не считая штрафов. В общей сумме по всей Москве рестораторы и трактировладельцы грабили ежегодно своих служащих на 200—300 тыс. руб.
Но хозяева и на этом не остановились. Они решили переложить на плечи официантов и часть расходов по содержанию остальной части служащих, которых, по условиям их труда, нельзя было перевести на чаевые. И вот официанты во многих ресторанах должны были из своих кровных грошей оплачивать жалованье буфетчикам, кастеляншам, судомойкам, мальчикам. Время от времени просто заявляли официантам, что они должны внести известную сумму, 10—15 руб., причем даже не указывалось, для какой надобности».
Але й це було не все. Метрдотелі, або розпорядники, як їх називали в Росії, також звільнялися власниками від постійного жалування. Замість нього їм дозволяли забирати в офіціантів до 80% чайових. Навіть швейцари платили власнику ресторану орендну плату за кількістю гачків на вішалках. Єдиними категоріями працівників, які мали постійний заробіток, були кухарі і завідувачі винних льохів. Серед перших найбільш цінувалися фахівці, які працювали у кого-небудь з відомих своєю примхливістю аристократів або купців і привчені догоджати клієнтам. А не платити сомельє виходило собі дорожче.
Під час революції 1905 року жалування отримували й офіціанти — 5—7 руб. у місяць. Але відразу ж після придушення повстання все стало як і колись. Офіціантам залишався невеликий вибір — йти або всіма правдами і неправдами забезпечувати собі стерпне життя коштом клієнта. Проте навіть обдурюючи і шахраюючи, офіціанти нерідко зазнавали збитків. Якщо клієнт утікав, не оплативши рахунок, або відмовлявся платити за страви, що не припали до вподоби, їхню вартість стягували з офіціанта.
Як не дивно, але поставлені в такі умови офіціанти найкращими клієнтами вважали не п’яненьких купців чи нащадків аристократичних родин, котрі замовляли екзотичні блюда за декілька десятків рублів, а звичайних студентів, хоча вартість їхніх обідів рідко була більшою ніж за один-два рублі.
Клієнти, яких недолюблювали, навряд чи знали, а офіціанти зі зрозумілих причин не згадували про те, як вони капостили в міських ресторанах тим, хто шкодував їм чайових. Однак про те, що робили з такими відвідувачами перукарі, відомо досить добре. Московський перукар П.Єрохін писав про дореволюційні роки: «Когда посетитель платил деньги в кассу, мастер сторожил его, всем своим видом показывая, что ждет подачки. Если клиент, недостаточно знакомый с неписаными законами парикмахерской, уходил, не дав на чай мастеру, его брали на заметку. В следующий визит такому гостю мстили — небрежно брили и стригли. Скупых клиентов называли «кордонка», «комета» или «сверчок».
Відтоді минуло ціле століття, але російський сервіс мало змінився.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!