Переселення душ у наказовому порядку

100 років тому був прийнятий закон, що дозволяв російським селянам безперешкодно переселятися в необжиті області країни. І це не дивно: для Росії, яка постійно обростала новими землями, переселення було головним способом їхнього освоєння — у всіх розуміннях. Однак переселення переселенню різниця. Одні колоністи їхали в далекі краї добровільно і відкрито, користуючись державними пільгами, інші — таємно, а третіх привозили під конвоєм. Не даремно ж у радянські часи казали: «Можна за путівкою комсомолу, а можна — за рішенням суду».

100 років тому був прийнятий закон, що дозволяв російським селянам безперешкодно переселятися в необжиті області країни. І це не дивно: для Росії, яка постійно обростала новими землями, переселення було головним способом їхнього освоєння — у всіх розуміннях. Однак переселення переселенню різниця. Одні колоністи їхали в далекі краї добровільно і відкрито, користуючись державними пільгами, інші — таємно, а третіх привозили під конвоєм. Не даремно ж у радянські часи казали: «Можна за путівкою комсомолу, а можна — за рішенням суду».

Державний інтерес

Перші переселення в далекі краї були зумовлені політичними причинами. Державні кордони посувалися на південь і схід, і на нові місця відправлялися чиновники із силовою підтримкою у вигляді, як правило, козаків. Чиновники наводили на нових землях державний порядок, беручи, як водиться, хабарі, козаки справно охороняли кордони, а хліб їм везли з Центральної Росії. При величезних відстанях і відсутності доріг налагоджувати постачання нових територій було справою дуже дорогою і клопітною. Здавалося б, набагато простіше вирощувати хліб на місці, але для цього були потрібні не козаки з чиновниками, а селяни. А їх-то на нових землях якраз і не було.

Узагалі ж приєднані території були привабливі для селян: наприклад, у Сибіру ніколи не було кріпосного права. Однак у більшості хліборобів не було особистої свободи, і вони не могли з власної волі змінити місце проживання.

Тому в Сибір перебиралися лише державні селяни, які одержували при цьому різні пільги і навіть гроші на дорогу. Наприклад, указом 1590 року тобольському воєводі приписувалося видати «орним людям», яких виселяли в Сибір із Сольвичегодська, по 25 руб. на людину.

Уряд, з одного боку, сприяв переселенню, а з іншого — його боявся. Приєднувані землі, звичайно ж, треба було освоювати і заселяти, але людей не вистачало скрізь, і міграція з Центральної Росії обіцяла масу проблем.

Поки держава міркувала про способи перерозподілу робочої сили, ця сама робоча сила, зрозумівши, що існують землі, де немає ні поміщиків, ні податків, стала йти в Сибір, не чекаючи дозволів. Утікачі опинялися поза законом, а тому не могли розраховувати на якусь підтримку з боку держави. У 1683 році сибірському воєводі Барятинському було наказано «поставити застави міцні, щоб з Русі в Сибір ніякого чину людей кінних і піших без наших государевих грамот... не пропускати. А які... на заставах з’являться, відсилати на колишні місця, хто відкіля прийшов». А проте нелегальна міграція явно випереджала легальну.

Такий стан справ навів чиновників на думку відправляти в Сибір ще й державних злочинців. У підсумку він перетворився на місце, куди засилали «за бунт, за стару віру, за пияцтво і гру в кості». Однак кримінальний елемент, як правило, не вміє і не хоче працювати на землі, і розраховувати на те, що кримінальники піднімуть сільське господарство Сибіру, не доводилося.

Усією родиною

Найкращими господарями виявилися старообрядники. Наприклад, у 1764 році російська армія захопила на території Речі Посполитої старообрядницькі поселення, і уряд Катерини ІІ відправив їхніх жителів у Забайкалля. Він не прорахувався, бачачи в старообрядниках прекрасних колоністів. 5000 переселенців змогли не тільки вижити (а вже це було нетривіальним завданням), а й, зоравши степ, стали збирати гарні врожаї. Як видно, старообрядники не читали праць академіка П.Палласа, що у 1772 році досліджував цей район і дійшов висновку, що для вирощування хліба він майже не придатний.

Декабрист А.Розен, який через менше ніж 100 років опинився в Забайкаллі, був цілком уражений виглядом старообрядницьких сіл: «У дворі під навісом стояли всі куті вози, збруя була сирицева, коні були дужі й ситі, а люди, люди! Ну, право, всі молодець до молодця; красуні не гірші від донських — рослі, білолиці, рум’яні. День був недільний. Чоловіки походжали в синіх сукняних каптанах, жінки — у душегрійках шовкових із соболиними комірами, в кокошниках, з яких один кращий від іншого». Успіх старообрядницької колонізації порозумівався не тільки тим, що старовіри були звичні до важкої праці й общинного життя, а й тим, що їх засилали родинами. Тут практично не було гострого дефіциту жінок, властивого більшості російських поселень у Сибіру. Родини були багатодітними, і чисельність старовірів-сибіряків подвоїлася вже через 20 років. Таке розмноження неблагонадійного елементу дратувало уряд, але застосовувати репресії відносно основних постачальників хліба на місцеві казенні склади було нерозумно.

Поступово стало очевидним, що для успішного господарського освоєння нових регіонів туди треба переселяти саме повноцінні селянські родини. У XIX ст. держава намагалася схилити поміщиків до відправлення їхніх селян на відвойовані в Туреччини території, виділяючи там землю майже безкоштовно. До речі, саме в Херсонську губернію, де земля нічого не коштувала, збирався вивезти свої мертві душі Павло Іванович Чичиков.

Своїм ходом

Зрештою держава вирішила зробити ставку на тих, хто готовий добровільно відправитися на нові місця. У 1851 році член Державної ради Анненков підготував записку, у якій указував, що «Сибір не є країна для нас далека і призначена, як думає багато хто, винятково для висилання і покарання злочинців... Коли б уряд знайшов можливим, не порушуючи загального спокою і порядку, полегшити вільний перехід селян із внутрішніх губерній у Сибір... то поза сумнівами, що внаслідок цього заходу ми цілком усвідомили б усю вигоду нашого географічного положення стосовно Середньої Азії та Китайської імперії, а разом з тим і можливість рішучого впливу нашого на весь Схід».

У 1857 році був прийнятий Статут про благоустрій у казенних селищах, автори якого вважали за необхідне «зайві руки в одних місцях обернути на обробіток порожніх просторів». Державним селянам, які б захотіли переселитися, цей документ гарантував серйозні пільги. На дорогу видавалися продукти, організовувалася медична допомога, виділялися гроші на будівництво житла і придбання господарського інвентарю та худоби. А в деяких регіонах до цього додавалося ще і звільнення від військової повинності. У 1859 році було прийняте рішення про переселення в Приамур’я 500 родин (3500 чоловік) державних селян, причому на кожну родину скарбниця виділяла по 200 руб. Однак охочих до зміни місць серед них виявилося менше, ніж планувалося: у 1860 році в Приамур’я перебралося лише 290 родин. Залишалося сподіватися лише на те, що звільнення селян різко збільшить число переселенців.

На волю з чистою совістю

Землевласник, природно, не був зацікавлений у тім, щоб його колишні кріпаки розбігалися хто куди. Тільки держава могла переломити цю ситуацію, однак вона явно не поспішала.

Лише влітку 1889 року з’явилися Правила про переселення сільських обивателів і міщан на казенні землі, що сильно спростили одержання дозволу. Тепер можна було їхати, не питаючись ні в землевласника, ні в громади, якій, до речі, доводилося віддавати борги тих, хто її залишив. А на новому місці селяни на два-три роки звільнялися від податків і мали право одержати кредит на обзаведення господарством. Однак уся ця адміністративна підтримка значною мірою зводилася нанівець складністю відповідної бюрократичної процедури, тому в 1889 — 1891 роках було видано 17289 дозволів на переселення, а фактично переселилося 28911 родин. Самочинні мігранти, які не розраховували на допомогу держави, захоплювали землю, створювали господарства і тільки потім починали думати про легалізацію. Ці «неформали» діяли чиновникам на нерви, і періодично обговорювалася ідея всіх їх відловити і повернути назад. Тільки початок будівництва Транссибу змусив державу полюбити всіх переселенців — і легальних, і нелегальних: прокладати дорогу через місцевості, населені російськими селянами (а не кочівниками, які до того ж говорили незрозумілими мовами), було набагато приємніше.

По шпалах

Створений у 1893 році Комітет Сибірської залізниці вирішив поставити селянську міграцію на службу будівництву Транссибу. Для початку було потрібно розмітити ділянки, на яких збиралися розселитися селяни. Якщо в попередні роки на землевпорядні роботи відпускалося по 40 тис. руб. у рік, то тепер ця сума досягла 705 тис. Однак саме землевпорядження залишалося вузьким місцем: скласти більш-менш довгострокові плани розселення прибулих було страшно важко. Нарізання ділянок серед тайги й в інших малодоступних місцях було позбавлене глузду, оскільки на них у будь-якому випадку ніхто б не зазіхав. При цьому не можна було допустити самовільних захоплень, тому що вони могли спричинити смертовбивства. Професія землевпорядника раптом виявилася однією з найбільш затребуваних. У результаті безліч людей терміново переучувалися в землеміри і, витримавши відповідний іспит, відправлялися розподіляти ділянки. Робота йшла в обстановці постійного цейтноту, ні про яку попередню рекогносцировку місцевості й мови не було. Землевпорядники ледь устигали виділяти ділянки новим прибульцям.

Непросто було і довезти переселенців до їхнього нового місця проживання живими і здоровими. Так, на Далекий Схід їхали не менше 100 днів. Довга дорога при відсутності медикаментів і налагодженого постачання продовольством і в незвично суворому кліматі багатьом виявлялася не під силу. За даними за 1894 рік, протягом шести тижнів шляху вмирало 7,4% переселенців, семи-восьми тижнів — 11,3%, а за увесь час переїзду — більше 12%. Останній показник відповідав рівню смертності в період епідемії холери.

Випускати переселенський потік з-під свого контролю держава не хотіла, і в січні 1897 року губернатори одержали циркуляр, що наказував їм «спостерігати, щоб не виселялися родини, які за нечисленності складу чи бідності не можуть розраховувати на успішне облаштування свого побуту в Сибіру». Крім того, циркуляр вимагав інформувати селян про те, що таке Сибір, щоб переселенці не вважали, що їх чекає поїздка на курорт. Чиновники повинні були «піклуватися про належний підбір переселенців з осіб і родин, пристосованих до природних і господарських умов місць оселення».

Однак ці в принципі розумні заходи призвели лише до того, що різко збільшилася кількість нелегалів. Їхня частка в загальній чисельності тих, хто зрушив з насиджених місць, становила приблизно 30 — 40%. А в 1905 році з’ясувалося, що на нелегальному становищі перебувають 92% новоприбулих у Сибір. Це не лізло вже ні в які ворота, і уряд вирішив належно покарати порушників. Закон від 15 квітня 1906 року сильно урізав їхні права. Тепер самочинні переселенці могли розраховувати лише на ті землі, що залишилися після переселюваних за законом. Крім того, вони не користувалися пільгами ні з податків, ні з військової служби.

Стратегічні завдання

Масові переселення ідеально підходять для вирішення соціальних проблем, що виникають у зв’язку з недостачею землі. Але щодо того, як такі міграції впливають на розвиток сільського господарства, бувають різні думки. Адже тут альтернативою переселенню могло б стати вкладення коштів у традиційні сільськогосподарські області. Прихильники переселення чомусь забували, що врожайність зернових культур у країні була в три рази нижчою, ніж у Франції чи Німеччині. Однак через соціальні й геополітичні проблеми описаний екстенсивний шлях розвитку сільського господарства ставав практично неминучим.

Річ у тім, що території Далекого Сходу природно тяжіли до Китаю, а не до Росії. Тут була значна кількість переселенців з Китаю, Японії та Кореї. П.Столипін писав, що «за наявності держави густонаселеної, сусідньої нам, ця окраїна не залишиться пустельною. У неї просочиться чужоземець, якщо раніш туди не прийде росіянин, і це просочування вже почалося. Якщо ми будемо спати летаргічним сном, то край цей буде просочений чужими соками, і коли ми прокинемося, можливо, він виявиться російським тільки за назвою».

Знаменитий столипінський указ від 10 березня 1906 року про переселення селян вирішував не тільки цю проблему. Столипін бачив у переселенні спосіб дати сильним господарям можливість вийти з общини й обробляти нові землі. Тепер право переселення було надане всім селянам без обмеження. Уряд асигнував чималі кошти на витрати з облаштування переселенців на нових місцях, на їхнє медичне обслуговування і суспільні потреби, на прокладання доріг. У результаті з 1906 по 1913 рік населення Сибіру збільшилося на 150%. За чотири роки реформи за Урал переїхало більш ніж 2,5 млн чоловік. Характерно, що за весь радянський період ці цифри так і не були перевершені.

Ходоки і поверненці

Масовість переселення мала природним наслідком те, що серед тих, хто відправився в путь, виявлялося багато людей, які зовсім не уявляли собі, що їх чекає на новому місці. Уряд марно намагався розповісти селянам про ті труднощі, з якими їм доведеться зіштовхнутися. Брошурам, що друкували «пани», селяни не вірили. Куди більшою довірою користалися стародавні розповіді про багатство сибірської землі і про розташовану десь на сході «Білу Індію» — легендарну країну, до якої мріяли дістатися багато мандрівників.

На що розраховував селянин, збираючись у дорогу, добре видно з листа, якого переселенець Бєляков відправив у редакцію журналу «Русское богатство». «Коли я записувався на переселення в Сибір, — пише Бєляков, — то не мав ясного поняття про те, що за країна Сибір, а коли пішло діло в хід, то я роздобув календар, прикладений до «Сельского вестника», з якого... довідався, як розумні й учені люди жаліють мужиків... Я не вірив переконуванням чиновника Голубєва, Марусинова, дослідника Західного Сибіру полковника Надарова про Південно-Уссурійський край. Я так думав, що ці дослідники не інакше як послані з панських дітей, вони і конфузять дуже той Сибір, щоб народ не їхав...»

А от як передає Бєляков розмови майбутніх переселенців: «Поїдемо та поїдемо в Сибір. Там бають: от учора ночував у Петрушки Малитиного жебрак, у Сибіру був і зараз відтіля, бачив своїми очима, як скарбниця будує для прибулих переселенців цілі села під один дах, а місцями — великі казарми, щоб на перший раз помістити родин по десять, і потім скарбниця вибудує на кожного по будинку... Усі говорили, що цар уже приготував, тільки йдіть, діти, на землю від панів, вони вас просять у мене. Я краще, каже, розчиню одну комору з грошима, а панам не дам знову селян».

Можна собі уявити, до якого ступеня бували розчаровані переселенці, не знайшовши того земного раю, який малювала їм уява. По-перше, на обзаведення господарством були потрібні чималі гроші: у деяких повітах ця сума становила 400 — 500 руб. По-друге, далеко не всім вистачало зручних земель, а вирубка лісу й осушення боліт у плани переселенців не входили. До того ж відсутність міст і поміщицьких господарств не давала можливості шабашити на стороні, тоді як у Центральній Росії такий приробіток давав можливість у важкі часи звести кінці з кінцями.

Ще в 1896 році було дозволено відправляти на розвідку в далекі краї ходоків, які мали можливість застовпити ділянки, що сподобалися. Повернувшись, ходок міг закликати негайно вирушити в дорогу чи, навпаки, відбити всяке бажання рухатися абикуди. Проте дуже багатьом не вдавалося влаштуватися на новому місці — вони поверталися назад і виявлялися без землі, худоби і грошей. Частина таких поверненців у загальній кількості тих, які виїхали, коливалася між 12 і 25%.

Завданням виселення куркулів була їхня ізоляція, а не створення ефективного аграрного виробництва.

А традиційне переселення на нові землі проводилося точно так само, як і при проклятому цараті. Різниця була лише в тім, що раніше переселенцям намагалися розповісти про реальний стан справ, лякали їх труднощями шляху й облаштування на новому місці. Тепер же про переселення стали писати в захоплених виразах як про приємну і захопливу подорож. «Переселення наше, — читаємо в брошурі, виданій у 1940 році, — докорінно відрізняється від дореволюційного переселення селянства в Сибір. У нас немає поміщиків, немає безземелля, немає голоду, людських страждань, від яких бігло дореволюційне селянство. У нас є єдина патріотична воля народу використовувати доцільно всі невичерпні продуктивні сили країни. От ціль нашого радянського переселення».

А от монолог одного з переселенців, опублікований пресою: «Не в пошуках шматка хліба, а за просторою землею, що очікує робочих рук, приїхали ми сюди, на Урал. Приїхали, і серце радується. Земля в нас молода, багата, одне слово, сита земля. Тільки працюй, не лінуйся, і будеш жити заможно. Дивимося ми на вас, товариші колгоспники, і не нарадуємося. Адже що не двір, то повна чаша. Та й не дивина. По пуду хліба одержали ви торік на трудодень, по півтора карбованця грошима. Живете ви не тільки заможно, а й культурно. У багатьох у нас, переселенців, є діти, але про школу ми не тужимо. У колгоспі гарна семилітка і три початкових школи. Отже, дітей влаштуємо без турбот. Є в колгоспі і медичний пункт, є пошта, клуб. Гостинно, як своїх рідних, зустріли нас колгоспники. Нам створили всі умови для роботи. Зараз ми будуємо собі хати. Майже в усіх у нас уже засаджені городи. Скажу: ми честі горьковських колгоспників не посоромимо... Загальними зусиллями доможемося того, що колгосп, який став уже для нас рідним, завоює почесне право участі на Всесоюзній сільськогосподарській виставці».

Щоб уявити собі справжню картину переселенського життя, загальнодоступні матеріали варто читати паралельно з документами, що не призначалися для публікації. Наприклад, зберігся лист селян, яких переселили в села на Карельському перешийку. Автори листа розповідають про те, що в кожнім будинку є піч і що червоноармійці зустріли їх як рідних. Тим часом збереглися письмові джерела, з яких випливає, що печі в будинках переселенців були зруйновані все тими ж червоноармійцями.

Найбільш відомий досвід переселення на нові території — хрущовське освоєння цілини, про деякі наслідки якого, зокрема екологічні, краще і не говорити. А останнім часом напрямок міграцій сильно змінився. Тепер спостерігається зворотний рух — люди йдуть з районів, що заселялися і при Катерині, і при Столипіні, і при Сталіні, в європейську частину Росії.

Олександр МАЛАХОВ,
«Коммерсантъ-ВЛАСТЬ»