Американці розбираються з «ліббігейтом»
У Вашингтоні проходить процес у «справі Льюїса Ліббі», колишнього радника президента США. Пред’явлені йому звинувачення в лжесвідченні можуть обернутися куди більш серйозними звинуваченнями на адресу більш високопоставлених чиновників, включаючи самого віце-президента США Діка Чейні.
Політичні скандали у Вашингтоні мають одну особливість: якщо справа доходить до суду, то найчастіше головним на процесі буває звинувачення в лжесвідченні, а не в тому злочині, який і породив скандал. Так було зі всіма найгучнішими скандалами Америки — починаючи з «Уотергейту» й закінчуючи «монікагейтом».
За тим же сценарієм розгортаються події і зараз, коли у Вашингтоні проходить процес за звинуваченням колишнього радника президента з питань безпеки і колишнього глави апарату віце-президента США Ірвінга-Льюїса Ліббі на прізвисько Скутер у лжесвідченні. І це при тому, що лжесвідчення Л.Ліббі, якщо воно справді було, лише частина грандіозного скандалу, початок якому поклав сам президент Джордж Буш Молодший рівно чотири роки тому.
Президентська брехня
28 січня 2003 року президент Дж.Буш виступив із традиційним посланням «Про становище в країні». Воно майже цілком було присвячено майбутній війні з Іраком. У ньому Дж.Буш заявив, що, за інформацією британських союзників, режим Саддама Хусейна намагався отримати велику кількість урану в Нігері.
Інформацію взяли до відома. Незабаром почалася війна в Іраку. А через кілька місяців з’ясувалося, що ця країна не робила ніяких спроб дістати уран в Африці. Більш того, за даними газети The New York Times, те, що інформація помилкова від початку до кінця, в ЦРУ і Держдепі знали задовго до виступу президента. За даними газети, ще у 2002 році неназваний американський дипломат, якому було доручено розслідувати справу про «іракський слід» у Нігері, доповів Вашингтону, що історія про «нігерський уран» — вигадка. Очевидно, що кореспондент The New York Times отримав свою інформацію з перших рук — від того самого дипломата, який проводив розслідування.
Потім до справи долучився Скутер (Л.Ліббі). За офіційною версією, він з власної ініціативи вирішив з’ясувати, що це за дипломат і чому той вирішив шкодити президенту. За неофіційною версією, таке завдання Л.Ліббі отримав від свого безпосереднього начальника — віце-президента Д.Чейні.
Злочин
Особу дипломата вдалося встановити досить швидко. Вже на початку червня Л.Ліббі знав, що дипломата звуть Джозеф Уїлсон, що він дійсно їздив у Нігер розбиратися з «іракським слідом». Крім того, заступник держсекретаря США Марк Гроссман повідомив Л.Ліббі про те, що в плануванні відрядження Дж.Уїлсона до Нігеру брала участь дружина Джозефа — фахівець у питаннях зброї масового знищення, яка працювала в ЦРУ. Цю інформацію Л.Ліббі передав своєму босу. Інформацію взяли до відома, але ніяких заходів не вжили.
Ситуація кардинально змінилася на початку липня, коли Дж.Уїлсон опублікував у The New York Times статтю, в якій, уже не приховуючи свого імені, розказав про історію з «нігерським ураном». «Якщо мою інформацію визнали неповною або неправдивою, я готовий це зрозуміти. Але якщо її проігнорували через те, що вона не відповідала деяким уявленням про Ірак, то маю всі підстави говорити про те, що ми відправилися на війну з Іраком під фальшивим приводом», — писав він. Білий дім стали доймати журналісти, котрі вимагали коментарів.
Л.Ліббі почав кампанію з дискредитації Дж.Уїлсона. Відразу в кількох газетах і журналах з’явилася інформація про те, що Білий дім не мав ніякого стосунку до розслідування, проведеного дипломатом, а відрядження в Нігер йому організувала дружина Валері Плейм-Уїлсон, котра працювала в ЦРУ у відділі з протидії розповсюдженню зброї масового знищення. Знову-таки, за офіційною версією, Дж.Ліббі передав цю інформацію пресі з власної ініціативи, за неофіційною — ініціатива виходила від віце-президента Д.Чейні та політичного радника президента Карла Роува.
Хоч як би там було, мети кампанії досягти не вдалося. Навпаки, вибухнув ще більший скандал. Можна припустити, що хтось у Білому домі міг і не знати, що імена всіх співробітників відділу, в якому працювала В.Плейм, розголошувати заборонено. Важче повірити в те, що цього міг не знати сам Л.Ліббі або його джерела в ЦРУ і Держдепі. Ще важче повірити в те, що, володіючи цією інформацією, він не повідомив свого боса.
Розслідування
Незабаром після того, як ім’я В.Плейм з’явилося в газетах, про розголошення державної таємниці заговорили всі. Журналісти перейнялися питанням, хто в ЦРУ зважився на такий злочин, політичні супротивники Дж.Буша вимагали початку розслідування й суворого покарання винних. Президенту нічого не залишалось, окрім як погодитися на проведення розслідування. Спочатку справою зайнялося ФБР, проте до кінця року було прийнято рішення, що розслідування повинен очолити незалежний спеціальний прокурор.
Республіканці, котрі свого часу знущалися над президентом-демократом, який став під час «монікагейту» заручником спеціального прокурора, раптом виявили, що і нинішній президент, їхній однопартієць, опинився в схожій ситуації. Правда, в ролі мучителя Дж.Буша і його команди виступив не Кеннет Старр, а Патрік Фітцджералд.
Підозрюваних шукали недовго. Спочатку газетярі, а потім і сама В.Плейм назвали такими Д.Чейні, К.Роува і Скутера. В.Плейм пізніше навіть подала позов на вказаних панів, звинувативши їх у наклепі й у тому, що через їхні дії вона втратила роботу, яка приносила їй задоволення.
К.Роув і Л.Ліббі виступили перед великим журі присяжних, де під присягою засвідчили, що не мають жодного стосунку до історії з просочуванням таємної інформації. За їхніми словами, вони ніяк не могли розголосити ім’я В.Плейм — хоча б тому, що дізналися про її існування тільки з газет.
На цьому справа б і закінчилося, якби такими ж твердими у своїх свідченнях були журналісти та колеги, яким Л.Ліббі розповідав про В.Плейм. Заради справедливості варто відзначити, що деякі з журналістів вважали за краще не розкривати джерел своєї інформації. Проте так вчинили далеко не всі. Більш того, редактори декількох газет наказали своїм журналістам співпрацювати зі слідством. Можна тільки припускати, чого в цьому було більше — рішучості боротися з окремими випадками розкриття державної таємниці чи бажання насолити адміністрації Дж.Буша (практично всі журналісти, даючи свідчення, працювали на газети і журнали, що не приховували своєї нелюбові до республіканців).
Зі свідчень було зрозуміло, що навіть якщо Л.Ліббі не можна звинуватити в розголошуванні державної таємниці (він дійсно міг не знати, що ім’я В.Плейм — таємниця), то вже в усякому разі його можна викрити в лжесвідченні. Журналісти повідомили, що Л.Ліббі розмовляв з ними про В.Плейм за кілька днів до того, як згідно з його свідченням, даним під присягою, він уперше почув це ім’я.
Нові свідчення
Тоді Скутер найняв кількох блискучих адвокатів, які придумали йому відразу дві лінії захисту. Перша вельми проста. За версією адвокатів, Л.Ліббі не брехав журі присяжних, він просто забув про свою розмову з журналістами про якусь В.Плейм. Урешті-решт тривала війна, Л.Ліббі був одним з найважливіших радників віце-президента, тому багато подій просто випали з його пам’яті.
Ця лінія протрималася недовго. Зокрема, через докази, надані самим захистом, а саме — записи в робочому щоденнику Л.Ліббі, в якому його день розписаний буквально по хвилинах. Слідство допитало одного з тих, із ким щодня зустрічався Л.Ліббі, — співробітника ЦРУ Крейга Шмолла, до завдань якого входив зв’язок між ЦРУ і апаратом віце-президента. К.Шмолл засвідчив, що неодноразово говорив з Л.Ліббі про В.Плейм, іноді в присутності віце-президента Д.Чейні. Більш того, як мінімум один раз він роз’яснив, що оприлюднення імені В.Плейм може мати катастрофічні наслідки, навіть «загибель» контактів ЦРУ в різних країнах світу.
Проте більш важливою для розвінчання теорії про надзвичайну зайнятість колишнього радника президента виявилася розповідь К.Шмолла про те, що в розпал іракської кризи в того знайшовся час для зустрічі з голівудськими зірками Томом Крузом і Пенелопою Крус та обговорення з ними проблеми переслідування членів церкви сайєнтологів у Німеччині. Як зауважив один із журналістів, «Л.Ліббі був дуже зайнятий справами державної ваги, щоб пам’ятати про В.Плейм, але в нього не тільки знайшовся час на розмову з Т.Крузом, а й вистачило пам’яті розказати про нього співробітнику ЦРУ».
Захисна реакція
У ситуації, що склалася, адвокати Л.Ліббі скористалися другою лінією захисту. Вона може виявитися куди більш продуктивною для самого Л.Ліббі, але надзвичайно небезпечною для його колишнього начальника. Адвокати малюють портрет людини, яку її керівники кинули на розтерзання судейським, зробивши його цапом-відбувайлом і покриваючи при цьому головного винуватця — К.Роува.
Останній був правою рукою президента Дж.Буша в питаннях політичної стратегії. «Його доля була важлива для Республіканської партії. Його потрібно було захистити», — заявив на суді один з адвокатів Л.Ліббі Теодор Уеллс, пояснюючи суду, чому його підзахисний перебуває на лаві підсудних замість К.Роува.
Як доказ надали навіть записку Д.Чейні, котрий побоювався, що його помічника зроблять цапом-відбувайлом. У ній віце-президент писав, що не «стане захищати одного апаратника (за версією Т.Уеллса, К.Роува. — «Власть») і віддавати на заклання людини, яку попросили сунути голову в м’ясорубку через некомпетентність інших». «Ви побачите, що людина, чия голова опинилася в м’ясорубці, — Скутер (Л.Ліббі)», — заявив адвокат Т.Уеллс.
За словами адвоката, Ч.Дейні кілька разів намагався добитися від Білого дому, щоб Л.Ліббі офіційно оголосили невинним у витіканні, проте ці спроби успіху не мали. К.Роув був важливішим.
Дивно, але записка, пред’явлена під час суду, може виявитися найважливішим документом на процесі. Хоч як її потрактуй (кореспондент Reuters визнав її сигналом того, що Д.Чейні не стане вступатися за Л.Ліббі; адвокати останнього дотримуються іншої думки), вона свідчить про те, що Д.Чейні був у курсі подій, а його запевнення в тому, що він не має до цього ніякого стосунку (так він говорив слідчим із ФБР), — ще одна брехня.
Очевидно, що сенсаційність процесу багато в чому залежатиме від того, наскільки далеко зважиться зайти Л.Ліббі у своєму бажанні виглядати в очах суддів цапом-відбувайлом. Чим більше він звинувачуватиме інших, тим менше буде винен сам — принаймні в очах присяжних. Проте чим ширше ставатиме коло винних, тим буде ймовірнішим потрапляння до нього не тільки К.Роува, а й віце-президента Д.Чейні та навіть Дж.Буша. І якщо президенту навряд чи щось загрожує, адже він не свідчив під присягою, то К.Роуву і Д.Чейні цілком можуть бути пред’явлені звинувачення не тільки в лжесвідченні, а й у розголошенні державної таємниці.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!