З 1926 року розповсюджувачі та читачі забороненої літератури підпадали під дію Кримінального кодексу
Відгородження жителів Росії від згубного впливу зарубіжної преси — давня традиція влади. Але іноді наставали часи, коли лещата цензури слабшали або зникали зовсім. Періодичну історію заборон інопреси вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Скарги на нещасну долю Росії та ін.»
В епоху горбачовської перебудови, коли на Захід стали їздити не тільки радянські дипломати, зовнішторгівці, журналісти й розвідники, практично кожен громадянин СРСР, опинившись за рубежем, переживав культурний шок. Деякі майже непритомніли, побачивши в супермаркетах десять сортів картоплі або велику кількість фруктів посеред зими.
А ось у середині XIX ст. причини для шоку були зовсім іншими. Умови життя в Санкт-Петербурзі та зарубіжних столицях якщо й розрізнялися, то тільки за погодою. Але, як свідчать мемуари, молоді офіцери російської армії, котрі в 1852 році вчергове окупували підконтрольну Туреччині Валахію, отримали справжнє потрясіння: на столиках у бухарестських кафе лежали французькі, англійські та німецькі газети. Причому, на відміну від Росії, в них не було цензурних вилучень і можна було спокійно прочитати все, що іноземці пишуть про Російську імперію.
Обмеження доступу до інопреси та виданих за рубежем книг зберігалося і в подальші роки. На рубежі XIX—XX ст. регулярно видавався список книг, увезення яких у Росію було категорично заборонено. Проте це нітрохи не заважало ввезенню і розповсюдженню в країні підривної літератури, що входила в заборонені списки.
Здавалося б, більшовики, прийшовши до влади, мали насамперед перекрити всі канали надходження книг і газет з-за кордону. Адже закрили ж вони ще весною 1918 року майже всі опозиційні видання. Але насправді в післяреволюційні роки, поки йшла громадянська війна, першорядною метою червоних ідеологів були народні маси. А вони не були привчені проклятим царським режимом до читання книг і газет іноземними мовами. До того ж за право здійснювати всю повноту цензурної влади боролися відразу кілька відомств: ВНК, ЦК РКП(б) і Народний комісаріат освіти. І в усіх цих організаціях у ті роки не вистачало перевірених людей.
Створення на початку 1920-х політконтролю ГПУ, а потім і поява Головного управління у справах літератури та видавництв при Наркомросі (Головліту) не змінили суттєво цієї ситуації. Основне вістря їхньої політичної боротьби було спрямоване на письменників усередині країни та на існуючі за часів непу приватні видавництва, хоча «боротьба з провезенням з-за кордону не дозволеної до обігу літератури» прямо ставилася за обов’язок Головліту.
Поступово до кола інтересів Головліту та політконтролю ввійшли російські емігрантські видавництва за кордоном. Правда, стежили за ними головним чином для того, щоб виявити письменників із СРСР, які публікували свої твори в Берліні або Парижі в обхід цензури. А також письменників-емігрантів, лояльних до радвлади, чиє повернення могло б дати гарний пропагандистський ефект. Першим серед таких літераторів став Олексій Толстой, чиї оповідання, як вважали в цензурі, «коректні до радвлади, аполітичні й цинічні, з відомою художньою неупередженістю».
З часом стали з’являтися і списки письменників-емігрантів, чиї книги не допускалися до ввезення в Союз. Наприклад, не рекомендувалися до ввезення поетичні збірки Костянтина Бальмонта і Максиміліана Волошина, де були вірші, визнані антирадянськими. Безумовно, заборонялися книги Аркадія Аверченка, який відкрито знущався над радвладою та її вождями. До авторів не допущених до ввезення творів потрапив відомий борець із царизмом і зрадниками в революційному русі Володимир Бурцев, оскільки його книги кидали тінь на більшовиків, а також розкривали методи дії царської охранки, які були успішно перейняті радянською.
Кордон був закритим і для деяких мемуарів, навіть іноземними мовами. У 1923 році цензори винесли такий вердикт: «Запрещена книга на французском языке: Палей. «Воспоминания о России». Париж, 1923. Автор книги (Палей) — морганатическая жена бывш. великого князя Павла Александровича, казненного советской властью. Полно внутренних переживаний «князей благородной крови», в частности самой Палей, принимавшей все меры к спасению своего мужа и сына Владимира, ее посещения ЧК и т.п. Повсеместно просматривается отрицательное отношение к советской власти. Жалобы на несчастную участь России и проч. К распространению в СССР запрещается».
Для боротьби з інтересом до зарубіжних газет найефективнішим методом виявився економічний. Вартість передплати на них зробили такою, що навіть найбільші й зацікавлені в інформації з-за кордону відомства (наприклад Головний концесійний комітет, що займався іноземними інвестиціями) одержували обмежену кількість газет. Газети перекладали в інформаційному бюро, і лише потім зроблені там огляди одержували відповідальні працівники відомств.
«Ретельно поставити контроль за іноземцями»
Лише до 1928 року були сформульовані критерії, за якими книги заборонялися до обігу в СРСР:
«1. Сведения о работе ГПУ и шпионаже СССР за границей.
2. Сведения о подпольной работе Коминтерна, о связи его с советским правительством, о средствах на агитацию и пропаганду за границей.
3. Сведения и статьи о внутрипартийном положении в ВКП(б), ссылках и арестах оппозиционеров; об отрицательных отношениях между верхами и низами в партии; о перемещениях в руководстве ВКП(б).
4. Сведения о покушениях и восстаниях в СССР.
5. Клеветнические и дискредитирующие статьи и заметки о вождях и деятелях революции.
6. Контрреволюционная беллетристика.
7. Религиозная пропаганда, мистика, оккультизм.
8. Сведения о бедственном положении или недовольстве отдельных групп населения в СССР: рабочих, крестьян, интеллигенции, детей, молодежи и т.д.
9. Статьи общего характера, направленные против коммунизма и советского строя».
Але й після цього іноземні газети продовжували надходити в СРСР досить вільно. Одержувати їх мали право зарубіжні посольства в Москві та іноземні фахівці, запрошені на роботу в Союз. Обуренню низових цензорів не було меж: «Недавно нашим іноспецам було надане право одержувати всю літературу з-за кордону без перегляду. Ця постанова по суті суперечить нашій роботі, головне ж — це повна відсутність контролю за використанням цієї літератури та за її подальшою долею. Необхідно, щоб ВГПУ цей контроль налагодило й запобігло розповсюдженню її одержувачами. Також слід особливо ретельно поставити контроль за іноземцями, які привозять літературу в індивідуальному порядку, й посилити контроль пропускних пунктів кваліфікованими працівниками».
У результаті до кінця 1930-х років з’явилася досить струнка система допуску до іноземної літератури і преси. Без обмежень її могли одержувати Раднарком, ЦК, Верховна рада, Наркомат закордонних справ, розвідка, ТАРС, Інститут марксизму-ленінізму, а також іноземні посольства. Мали допуск до преси й редакції двох головних газет країни — «Правды» та «Известий», а також деякі члени виконкому Комінтерну — Вільгельм Пік, Андре Марті, Клемент Готвальд.
Спецхрани великих бібліотек та академіки АН СРСР мали право одержувати іноземні видання, за винятком білогвардійських, троцькістських і фашистських. А ряду установ і підприємств дозволили передплачувати науково-технічну і спеціальну літературу з-за кордону.
Вже перед самою війною спецслужби і Головліт закрили останню лазівку, через яку ідеологічно шкідлива література проникала до жителів радянської столиці: як виявилося, протягом багатьох років співробітники посольств просто здавали отриману без контролю літературу в букіністичні магазини. Відтепер ідеологічні кордони СРСР були міцно замкнуті. Тим більше, що з 1926 року розповсюджувачам і читачам забороненої літератури загрожувало покарання відповідно до найгуманнішого у світі кримінального кодексу.
«Проконтрольовано 4,9 млн найменувань»
Нове послаблення цензури іновидань настало в епоху культосвіту, як називався час післяпадіння М.Хрущова до зміцнення влади Л.Брежнєва. Вільного розповсюдження зарубіжної літератури та періодики, природно, не спостерігалося, але навіть у газетах із соціалістичних країн і різного роду друкованих органах іноземних компартій радянські люди могли прочитати немало цікавого. Проте в 1968 році ситуація почала різко змінюватися.
Радянські керівники, налякані Празькою весною, стали уважніше прислухатися до рекомендацій фахівців з ідеологічної боротьби з ЦК, КДБ і Головліту й не заперечували проти посилення цензурних обмежень. З кожним роком вилучалося й відправлялося в спецхрани дедалі більше книг, газет і журналів. У 1970 році Головне управління з охорони державних таємниць у пресі, як став називатися Головліт, відправило в спецхран на 60% більше видань, ніж у попередньому році, і перекрило ці показники роком пізніше.
За підсумками 1971 року цензори доповідали в ЦК: «У минулому році головне управління контролювало іноземну літературу, яка надходить у Радянський Союз із 123 країн світу 37 іноземними мовами і 9 мовами народів СРСР — російською, українською, білоруською, вірменською, грузинською, латиською, литовською, естонською і єврейською. Всього в 1971 році проконтрольовано 4,9 млн найменувань періодичних і неперіодичних видань (серед них квитки, рекламні матеріали, листівки та інша дрібнодрукована продукція) загальним тиражем у 18 млн екземплярів (приріст порівняно з 1970 роком становив відповідно 3,4 і 6%).
Видання, котрі містили антирадянські та антикомуністичні матеріали, що пропагували ворожу ідеологію й буржуазний спосіб життя, обмежувалися нами для загального користування і пропускалися тільки в спецфонди бібліотек установ і організацій, яким вони необхідні за родом роботи.
Видання, що містили суто антирадянські матеріали з випадами проти керівників КПРС і радянського уряду, конфісковувалися. Всього за 1971 рік конфісковано 768 тис. екземплярів іноземних видань (у 1970 році було конфісковано 588 тисяч екземплярів)».
З роками система вилучення та зберігання іноземної літератури була доведена до повного абсурду, коли провідні фахівці різних НДІ не могли отримати доступу до зарубіжних технічних журналів, тому що їх інститут не було включено в список одержувачів видання. А в спорідненому інституті вони не було включені в список допущених до спеціальної літератури.
Приводом для конфіскації могла бути навіть фраза в правовірному комуністичному журналі, що В.Ленін у деяких питаннях відійшов від К.Маркса. Що ж було казати про ті видання, де на прикладах показувалося, що в тезах ЦК КПРС замість В.Леніна іноді цитувався його ідейний противник — австрійський соціал-демократ Отто Бауер.
Під прес цензури потрапляли практично всі югославські видання, хоча формально відносини з ФНРЮ та її лідером Йосипом Броз Тітом вважалися дуже гарними. Але інформувати радянських читачів про якийсь власний югославський соціалістичний шлях категорично заборонялося. Конфісковувалися деякі екземпляри газет з Північної Кореї та В’єтнаму, прочитати які мовою оригіналу, прямо скажемо, могли далеко не всі радянські громадяни. Причиною цих заборон була публікація корейськими і в’єтнамськими виданнями портретів ворожих до СРСР і КПРС лідерів Компартії Китаю.
Єдиною країною, чиї видання, що надходили в СРСР, практично не вилучалися, була Румунія. У них так багато хвалилисвого президента Н.Чаушеску, що просто не залишалося місця для критики чужих. А для радянських журналістів та урядовців таке подання інформації, мабуть, вважалася непоганим зразком для наслідування.
Проте найулюбленішим об’єктом цензорів були буржуазні видання, такі як «Таймс», «Обсервер», «Шпігель», «Монд». Вони якщо й потрапляли на прилавки кіосків «Союздруку» в готелях «Інтуристу», то з величезним запізненням і далеко не всі.
Найменшого натяку на те, що на XXIV з’їзді КПРС не було сказано жодного нового слова і що в радянській ідеології, політиці та економіці намітився застій, було достатньо, аби номер журналу або газети був конфіскований. А коли зарубіжна преса почала публікацію вивезених на захід мемуарів М.Хрущова, деякі видання зникли з напіввільного доступу на багато місяців.
Але все-таки слід визнати, що з найбільшою старанністю цензори вишукували й конфісковували дисидентську літературу, яка ввозилася з-за кордону.
Як ведеться, слідом за епохою тотальних заборон настав час повної доступності будь-якої зарубіжної літератури, яка тепер навряд чи коли-небудь завершиться. Адже в еру телебачення на розум впливають зовсім не за допомогою іноземних книг і газет. Але зарікатися не варто. У Росії, як знову-таки свідчить історія, може повернутися все що завгодно.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!