Якби всіх, хто привласнював трофеї, судили, війська могли б залишитися без комскладу
60 років тому, наприкінці 1946 року, військова прокуратура арештувала групу офіцерів радянської військової адміністрації в Німеччині, котрі звинувачувались у привласненні держмайна в особливо великих розмірах. Попри явні докази вини, жоден з них не був засуджений. Дивну тільки на перший погляд історію відновив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Викрав в умовах воєнної обстановки»
7 грудня 1946 року міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов доповів Йосипу Сталіну про надзвичайну подію в столиці: «В МВД СССР поступили данные о том, что в Москву приехал из г.Тамбова демобилизованный из армии офицер и привез для спекуляции крупную партию мехов. Принятыми мерами 30 ноября с. г. неизвестный был в г.Москве установлен и задержан. Он оказался Анохиным В., 1902 года рождения, уроженцем Курской области, членом ВКП(б), орденоносцем, офицером запаса, работающим начальником материального снабжения Тамбовского областного госпиталя.
При задержании у В.Анохина изъято 959 шкурок белки заграничной выделки. Обыском по месту жительства Анохина в г.Тамбове было обнаружено и изъято 3464 шкурки белки, 224 шкурки кролика, 5 шкурок соболя и 30 каракулевых и обезьяньих шкурок... На допросе Анохин показал, что меха он похитил в условиях военной обстановки в одном из магазинов г.Берлина и намеревался продать их в г.Москве». (Тут і далі синтаксис й особливості стилю документів збережено. — Прим.ред.)
Тільки з білячих шкурок можна було зшити шість панських шуб у дореволюційному стилі на чималих чоловіків. Або не менше десяти для нетендітних жінок. Особливу цінність трофею В.Анохіна додавала закордонна вичинка хутра. І саме це вкупі з розмірами партії переводило звичайну в ті часи торгівлю трофеями в розряд особливо важливих справ. В.Анохіну не поталанило і в іншому. Якби він залишався на дійсній службі, максимум, що йому загрожувало, — партійне стягнення. А в разі затримання в Німеччині, в радянській зоні окупації, він, напевно, відбувся б легким переляком.
Як розказував колишній помічник військового прокурора Берлінського гарнізону Володимир Шафір, улітку 1945 року він розслідував випадок з пограбуванням невеликого німецького приватного банку в районі аеродрому Темпельгофф. Банк охоронявся радянською комендатурою, і тому отримати список викраденого не становило зусиль. Пропало найцінніше — два ящики з п’ятьма сотнями золотих швейцарських годинників. Найбільше засмучувався через пропажу комендант району.
«Комендант метушив-ся, — згадував В.Шафір,— підказував нам усі нові версії, називав імена підозрюваних. Мотиви такої поведінки були не дуже зрозумілі, і в нас виникли підозри. У розпал слідства ми дізнаємося, що наш добровільний помічник отримав відпустку й виїжджає в Союз. Це насторожило ще більше. Ми зібрали про нього дані та встановили факти розбазарювання і привласнення трофейного майна.
Проводити обшук в його квартирі було безглуздо: він був недурний і, напевно, надійно заховав годинники. Коли нам став відомий день його відльоту — а відлітав він з аеродрому Темпельгофф, — ми зрозуміли, що цінності в Берліні він не залишить і брати його треба в момент посадки в літак. Організували засідку на льотному полі. Він підійшов до літака, солдати комендатури несли численні валізи. Все завантажили, але щось нас зупинило в цей момент. Інтуїція підказувала, що головного вантажу в нього ще немає. Літак запустив двигуни, отримав команду на зліт, і раптом з якогось окопу вискочив червоноармієць із валізою, підбіг до відкритих дверей і протягнув цю поклажу полковнику. У цей момент ми коменданта й узяли. У валізі виявилися золоті годинники.
Але розвитку справа не отримала. Полковник до призначення комендантом був командиром бойового полку, всю війну на передовій, багато разів нагороджений орденами, і командування вирішило не віддавати його під суд».
«Привласнював речі й цінності арештованих»
Проте, як показують архівні документи, офіцерів окупаційних радянських військ і радянської військової адміністрації в Німеччині (РВАН) не віддавали під суд за зловживання не тільки через минулі воєнні заслуги. Якби всіх, хто порушував правила збирання, зберігання й використання трофеїв, судили, війська й комендатури в радянській зоні окупації могли б залишитися без комскладу.
До привласнення цінностей і продуктів молодших офіцерів підштовхувало скрутне становище, в яке їх поставили власне командування й рідна країна. Наприклад, за пайок на одну людину з офіцерської зарплати вираховували 570 марок, тоді як той же набір продуктів для німців коштував 60—70 марок. Тож окладу капітана вистачало лише на три пайки. І батьки багатодітних сімей були змушені або голодувати, або знаходити шляхи самопостачання продуктами.
Найбезневиннішими з них були «човникові» поїздки в Польщу, де сало було набагато дешевшим, ніж у Німеччині. Цим салом годувалися, його продавали німцям або обмінювали на інші продукти. А ті, кому пропуск у Польщу оформити не вдавалося, змушені були використовувати як валюту армійське майно та трофейні цінності. Точніше, ту їх частину, яку ще не «приватизовувало» начальство. Політпрацівники й військова контррозвідка МДБ постійно доповідали керівництву РВАН про подібні випадки. Наприклад, у доповіді про надзорові настрої особового складу, направленому в головну військову раду окупаційних військ у грудні 1946 року, наводилися приклади зафіксованих розмов: «Служиш, служиш, — скаржився товаришам рядовий Сокол, — і ніхто про тебе не піклується. Простирадл немає, шинель порвана. А всі вимагають якогось зовнішнього вигляду».
Та ж картина була і в офіцерів: «Коли з Москви відправляли в Німеччину, — казала товаришам по службі інженер-капітан Гур’янова, — то говорили, що ми матимемо гарне харчування й обмундирування. Приїхали сюди, нічого подібного немає, і ніде не доб’єшся правди, де можна отримати обмундирування».
На крадіжці попадалися навіть ті, кому за посадою належало припиняти подібні зловживання. Ось що розповів у листі Й.Сталіну про начальника окружного відділу МДБ в Альтмарку майора Толстого його підлеглий — молодший лейтенант Максимов: «В мае месяце 1946 года оперативными работниками окружного отдела округа Альтмарк был обнаружен склад с сахаром одной выбывшей военной части, оставившей неизвестно по какой причине склад с сахаром количеством 36 т. Этот сахар по приказанию майора Толстого был перевезен ночью из района Гентин в г.Стендаль. С этого времени майор Толстой стал распоряжаться этим сахаром, как личной собственностью».
Частина цукру — 3 т, як писав Максимов, — було передано начальству, щоб не виникло ніяких претензій. Близько 10 т було роздано співробітникам за мовчання. «Остальной сахар пошел на разные гешефты с немцами в пользу майора Толстого. Он специально 4 раза откомандировывал по всей оккупационной зоне Германии вольнонаемного репатриированного Надеждина Николая с той целью, чтобы Надеждин обменял сахар и мясо у немцев на разные тряпки для майора Толстого. Расходуя, таким образом, еще и государственный бензин. Все выменянные у немцев на сахар и мясо вещи, майор Толстой отсылал в Советский Союз на место своего жительства в г.Харьков со своим ординарцем мл. серж. Мажариным, который у него служит лишь для этой цели, нигде не работает, в год по 3 раза ездит в Советский Союз в отпуск.
Затем майором Толстым было в 1946 году скрыто от государства подсобное хозяйство количеством 160 овец, около 30 коров, 4 свиньи и разной домашней птицы, об этом факте знает местная комендатура. Это подсобное хозяйство почти уничтожено, скот частью пошел на общий котел, а большая часть переделана на различные колбасные изделия, консервы и отосланы в Советский Союз в г.Харьков своей теще и на разные гешефты в пользу майора Толстого, когда в столовой оперативный состав почти не видит жиров, так как майор Толстой на протяжении 5 месяцев отрывал жиры от основного пайка сотрудников, тем самым скопив 45 кг масла, он отослал так же в г.Харьков своей теще.
Этот коммунист не стесняется заходить в квартиры сотрудников не с целью побеседовать с женами, а наоборот, он ходит в квартиры для того, чтобы отобрать у сотрудников личные вещи в свою пользу и в пользу вновь прибывшего начальника подполковника Денисенко. Видя такие действия своего начальника, некоторые сотрудники вступили на этот же путь, в частности ст. лейтенант Ракутин систематически присваивал вещи и ценности арестованных, этим самым нарушая революционную законность».
Майор явно брав не по чину. І тому після перевірки, яка підтвердила факти зловживань, його покарали. Відправили на нове місце служби в СРСР.
«Справу закрито за недоцільністю»
На цьому фоні арешт коменданта міста Гюстров, про який розказував колишній військовий прокурор В.Шафір, виглядав цілком логічним. Полковник явно зарвався: «Він розпоряджався містом як маленький цар. Там були великі трофейні склади, якими він користувався, як власною коморою. Прокурор армії полковник юстиції Микола Котляр дав команду провести перевірку. Факти підтвердилися, ми порушили справу та провели обшук на його квартирі. Знайшли велику суму в нових окупаційних марках, багато коштовностей. Полковник був арештований».
При обшуку були знайдені й записи коменданта, де він акуратно фіксував, кому з начальства і що передавав. Як згадував В.Шафір, у цьому списку постійно повторювалося скорочення Ск. Цьому Ск. передавалися то золоті колечка й браслети, то машини, і часто мелькало одне й те саме жіноче ім’я, володільниці якого також перепало немало цінностей. Полковник на допитах довго відмагався, але діватися йому було нікуди — судячи із записів, він передавав таємному Ск. казенний сахарин і купив йому якусь дачу. Врешті-решт комендант зізнався, що Ск. — це генерал-майор Скосирев, голова радянської військової адміністрації провінції Мекленбург, його безпосередній начальник.
«Основну роль у цій історії, — розказував прокурор, — відігравала «подруга» генерала, яка під час пробування його начальником політвідділу гвардійської армії служила буфетницею у військовій раді. Про вихватки цієї пані ми на той час вже начулися. Офіцери РВАН і коменданти міст називали її «королевою Мекленбурзькою». Вона поводилася відповідно. Наприклад, німецький кравець на прізвище Шмідт пошив на її замовлення шикарну шубу з чорно-бурих лисиць і попросив заплатити дві тисячі марок. Це її обурило, вона поскаржилася своєму генералу, і Шмідт замість грошей отримав тридцять діб арешту.
«Королева» й жила по-королівськи. У радянській зоні окупації, як, власне, і в інших зонах, продуктів не вистачало. А в розпорядження РВАН перейшов маєток і всі угіддя, що належали раніше графу мекленбурзькому. І там «королева» зберегла старі порядки. Жінки одержували половинну оплату, недбайливих працівників суворо карали. А не враховані ніде продукти річкою лилися на стіл генерала й відправлялися його високопоставленим друзям. Це був майже комунізм.
Вона об’їжджала комендатури, копалася в трофейних складах і забирала все хоч трохи цінне. Комендант Гюстрова потрапив їй на гачок у досить тривіальний спосіб. Він у чомусь проштрафився і, щоб не втратити посаду, зробив їй підношення. Вона стала вимагати ще і ще. Комендант навіть придбав під Москвою дачу для її генерала».
Щоб віддати Скосирева під трибунал, вимагалося зібрати неспростовні докази. Його ад’ютант дав свідчення, що за завданням генерала відвіз у Москву й продав спекулянтам кілька десятків кілограмів дефіцитного сахарину, а на виторговані гроші купував для генерала цінності. Начальник військторгу зізнався в переданні генералу хабарів. Але Скосирев теж не все залишав собі, і високопоставлені покровителі стали на його захист. Отже, арештувати його прокурори не змогли.
«Ми зібрали всі отримані докази й направили головнокомандувачу радянських окупаційних військ маршалу В.Соколовському разом з поданням про усунення генерала з посади і притягнення до відповідальності. Відповіді не було. Несподівано ми дізналися, що він знятий з посади і тихо відправлений в СРСР... У головній військовій прокуратурі начальник слідчого відділу полковник Скоморохов ознайомився з усіма матеріалами і сказав, що «цього негідника треба судити».
Мені виписали постанову про обшук на дачі Скосирева. Моя поява на дачі для генерала була повною несподіванкою. Майно ми описували годин вісім. Вразили навіть не коштовності, а колосальна кількість одягу і взуття. Тільки чоловічих черевиків було кілька сотень пар. Накрадене ми вивезли на кількох вантажівках на склад Міністерства збройних сил, який розташовувався в підвалі готелю «Москва». Було складено подання на ім’я військового міністра маршала Булганіна.
Слід зауважити, що в цей час у Німеччині під арештом чекали вирішення своєї долі інші звинувачені у справі. Подання пішло в січні 1947 року, і лише у квітні прийшла шифровка про те, що військовий міністр наказав питання вирішити не в кримінальному, а в дисциплінарному порядку, а інших обвинувачених віддати під суд. Виходило, що основний злочинець залишається на волі, а ті, в кого він вимагав хабарі, сидітимуть. Я доповів прокурору військ у Німеччині, що без Скосирева віддавати під суд інших просто немислимо. Він довго вагався, але потім усе ж таки вирішив підтримати мене, і справу закрили за недоцільністю».
Власне, нічого дивного в такому рішенні не було. Адже якби засудили Скосирева, виникло б питання і про голів інших провінцій окупаційної зони. Наприклад, про начальника РВА землі Бранденбург генерал-майора Шарова. Його в 1947 році звинуватили в привласненні трофейного срібного посуду, незаконному вивезенні в СРСР легкової машини й відправленні в Москву кількох вантажівок з різним майном. Але Шаров відправку вантажівок заперечував, срібло швидко повернув, а машину, як виявилося, подарував завідувачу відділу ленінградського обкому ВКП(б). Отже, в результаті відбувся повчальною бесідою з керівництвом РВАН. І зі свого боку звинуватив у хабарництві підлеглих.
Наприклад, свого начальника політвідділу полковника Філінова. Той скаржився начальству: «Гв. генерал-майор Шаров предъявил мне обвинение в том, что я перестал работать и усиленно готовлюсь к отъезду в СССР, и в связи с этим якобы разъезжаю по комендатурам, пьянствую и занимаюсь «барахольством». Одновременно т.Шаров заявил, что я хожу по магазинам и также занимаюсь «барахольством», оснащаюсь, чем возможно. И что я получил четыре машины мебели от бывшего начальника подсобного хозяйства капитана Павелина».
«Кинути службу до дідька»
Зловживання в радянській військовій адміністрації набули небачених масштабів. Забавна історія сталась у школі для радянських дітей у Берліні. Сини генерала Олехновича й залізничного директора-полковника Двигуна отримали в річному табелі по двійці й могли залишитись на другий рік. Але високопоставленим батькам удалося порозумітися з директором школи Мартиновим.
В акті перевірки говорилося: «За досрочное принятие зачетов от вышеуказанных лиц и перевод их в следующий класс генерал-майором Олехновичем была незаконно оформлена в собственность Мартынову автомашина, принадлежащая школе. Директор-полковник Двигун предоставил платформу для перевозки указанной машины в г.Пушкино... Кроме машины, Мартынову было разрешено отправить несколько тонн груза в СССР».
Мартинов отримав партійне стягнення і відправився на батьківщину до набутої власності. Лише ті окупаційні чиновники, котрі рідкісні і особливо зарвалися, потрапляли під трибунал і були засуджені до ув’язнення. Так, у 1947 році засудили начальника закупівельної контори Мінзовнішторгу СРСР у Хемніце Єфремова: за кількістю здобутої та наскладуваної особистої власності він перевершив навіть генералів. У зовнішторгівця знайшли більше ніж 1200 кг шкіри, двадцять радіоприймачів, близько трьох десятків фотоапаратів, сотні відрізів, майже тисячу пар панчіх і сотні жіночих нічних сорочок. Проте, судячи з усього, він був звичайним цапом-відбувайлом, відданим під трибунал, аби заспокоїти високе начальство в Москві.
Боротися з «барахольством» і розбазарюванням вирішили по-військовому просто. До гонитви за ганчірками підштовхують жінки, а продукти тягнуть для голодних дітей. Немає цих людей — немає і проблеми. Новоприбулим у 1947 році до Німеччини офіцерам наказали залишити дружин і дітей в СРСР. А потім керівництво окупаційних військ і РВАН розпорядилися вивезти всіх дітей у Союз і залишити в родичів. Тим, у кого рідних не було або після війни не залишилося, запропонували здати дітей в інтернати. Після чого цензорам МДБ залишалося тільки доповідати по команді про потік листів невдоволених офіцерів.
«Милая, — писав дружині в Пензу капітан Тараскін, — прошу тебя, пожалуйста, дай мне ответ, что делать, бросить ли службу к шуту или дальше служить. Как я стремился в армию, и с каким удовольствием я отдавал свои силы службе, и вот такая обстановка наталкивает на нехорошую жизнь, т.е. на пьянку без просыпа, другого здесь развлечения нет. Ну к черту такую жизнь, будь она трижды проклята. Неужели те, кто думал о том, чтобы запретить ввоз семей, не подумал о том, что это разлагает семью, разбивает ее в конечном итоге. 50% тех, кто сейчас будет жить в Германии без семей, приедут в Россию, будут разводиться лишь только потому, что не все женщины одинаковы, и измен будет черт знает сколько».
Але горілка й німкені коштували недешево, і тому розкрадань менше не ставало. До колишніх проблем додався сифіліс, із яким боролися суто в радянський спосіб. Солдатів та офіцерів, котрі ухилялися від лікування, затримували і садили в камери при комендатурах, де разом зі здоровими арештованими вони перебували до відправлення під конвоєм у госпіталь. Причому, як писали останні в скаргах, кухоль для пиття в камері був один на всіх.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!