Нормоконтроль під тиском

Чим більше політичних скарг на роботу Суду, тим аргументованіші та виваженіші його рішення

Перебуваючи на вістрі державно-правових конфліктів, у самому жерлі політичної кризи, єдиний орган конституційної юрисдикції завжди зазнаватиме критики і тиску. Адже зрозу¬міло, що в політиці одночасно вдовольнити інтереси усіх таборів неможливо.

Проте така підвищена увага до актів Конституційного Суду має зворотний зв’язок: заздалегідь висловлена критика стає тим лакмусовим папірцем, що дозволяє суддям КС виявити гострі кути, які можуть завадити суспільному сприйняттю позиції та аргументів Суду.

Перший «млинець»

Здійснення тиску на єдиний орган конституційної юрисдикції є усталеною практикою від часів його заснування. Представники політичної еліти заповзято взялися критикувати перше ж рішення від 13.05.97 №1-зп (справа щодо несумісності депутатського мандата), звинувачуючи суддів КС у зраді Українського народу.
Головним каменем спотикання стало те, що Суд не мав права вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції 1978 року, оскільки вона визнана такою, що втратила чинність (закон «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» від 28.06.96). Тоді на пленарних засіданнях Верховної Ради і прес-конференціях політики висловлювали негативне ставлення до цього рішення, а окремі його положення називали «помилкою». Створювалися перешкоди для його виконання і лунали заклики щодо позбавлення Суду права на офіційне тлумачення законів.
Прикметно, що шквал такої критики спрямувався на КС через відсутність офіційного опублікування повного тексту рішення та окремих думок суддів, чого вимагав закон. Це уможливлювало його довільне трактування та перекручування висновків.
Таким чином, судді КС зробили заяву, в якій наголосили: «Ні зараз, ні в майбутньому ми не збираємося вступати в полеміку з приводу рішень Конституційного Суду — вони, як встановив Основний Закон держави, є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені». Але і нехтування цим положенням Конституції, зневага до нього з боку найвищих посадових осіб держави не могли залишатися непоміченими. Тому Суд заявив про неприпустимість «свідомого ігнорування суті принципу розподілу влади як непорушної основи конституційного ладу, як важливого критерію демократії, як надійної підвалини для розв’язання юридичних конфліктів конституційного характеру».
Звертаючись до представників усіх гілок влади, політичних партій і громадських організацій, Суд закликав спільними зусиллями сприяти подоланню правового нігілізму, «який історично вкоренився в свідомості частини суспільства, посадових осіб».

Європейська підтримка

Чинна в Україні організаційно-правова форма здійснення конституційного правосуддя повною мірою відповідає загальнолюдським ідеалам, закладеним Українським народом у Декларації про державний суверенітет, а також тим демократичним перетворенням, досягнення яких ставилося за мету під час її підписання. Заснуванням КС молода україн¬ська держава продемонструвала демократичному світу, що вона дотримується принципів та ідей конституційної законності і виражає готовність в окремих випадках визнавати закони та інші правові акти неконституційними.
На міжнародне визнання Конституційного Суду України вказує той факт, що з жовтня 2000-го він є пов¬ноправним членом Конференції європейських конституційних судів, яка існує з 1972 року й об’єднує органи конституційної юрисдикції 37 європейських держав.
У країнах, де було створено конституційний суд, він виступає важливим інститутом, який забезпечує функціонування різних державних органів у конституційних межах. Адже відстоюючи незмінність і непорушність приписів Основного Закону, ця інституція збалансовує систему державної влади і захищає конституційні цінності, не дозволяючи їх спотворення.
Водночас, як зазначає доктор юридичних наук Юрій Тодика, забезпечити конституційність державного ладу можна лише за умови стабільності правових норм та єдності в розумінні змісту Основного Закону, що забезпечується певною мірою тлумаченням його норм та законодавчих актів Конституційним Судом. За оцінкою судді КС у відставці Віктора Скоморохи, КС є стабілізувальним чинником у функціонуванні вітчизняних владних інститутів, одним із найважливіших правових механізмів додержання балансу в системі здійснення державної влади, надійним засобом впровадження в практику норм Конституції.
Робота єдиного органу конституційної юрисдикції вже давно стала лакмусовим папірцем в оцінці європейським співтовариством досягнутого нашою країною рівня прогресивних зрушень в процесі розбудови держави, захисту прав і свобод людини і громадянина, зростання правової культури та правової свідомості в українському суспільстві.
Так, Венеціанська комісія виявила всебічну підтримку і схвалення роботи Суду. У грудні 2005 року вона висловила стурбованість тим, що після того, як закінчився термін повноважень більшості членів КС, включно з його Головою, процес призначення нових суддів, як видавалося, зупинився, а кількість суддів, які залишились на посаді на той час, була недостатньою для безперервного функціонування органу конституційного судочинства. Венеціанська комісія закликала органи влади, а особливо український парламент, швидко здійснити необхідні кроки для оновлення складу КС.

Пік репресій

Упродовж багатьох років судді КС у своїх інтерв’ю і публікаціях наголошують на неприпустимості здійснення тиску. Болісним тестом на виживання для Суду став розгляд указу Президента «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» від 1.04.2007. Одночасно було розпочато і черговий наступ на суддів КС, який мав усі ознаки політичних репресій. Реакцією Суду на такі дії вул. Банкової стала офі¬ційна заява, затверджена рішенням КС від 10.05.2007 №9-р/2007.
В ній, зокрема, наголошувалося, що «багатоденні мітинги, демонстрації, пікети біля стін Суду, загроза застосування насилля до суддів та їхніх родин, незаконний збір і поширення інформації, що стосується їх особистого життя, професійної діяльності, спроби дискредитації та інший негативний вплив на КС вкрай ускладнили здійс¬нення ним своїх повноважень». Адже видання Президентом указів про звільнення з посад суддів КС Валерія Пшеничного, Сюзанни Станік, Володимира Іващенка, а також реєстрація 8 травня 2007 року у Верховній Раді проектів постанов про припинення повноважень суддів КС Володимира Кампа, Дмитра Лилака, Ярослави Мачужак, Віктора Шишкіна та про звільнення судді Петра Стецюка врешті-решт могли призвести до припинення функціонування Суду.
КС наголосив на необ¬хідності дотримання Конституції і законів України, виконання п.14 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи від 19.04.2007 №1549(2007) про те, що «...влада єдиного органу конституційного правосуддя — Конституційного Суду України — має гарантуватися та поважатися. Тиск у будь-якій формі на суддів є недопустимим...».

Свобода — в конфлікті

Загалом ідея безконфліктного суспільства є утопічною. Сам по собі конфлікт у демократичній, соці¬альній, правовій державі, якщо він природний і мирний, свідчить про наявність у суспільстві свободи і демократії, які співіснують у безперервному конфлікті. Французький політолог Ален Турен говорив, що «свобода і демократія здавна ототожнювались з руйнацією соціальних бар’єрів та інтеграцією суспільства і нації». Тому наявність у нашій країні державно-правових конфліктів не повинна лякати, адже в залежності від намірів сторін конфлікт може бути джерелом порядку або хаосу. Як показник розвитку суспільства конфлікт демонструє його «слабкі місця», і лише тоді, коли наміри сторін роблять його джерелом хаосу, втручається арбітр — орган конституційного конт¬ролю.
Що ж стосується самих державно-правових конфліктів, то, на думку Ю.Тодики, останні були, є і будуть. Головне, щоб вони не переростали в жорстку конфронтацію різних полі¬тичних сил, гілок державної влади, інтересів центру і територій. Цю позицію поділяє суддя КС у відставці Микола Савенко, зазначаючи, що державно-правові конфлікти неминучі в будь-якому суспільстві. Однак діяльність усіх державних органів має бути спрямована на їх попередження, усунення причин, які можуть призвести до їх виникнення.
Аналізуючи пройдений КС шлях, можна стверджувати, що Суд,перебуваючи на вістрі державно-правових конфліктів, у самому жерлі політичної кризи, завжди зазнаватиме критики і тиску. І певною мірою цей тиск виявляється навіть корисним. Наприклад, коли політичний діяч висловлює свою думку з приводу порушеного Судом провадження і, не чекаючи рішення, вже критикує і засу¬джує його, це форма тиску, що ніколи не зникне. Принаймні доки буде існувати свобода слова. Проте саме в таких умовах Суд починає працювати з більшою завзятістю, адже перед ним стоїть завдання не лише надати висновок, а й, почувши аргументи та докори, знайти шлях, який буде сприйнятий у суспільстві.
Такий зовнішній «по¬дразник» сприяє більш наполегливій, виваженій та змістовній праці суддів КС, змушуючи їх шукати максимально аргументоване рішення. Отже, отримуємо зворотній зв’язок та взаємозалежність — чим більше політичних скарг на роботу КС, тим більш аргументовані та виважені його рішення.
Прикладом є щорічні доповіді Голови КС, з яких вбачається, що у 2007—2009 роках прийнята чи не найбільша кількість рішень. Робота велася в шаленому темпі і наполегливо. Чому? Весною 2007 року Суд постійно отримував закиди політиків щодо його непрацездатності і некомпетентності. Нависала загроза його розформування.
Тож, на мою думку, ображатися на політиків за тиск не варто. Навпаки, їм слід подякувати за те, що вони заздалегідь указують на можливі недоліки рішення КС. Проте це стосується лише обгрунтованої критики у вигляді публічних заяв, і жодним чином не йдеться про інші, неприпустимі форми тиску на суддів КС.

Андрій ПОТЬОМКІН, помічник судді
Конституційного Суду України