20 років тому Україна окреслила свою самостійність
16 липня 1990-го Верховна Рада Української РСР прийняла знаковий документ — Де¬кларацію про державний суверенітет України. Так закінчилася історія УРСР і почалася історія незалежності сучасної України. З погляду державного будівництва, цей документ став фундаментальною основою для Акта проголошення незалежності, а значить — для Конституції і законів нашої країни.
За декларацію проголосувало 355 депутатів з 385, які заре¬єструвалися того дня. Проти — лише 4. Оскільки посада голови Верховної Ради УРСР на той момент була вакантною (перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко, який її займав, на XXVIII з’їзді КПРС був обраний заступником генерального секретаря ЦК і в Київ більше не повернувся), документ підписав перший заступник голови Іван Плющ.
Суверенна... в Союзі
День ухвалення декларації був оголошений державним святом — Днем незалежності. Так він відзначався один раз — 16 липня 1991 року.
Декларація була проголошенням намірів. Справжній суверенітет можна було отримати, приймаючи закони, реалізовуючи її вимоги. Союзний центр, щоб відстояти своє власне існування, хотів завадити цьому. Михайло Горбачов почав підготовку до ухвалення нового союзного договору. Положення декларацій, прийнятих республіками, суперечили договору 1922 року. Це означало, що Радянський Союз втратив свою легітимність.
У грудні 1990 року відбувся з’їзд народних депутатів СРСР, який схвалив проведення референдуму щодо збереження єдності радянської федерації в за¬пропонованому «союзниками» формулюванні.
Становище врятував Голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Український парламент синхронно із загальносоюзним референдумом провів і своє опитування. Громадяни, які прийшли на виборчі дільниці, щоб відповісти на «союзне» питання, могли відповісти й на інше: «Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на підставі Декларації про державний суверенітет України?»
Відповіді виявилися однаковою мірою позитивними, хоча питання були протилежні за змістом. Проте українські парламентарі заручилися підтримкою народу.
Далі був путч і Акт проголошення незалежності України.
З прицілом на Європу
Декларація про державний суверенітет України була проголошена не випадково і не на порожньому місці. Їй передували резолюція XXVIII з’їзду КПУ «Про державний суверенітет Української РСР», ухвалення 12 червня 1990 року Декларації про державний суверенітет Російської Федерації, а 23 червня 1990-го— Молдавської РСР.
Як слід трактувати де¬кларацію і яку юридичну силу має цей документ — досі сперечаються політики, юристи, історики.
У загальному розумінні декларація — це проголошення, офіційна заява. У міжнародній практиці у формі декларації проголошуються основні напрями і принципи зовнішньої чи внутрішньої політики держави, програмні положення політичних партій, напрями діяльності міжнародних організацій у певних сферах міждержавних відносин.
У такому розрізі і в контексті подій 1990 року ухвалення Декларації про державний суверенітет означало проголошення суверені¬тету України як «верховенства, самостійності, повноти і неподільності влади республіки в межах її території, незалежності і рівно¬прав’я в зовнішніх відносинах», а також права безпосередньо будувати взаємини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговими представництвами.
Особливістю декларації, прийнятої в період існування Радянського Союзу, стало закріплення положення, що Українська РСР безпосередньо «бере участь у загальноєвропейському процесі і європейських структурах». Таким чином, у документі за¬кладалася ідея європейської орієнтації України.
За свідченням українського дипломата, а нині міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, тоді здавалося, що будуть зняті всі бар’єри на шляху поширення ліберально-демократичної моделі суспільного устрою. З’явилися мрії про те, що Україна «ось-ось зможе приєднатися до європейської інтеграції» і стане носієм нової європейської ідеї на пострадянському просторі.
Залишитися на плаву
Реалізація положення декларації про створення демократичного суспільства, забезпечення прав і свобод людини, європейського вектору розвитку пов’язувалася з наміром «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не купувати ядерної зброї».
Ця позиція відповідала настроям суспільства, яке було глибоко розчароване у зв’язку з Чорнобильською катастрофою, невиправданими жертвами в Афганістані, загальною недовірою до Комуністичної партії і союзного центру. Вихід із ситуації, що склалася, вбачався в отриманні реального суверенітету, припиненні блокового протистояння, демілітаризації і співпраці з Європою.
Один з авторів декларації, перший міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, відзначав, що її ухвалення поставило під сумнів можливість «проведення єдиної зовнішньої політики». (У своїх мемуарах А.Зленко відверто зізнається, що ще в липні 1990 року, коли приймався документ, уважав, що «нейтральність і позаблоковість не могли бути нашим пріоритетом і першою політичною заповіддю», а Україна змушена буде «постійно маневрувати, щоб не потрапити «в шторм» і залишитися на плаву».)
Дійсно, декларація приймалася до розпаду СРСР і в ній ідеться не про факт, а про намір України стати в майбутньому ней¬тральною і позаблоковою державою. При цьому в документі немає згадки про тимчасові рамки його дії чи інші причини, що мали стосунок до СРСР. Але водночас у декларації вказується, що вона є «основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладенні міжнародних договорів».
Таким чином, ідеї і принципи декларації мали велике значення, необмежене за часом, і покликані були стати правовою основою для створення сучасної української держави і формування її зовнішньої політики.
Надії і нагадування
Декларація встановлювала самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну і податкову системи, формувати державний бюджет, а при необхідності запровадити власну грошову одиницю.
Однією з принципових правозахисних норм декларації є положення про рівноправ’я громадян незалежно від їх національної приналежності. У проголошеному документі чітко прописано, що Україна має своє громадянство, в ній всі рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять. Громадяни всіх національностей становлять народ України.
Спорам і дискусіям про декларацію немає кінця. Комуністи вважають цей документ трагічною помилкою історії. Ліберали ностальгічно згадують часи, коли декларація подарувала надії на швидку європейську перспективу.
Декларація — це ще і документальне нагадування будь-якій силі, яка при¬йшла до влади: не повторювати помилок своїх попередників і не забувати про те, що договір між народом і владою може бути в будь-який момент розірвано, якщо одна зі сторін не виконує взятих на себе зобов’язань.
Скажете — фантазія? Можливо, і так. Але теоретично не буває нічого неможливого, а тим більше — серед документально оформленого.
Володимир КАЦМАН
Опитування «З&Б»
Державний суверенітет був проголошений для народу чи від народу?
20 років тому наша країна, яка на той час входила до складу Радянського Союзу, зважилася на сміливий крок і проголосила державний суверенітет. Відтоді Україна переживала економічні злети і падіння, оновлення політичної еліти, постійні ротації у владних кабінетах. Втім, усе це стало можливим саме завдяки рішенню 20-річної давнини. Тож наше видання вирішило поцікавитися у народних депутатів, з якою метою був проголошений державний суверенітет: для народу чи від народу?
Сергій ГОЛОВАТИЙ, фракція ПР:
— Державний суверенітет був проголошений представницьким органом від народу і для нього та держави. Логічно, що наслідком цього кроку майже за рік стало проголошення незалежності України.
Петро СИМОНЕНКО, фракція КПУ:
— На мій погляд, говорячи про суверенітет, потрібно вести дискусію на іншу тему, а саме: які результати він приніс Україні, і як він був реалізований. Наша країна формально суверенна, а в іншому вона залежна. Держава на сьогодні закабалена зовнішніми кредитами, що практично руйнує фінансову і банківську системи. Якщо говорити про народ, то йому суверенітет не приніс того результату, який декларували так звані націонал-патріоти.
Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ, фракція БЛ:
— У 1990 році ми проголосили суверенітет Української РСР, будучи у складі Радянського Союзу. Однак уже тоді було зрозуміло, що модель останнього не могла далі існувати. Декларація приймалася під впливом певних політичних моментів, які створював саме народ. Відтак народ ініціював, а його представники проголосили суверенітет.
Ксенія ЛЯПІНА, фракція блоку «НУНС»:
— Державний суверенітет ухвалювався для народу. Більше того, я переконана, що це було одвічним прагненням наших співвітчизників. Зрозуміло, що було багато політичних моментів, і далеко не всі учасники цього процесу думали про мрію свого народу. Однак дуже добре, що сталося так, що одвічне прагнення народу до суверенітету було реалізовано.
Леонід ГРАЧ, фракція КПУ:
— Державний суверенітет був проголошений від народу, від прогресивної со¬ціалістичної системи. Однак це було зроблено для захоплення влади і перерозпо¬ділу майна. Такі, на жаль, результати незалежності України. Жодним суверенітетом, крім печатки і герба, країна не володіє, оскільки, по суті, стала біднячкою.
Сергій ВЛАСЕНКО, фракція БЮТ:
— Він був проголошений від імені народу. Ми говоримо про те, що це суверенітет держави, яка не ототожнюється із владою. А поняття держави включає і владу, і опозицію, і громадянське суспі¬льство.
Записала Ольга КИРИЄНКО
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!