В.ЮЩЕНКО: «У владі з’явилося багато нових облич, але обличчя влади не змінилося».

Коли я стояв 23 січня цього року на майдані і проголошував свою інавгураційну промову, то говорив про те, що в Україні буде професійна влада, влада чесна, яка день і ніч працюватиме на інтереси українця і держави, влада, яка буде працювати однією командою, повторюю, чесно, відкрито і професійно.

Для цього я взяв до себе тих людей, які пройшли десятки мітингів, зустрічей із громадою, які стояли поруч зі мною на майдані Незалежності в Києві, людей, які допомогли відкинути стару корумповану владу і дали змогу створити вільну Україну. Це були віддані люди, без яких наші успіхи, переконаний, восени минулого року були б неможливими.

Повторю, що 9 місяців тому я запропонував українському парламенту на посаду Прем’єр-міністра Юлію Володимирівну Тимошенко, призначив секретарем РНБО Петра Олексійовича Порошенка, призначив державним секретарем України Олександра Олексійовича Зінченка.

Ці люди вели мою виборчу кампанію, хтось прийшов до мене в 2002 році, хтось прийшов за декілька місяців до завершення виборчої кампанії або під час виборчої кампанії. Для мене це люди неординарні, це мої друзі, і відверто скажу: про багато речей, про які я говоритиму нижче, буде говорити важко.

Але я розумію, що ця розмова назріла, бо зачіпаються не інтереси відносин із урядом, РНБО чи держсекретарем, а бачимо, як згортаються ті процеси, які були самоціллю, власне кажучи, для виборців.

Я знав, що між цими людьми існують певні непорозуміння. Переконаний, що це деталі, епізоди, які зустрічаються в будь-кого, тим більше в таких цікавих і неординарних людей. Переконаний, що в кожної великої людини є проблеми.

Ці проблеми я сприймав як явище тимчасове. Я надіявся на те, що, якщо кожен надіне своє «ярмо», не вистачатиме часу для взаємних інтриг, на формування піару чи антипіару між певними політичними силами єдиної коаліції. Це були мої надії.

Більше того, я дав своїм колегам величезні повноваження, які виходять з Конституції України. Переконаний, що тих повноважень, які сьогодні мав чи секретар РНБО, чи державний секретар, чи Прем’єр-міністр, не мав до цього ніхто з аналогічних посадовців. Починаючи від формування структури, формування апарату, я не пригадую, щоб після того, як була проведена величезна робота з формування основ діяльності того чи іншого інституту, коли були підписані всі базові документи, хтось був не задоволений.

Але з кожним днем я все більше і більше ставав свідком того, як між цими інститутами ідуть спочатку протистояння, потім серйозні конфлікти. Потім взаємні закулісні інтриги, що почало передаватись уже на основу державної політики. Я став свідком того, як, по суті, кожен день довелося втручатися в конфлікти, які виникали між РНБО й урядом, між держсекретарем і РНБО, між урядом і Верховною Радою, одним словом, ці конфлікти вже стали порядком денним роботи влади.

Переконаний, що мої друзі, які були наділені такою унікальною довірою людей і такими небаченими повноваженнями, могли унікально використовувати цей ресурс на благо своєї роботи. Переконаний я також був і в тому, що люди, які перебувають на таких високих державних посадах, розуміють тягар державної відповідальності, і тому вважав, що вони зобов’язані чути одне одного і домовлятися — це їхній обов’язок.

Президент не повинен бути нянькою між ними для того, щоб злагоджувати стосунки. Хоча, відверто скажу, я робив це охоче, бо розумів, що це питання державної ваги. Хоча мені було шкода витрачати час на речі, які не були конструктивними. Але така дійсність.

Повторюю: ці чвари продовжувалися, позиційні війни посилювалися. Причому, ці війни посилювалися за принципом «два українці — три гетьмани». Почала відчуватися атмосфера виборчої кампанії... Один захотів на Київ іти, другий захотів на Київ, третій на Львів захотів іти, четвертий — зробити перестановку політичних сил, заманити в коаліцію на вибори інших партнерів. Одне слово, я став свідком того, що, коли я проводжу нараду, довіра серед моїх партнерів нульова. Після кожної наради виходили на якісь інші рівні, домовлялися про основи іншої політики — і країна входила у скандал.

Останній скандал на НЗФ. Ми стали свідками того, як на унікальне рішення суду, яке далося нам дуже важко, через закулісні інтриги, які велися не тільки в Україні, а й, що боляче, поза Україною, справа була доведена до конфлікту, коли люди вийшли на площу.

Це при тому, що ми маємо грунтовне, правильне рішення суду. Але фінал історії якраз полягав не в тому, як із рук однієї зграйки підприємство передати державі, а як з однієї зграйки передати іншій. І тому люди отримали право на протест. Переконаний, що прийшов момент, коли мої колеги втратили командний дух і віру. Я це кажу з гіркотою. Бо ці люди залишаються моїми друзями незалежно від обставин. Я їх буду цінувати, але я мушу це говорити.

8 місяців Президент України був миротворцем серед цих інституцій. Я про це майже не говорив публічно. Я вважав, що це моя карма, яку я повинен нести. А Україна в той час втрачала темпи, в тому числі економічні. Думаю, що члени моєї команди слухали Президента, але не чули.

І сьогодні, як би це не було важко, я повинен цей гордіїв вузол розрубати в ім’я України. На майдані
24 серпня, в День незалежності, я пообіцяв колегам-посадовцям при владі зміни... Ми стали свідками того, як у владі з’явилося багато нових облич, але стався парадокс — обличчя влади не змінилося. Країну знову звинувачують у корупції, країну знову звинувачують у тому, що немає публічних процесів у економіці, в тому числі приватизаційних.

Ми стаємо свідками того, як процеси, які могли б бути значно демократизованими, входять у вчорашню колію. Подивіться на дію податкової системи, митної системи, ми стаємо свідками зростаючого популізму... Зранку до вечора ми є свідками легковажних, солодких обіцянок, які з кожним днем буде виконувати все важче і важче. Рішення, які притаманні цьому року, економічні, соціальні, можна робити один раз. Другий раз їх уже не повториш без економічних змін.

Але ми стали свідками того, що жоден соціальний пакет не пропонується на 2006 рік — ні в плані соціальних навантажень, ні в плані соціальної реформи, ні в плані освіти, ні в плані медицини. Ми консервуємо ще 12 місяців тієї стагнації, яка була в цій галузі. Я це прийняти не можу.

Переконаний, що причиною цього стало нерозуміння значимості державних інтересів, невміння працювати виключно на громадянина, на державу, що є найвищою преференцією для державного службовця. На перший план виконавчої системи влади став піар: чи себе, чи політичної сили, чи політичної позиції. Переконаний, що з цим треба покінчити. Я бачу, що деякі посадовці захопилися цим піаром настільки, що вже не вистачає часу для продуктивної розмови. Життя без камер вони вже не уявляють. Хоча я завжди виступав і буду виступати за публічну роботу влади, чи то РНБО, чи Кабінету Міністрів, але це робиться після того, як зроблена робота. Нам не треба країну втягувати в небезпечні обіцянки, в небезпечний популізм.

Переконаний, шановні друзі, що рік тому я пішов у Президенти не для того, щоб ключові державні інститути не мали порозуміння і не знаходили між собою злагоди і взаємоповаги. Не для того я вже рік ходжу не зі своїм обличчям. Переконаний, що не для цього стояли мільйони людей на майданах. І робити вигляд, що нічого не відбувається, я не можу.

Сьогодні я мушу сказати своїм співвітчизникам, що зобов’язаний прийняти радикальні кроки щодо зміни керівництва уряду, РНБО і Секретаріату Президента. Повторюю: я хочу віднині бачити найвищі державні інститути в системі роботи єдиної команди, які працюють на те, щоб у людей були робочі місця, кращі зарплати, кращі школи, краща медицина, щоб люди відчували, що влада працює у злагоді й гармонії, а держава — у спокої та стабільності.

Тому я підписую указ про відставку уряду, про відставку секретаря РНБО і кілька днів тому на базі поданої О.Зінченком заяви про відставку я призначив державним секретарем України Олега Борисовича Рибачука.