Суд над Саддамом: справедливість чи шоу?

Американський морський піхотинець, який вирішив не відкривати вогонь по неохайній фігурі, котра вилізла з діри в Тікриті наприкінці 2003 року, і не кидати гранату в цей лаз, започаткував ланцюг подій, які можуть зробити величезний вплив на майбутнє Іраку.

Суд над Саддамом увійде в історію або як найбільший процес новітньої історії (перефразовуючи опис Нюрнберга англійським суддею Норманом Біркеттом), або як шоу, що дискредитує нові іракські власті, американське вторгнення й окупацію та підриває перспективи миру і відновлення справедливості в Іраку.

На карті багато чого

Суди у військових злочинах здатні досягати великих результатів. 60 років тому Нюрнберг заклав фундамент нового німецького суспільства, дав оцінку переслідуванням євреїв та інших меншин і покарав тих, хто скоїв чи не найжахливіші злочини в історії людства.

І — попри всі їхні недоліки — трибунали ООН у військових злочинах на Балканах і в Руанді, які працюють у Гаазі й Аруші теж хоча б якоюсь мірою є задоволенням для жертв і вельми помітно позначаються на розвитку законів людяності. Але чи зрівняється суд над Саддамом із цими монументальними віхами? Тут є кілька потенційних проблем.

Внутрішня справедливість

По-перше, на відміну від згаданих судів, процес над колишнім іракським диктатором (і його співсправниками) не є міжнародним судом у військових злочинах. У Нюрнберзі головний прокурор Роберт Джексон сказав: «Чотири великі нації, які святкували перемогу і страждали від ран, відмовляються від помсти і добровільно передають свого ворога в руки правосуддя».

Багато інших держав підписалося під хартією, яка використовувалася для переслідування нацистів. Нюрнберг був за великим рахунком міжнародною подією.

На Балканах Рада безпеки ООН вирішила заснувати Міжнародний суд, у якому судді з різних країн застосовували б до підсудних міжнародне право.

У випадку Саддама суд проводиться за іракськими законами, і вершать його іракські судді. А з цього можуть випливати не найприємніші речі.

Безсторонність суддів (багато хто з них — жертви старого режиму) залишатиметься під питанням, кваліфікація — певною мірою приниженою, та й легітимна сила міжнародного права до цього процесу стосунку не має. Але це не до того, що місцеві суди не можуть справно виконувати свою роботу. В 1961-му Адольфа Айхмана судили в Єрусалимі ізраїльські судді, які — і ця думка поділяється багатьма — діяли гідно й об’єктивно.

Інфекція насильства

Але ситуація в Іраку 2005 року помітно відрізняється від ситуації в Єрусалимі в 1961-му, і тут ми стикаємося з другою серйозною проблемою. Чи можлива справедливість у контексті громадянської війни та іноземної окупації, що триває? Суди у військових злочинах звичайно проходять після того, як травмоване суспільство знаходить можливість обдумати те, що відбулося, — за відсутності насильства й позасудових відплат.

В Іраку ситуація інша. Це країна, яка страждає від розбрату, і це вже позначається на самих слуханнях. Убивство двох адвокатів, котрі представляли інтереси підсудних, і посилене відчуття хаосу в залі засідань — не кращі передвісники успіху.

І, звичайно, цьому хаосу сприяє і сам Саддам. Саме завдяки йому цей суд такий особливий. Але Хусейн наполягає на тому, що він, колишній президент Іраку, не повинен бути судимим.

Правда, в тому, що під судом опиняється екс-глава держави, нічого нового немає. Кожний процес, про який я згадував, включав кримінальні справи відносно колишніх лідерів (Камбанди в Руанді, Милошевича на Балканах, Денніца в Нюрнберзі). А колись існували плани, що так і не реалізувалися, — судити Наполеона й німецького імператора Вільгельма II. А тому я сумніваюся, що заяви Саддама про імунітет мають бодай якусь вагу в технічному значенні.

Проте видима повага, яку виявляє щодо нього головний суддя, можливо, повинна змінитися на більш жорсткий підхід, якщо, звичайно, цей суд не покликаний тривати вічно.

Саддаму, безумовно, хотілося б саме цього.

Це тактика Слободана Милошевича, і якщо Саддам має намір зробити з цих слухань показовий процес, йому потрібно, щоб він тривав якомога довше.

Саддам уже натякав на драматичний потенціал суду, заявивши під час своєї першої появи в залі засідань у липні 2005 року: «Я не хочу, щоб ви відчували себе незручно, але ви знаєте, це все — театр Буша». Колишній президент Іраку, схоже, непогано підготувався до того, щоб грати в цьому театрі головну роль, так що суду доведеться немало попрацювати над тим, щоб цього не допустити.

Показовий процес?

Але слова Саддама стосуються й інших заперечень з приводу легітимності суду. А що, якщо це дійсно показовий процес, тільки режисирує його не Саддам, а Буш?

Звичайно, американці відіграли велику роль у започаткуванні цього суду і в гарантуванні його безпеки. Американський офіс із розслідування злочинів режиму впливав на формування слухань, статус яких був визначений у тісній співпраці з очолюваною американцями тимчасовою коаліційною адміністрацією, що відійшла в історію.

Утім, незалежно від певного американського впливу, весь процес в очах деяких затьмарений самим фактом вторгнення. І Саддам цілком може розіграти цю карту в певний момент, викласти її разом з іншим його козирем, а саме — історією співпраці його режиму із Заходом навіть у той час, коли відносно його адміністрації велося слідство.

Ймовірно, побоюючись саме цього, прокурори зосередилися на дуже вузьких первинних звинуваченнях. Конкретні звинувачення, висунуті на сьогодні Саддаму, стосуються єдиного інциденту — в місті Дуджаїл у 1981 році, де люди зі служби безпеки Саддама, за словами обвинувачів, учинили вбивства після того, як Президент Іраку став об’єктом замаху в цьому населеному пункті.

Іншими словами, в обвинувальний висновок поки не ввійшли отруєння бойовими газами населення курдського міста Халабджа (й інші звірства, пов’язані з кампанією «Анфаль»), убивства видних священнослужителів-шиїтів, тортури службами безпеки Саддама ув’язнених у тюрмі «Абу Грейб» і порушення прав людини іракськими військами в Кувейті під час короткої окупації цієї країни 1990—1991 років.

Звузивши звинувачення, прокурори, можливо, сподіваються уникнути політизування суду. Саддам же добиватиметься зворотного. Як сказав Остін Чемберлен про план судового переслідування кайзера в 1919 році: «Його захист може стати судом над нами».

Джері Сімпсон, лектор публічного міжнародного права, Лондонська школа економіки