Зміна підпорядкованості релігійною громадою не скасовує укладених угод
Інколи у своїй діяльності адміністративним судам доводиться вирішувати справи, однією зі сторін в яких є ре¬лігійні організації. Зокрема, трапляються випадки неправомірного втручання орга¬нів влади у порядок прийняття рішень церковниками. Також доводиться розбиратись у справах щодо нерухомості релігійних організацій. Про ці та інші складні питання ідеться в інформа¬ційному листі, підготовленому Вищим адміністративним судом.
Парафія вище патріархату
Відповідно до стст.13 і 14 закону «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту в обласній, Київській і Севастопольській міських державних адміністраціях, а в АР Крим — в уряді цієї республіки. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів у державному органі у справах релігій.
Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту.
Як визначає ст.7 вказаного закону, релігійні орга¬нізації діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Тому репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, які обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.
Спори релігійних орга¬нізацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах у господарських судах відповідно до їх компетенції, за винятками, передбаченими в законодавстві. Таким винятком, зокрема, є категорія справ про припинення діяльності релігійної організації та про оскарження рішень відповідних державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном.
Права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення в дію закону, зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи згідно з п.4 постанови Верховної Ради від 23.04.91 про порядок уведення цього закону в дію. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їхніми правонаступниками.
Відповідно до ст.8 закону «Про свободу совісті та релігійні організації» держава визнає право релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних, організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її в іншу віросповідну (конфе¬сійну) приналежність не може тягти за собою втрати прав і зобов’язань цієї громади за всіма угодами, які вона укладала раніше.
Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (зокрема й безстрокові), укладені до або після введення в дію закону, можуть бути розірвані чи припинені тільки відповідно до підстав, передбачених в стст.329—331 Цивільного кодексу. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію закону.
Відповідно до ст.16 названого закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі припинення діяльності релігійної громади з цих підстав дія договору безоплатного користування культовими та іншими будівлями, стороною якого була зазначена громада, також припиняється відповідно до ст.331 ЦК.
Відповідно до стст.17 і 18 закону «Про свободу совісті та релігійні організації» кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство чи місія, духовний навчальний за¬клад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) чи його керівний центр є власником придбаного чи створеного нею рухомого і нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (ст.29 закону «Про власність»).
Церква на двох не ділиться
Відповідно до вищеза¬значеної ст.17 закону культові будівлі і майно, які є державною власністю, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міськдержадмі¬ністрацій, а в АР Крим — уряду цієї республіки.
Згідно з п.6 постанови ВР УРСР від 23.04.91 «Про порядок введення в дію закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (у редакції постанови ВР від 23.12.93 «Про внесення змін до постанови Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації») на відповідні державні органи покладено обов’язок забезпечити згідно із зазначеним законом повернення у власність релігійних громад культових будівель і майна з урахуванням:
-прав релігійних громад, яким належали ці будівлі та майно на момент їх переходу у власність держави;
-прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку;
-вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі й тривалості користування нею;
-наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових буді¬вель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;
-інших суттєвих обставин у їх сукупності.
Рішення відповідного державного органу має бути мотивованим. Жодна з обставин, перелічених у цьому пункті, не може мати наперед установленого або пріоритетного значення при вирішенні конкретних спорів. Згідно з вимогами цієї постанови суд повинен ураховувати перелічені та інші суттєві обставини у їх сукупності, оцінюючи їх співвідношення відповідно до принципів рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій, за¬кріплених в ст.5 закону «Про свободу совісті та релігійні організації».
Тобто слід виходити з того, що врахування обопільних прав і законних інтересів різних релігійних громад стосовно спірних культових будівель полягає в необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних ¬угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях.
Проведений аналіз судової практики свідчить, що наразі суди неоднаково застосовують положення ч.3 ст.17 названого закону в частині правомірності (можливості) передання культової будівлі у почергове користування двом чи більше релігійним громадам, якщо ця будівля вже перебуває у правомірному користуванні якоїсь однієї релігійної громади.
Так, ВС (постанова від 18.11.2009) звертає увагу, що культова будівля, яка перебуває у правомірному користуванні релігійної громади, не може бути передана у почергове користування двом чи більше ре¬лігійним громадам у порядку, визначеному ч.3 ст.17 вказаного закону, до розірвання попередньої угоди в порядку та з підстав, передбачених цивільним законодавством.
Отже, перехід права власності або права користування на будівлю чи інше майно може бути ви¬знано недійсним лише за рішенням суду в установленому законодавством порядку.
Розглядаючи справи зазначеної категорії, суди також повинні мати на увазі, що відповідно до ч.6 ст.14 закону «Про свободу совісті та релігійні організації» зміни і доповнення до статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації у тому ж порядку і в ті самі строки, що й реєстрація статутів (положень), оскільки рішення релігійної організації про внесення змін до статуту лежать у площині приватного права та не мають бути об’єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб.
Так, у справі за скаргою релігійної громади УАПЦ до обласної державної адмі¬ністрації ВС (постанова від 10.11.2009), зокрема, за¬значив, що оскільки прийняття рішень про внесення змін до статуту належить до виключної компетенції Парафіяльних зборів як вищого органу релігійної орга¬нізації, то звернутися до органу державної влади для реєстрації відповідних змін від імені релігійної організації мала право Парафіяльна рада.
Таким чином, унаслідок неправильного застосування ст.14 закону «Про свободу совісті та релігійні організації» помилковим визнано висновок про те, що звернення релігійної громади в особі десяти осіб до облдержадміністрації із заявою про реєстрацію змін та доповнень до статуту відповідало вимогам цієї статті.
Помилка виконавця
Аналізуючи причини скасування судових рішень, слід звернути увагу на проблемні питання, які виникають під час розв’язання спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби.
Зокрема, предметом судового розгляду були постанови державного виконавця про зупинення виконавчих проваджень про стягнення з підприємства паливно-енергетичного комплексу, внесеного до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до закону «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування під¬приємств паливно-енергетичного комплексу», недоїмки за страховими внесками на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
Суди всіх інстанцій відмовили у задоволенні позову з огляду на те, що внесення Державного підприємства «К.» до вищезгаданого реєстру є без¬умовною підставою для зупинення виконавчих проваджень, відкритих державними виконавцями для стягнення недоїмки зі страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
ВС (постанова від 16.09.2009), скасовуючи ухвалу ВАС від 2.04.2009, ухвалу Донецького апеля¬ційного адмінсуду від 31.07.2007 та постанову Димитрівського міського суду Донецької області від 3.05.2007 та направляючи справу за позовом Управ¬ління Пенсійного фонду в м.Димитрові до Державної виконавчої служби в м.Димитрові, за участю третьої особи на боці відповідача — Державного підприємства «К.», про визнання неправомірними дій державного виконавця на новий роз¬гляд до суду першої ін¬станції, зазначив, що на стягнення страхових внесків на загальнообов’яз¬кове державне пенсійне страхування не поширюється вимога ч.15 ст.34 закону «Про виконавче провадження», оскільки дія закону «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» не поширюється на відносини між сторонами виконавчого провадження.
Страховий розбір
Згідно з ч.1 ст.21 закону від 12.07.2001 №2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» таке регулювання здійснюється, зокрема, спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у відповідній сфері. Таким органом відповідно до п.1 Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг, затвердженого указом Президента від 4.04.2003 №292/2003, є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (далі — комісія).
Пунктом 4 ч.1 ст.20 цього закону встановлено, що державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється, зокрема, шляхом застосування уповноваженими державними органами заходів впливу.
Відповідно до п.3 ст.37 закону «Про страхування» спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю надано право видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а в разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та ви¬ключення з державного ре¬єстру страховиків (перестраховиків).
Статтею 23 закону №2664-ІІІ передбачено, що комісія працює за колегіальним принципом, до її складу входять голова, його заступники і не менш ніж 3 її члени — директори департаментів, а основною формою її роботи є засідання, котрі збираються за потребою, але не рідше, ніж один раз на місяць.
Таким чином, комісія є колегіальним органом і приписи про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність особами, які здійснюють останню, повинна видавати колегіально.
ВС у постанові від 3.02.2009 у справі за позовом ЗАТ «С.» до Держкомісії з регулювання ринків фінпослуг про ви¬знання протиправним і скасування припису зауважив, що суди не надали правового значення тому факту, що відповідно до ст.24 закону №2664-ІІІ директор департаменту страхового нагляду комісії не наділений повноваженням одноособового видання приписів.
Спори, які виникають з приводу укладення та виконання адміністративних договорів, не є поширеними, однак під час їх розгляду найскладнішим є питання визначення характерних ознак адміністративного договору, завдяки яким його можна відрізнити від цивільно-правового.
Адміністративним договором у розумінні п.14 ст.3 КАС є дво- або багатостороння угода, змістом якої є права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій ¬су¬б’¬¬єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
Отже, необхідними ¬ознаками адміністративного договору є суб’єктність, тобто однією зі сторін договору є суб’єкт владних повноважень, та предметність — права й обов’язки учасників договору ви¬пливають з управлінських функцій суб’єкта владних повноважень.
Ще на одну ознаку адмі¬ністративного договору вказує ВС (постанова від 13.10.2009) у справі за позовом Державного територіально-галузевого об’¬єднання «П.» до Міносвіти та науки, треті особи — Міністерство транспорту та зв’язку, Держказначейство, про стягнення заборгованості за пільгові перевезення студентів та учнів у листопаді та грудні 2003 року за договором про розрахунки за надані послуги з перевезення залізницею студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації та учнів професійно-технічних навчальних за¬кладів. Це мета його укладання, якою є реалізація функцій держави, а саме — реалізація повноважень того чи іншого органу.
Скасовуючи рішення судів нижчих інстанцій, ВС зазначив, що суди, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення коштів, дійшли помилкового висновку: відсутність бюджетного асигнування є підставою для звільнення від виконання грошового зобов’язання, взятого на себе державою в особі органу виконавчої влади, в даному випадку в особі відповідача.
ВС, зокрема, вказав, що такий адміністративний спір має вирішуватися на підставі аналогії права, виходячи з його конституційних принципів і загальних засад.
Договором є домов¬леність двох чи більше сторін, на підставі якої виникають зобов’язальні правовідносини відповідної правової природи. Права та обов’язки сторін, обумовлені договором, становлять його зміст і повинні дотримуватися сторонами.
Уклавши договір, незалежно від його правової природи, сторони зв’язані умовами його виконання, а право сторони на отримання виконання згідно з договором підлягає захисту судом відповідної юрисдикції.
Відповідно до правової природи даного спору суди мали встановити, як відшкодовуються витрати суб’єкта господарювання на виконання договору з надання студентам вищих навчальних закладів I—IV рівнів акредитації та учням професійно-технічних навчальних закладів пільгового проїзду пасажирським транспортом. При новому розгляді даного адмі¬ністративного спору судам потрібно керуватися вищевикладеними вказівками та виходити з того, що будь-який договір, незалежно від його правової природи, повинен виконуватись.
(Далі буде)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!