За допомогою містифікацій кожен міг одержати свої 15 хвилин слави, а деякі — і кар’єрне зростання
Чотири рази протягом кожних 10 хв. чоловік спотворює істину. Так стверджують статисти, якщо тільки вони кажуть правду. Психологи в цілому згодні з їхньою думкою визнають, що брехати для людини цілком природно. Більшість осіб, грішачи проти правди, навіть не усвідомлюють цього. Проте є люди, які обманюють свідомо, сміливо, професійно і навіть красиво. Така брехня інколи не тільки сходить з рук, а й приносить чималий прибуток.
«Мають псячу голову»
Кажуть, що обдурювати погано. Славетний Данте, наприклад, помістив брехунів в одному з найнижчих кіл пекла, де вони випускають гидкий дим з пір власного тіла. Та все ж майстерні обманщики деколи домагаються грошей, слави і су¬спільного визнання, навіть якщо їхню брехню викривають.
Пояснюється це досить просто: люди ненавидять, коли обдурюють особисто їх, але радіють, коли в дурнях опиняється хтось інший.
В середні віки брехати було не дуже складно. Наприклад, у XIV ст. справжнім бестселером стала книга під назвою «Пригоди сера Джона Мандевіля», в якій розповідалося про незвичайні подорожі англійського лицаря, котрий опинився в Персії, Китаї й інших маловідомих тоді публіці країнах. Поряд з правдоподібними описами зустрічалися і такі: «Острів Накумера великий і гарний. Всі чоловіки і жінки на тому острові мають псячі голови і називаються кінокефалами. Всі вони цілком розумні й розсудливі, проте ж поклоняються богові в образі бика». Мандрівникові траплялися ще й циклопи, племена одноногих і навіть народи, котрі обходилися без голови. Загалом книга була досить цікавою і тому чудово продавалася в багатьох країнах Європи, витримавши безліч перевидань.
На зорі Нового часу вчені мужі вже не вірили в подібні казки, та все ж знання про світ були ще мізерними. У 1725 році професор Вюрцбурзького університету Іоганн Берінгер попався на вудку шахраїв. За модою того часу поважний учений мав обширну колекцію старовинних речей і не зміг встояти, коли місцеві хлопчаки запропонували йому купити камені, на яких були вирізьблені таємничі знаки. Професор був упевнений, що камені оброблені давніми германцями, і тому цілий рік скуповував цінні реліквії.
У 1726 році І.Берінгер випустив монографію про свої камені, але був змушений скупити весь тираж, щоб уникнути ганьби: хлопчиська принесли йому «давньогерманький» камінь, на якому було ви¬різьблене його власне ім’я. Виявилось, що камені виготовляли колеги І.Берінгера — професор Ігнац Родерік і приват-доцент Георг фон Екгарт, котрі, як і він, викладали в університеті і хотіли погубити його наукову кар’єру. І.Берінгер судився з обманщиками і виграв процес, але повернути витрачені гроші не зміг, як не зміг і відновити свою репутацію вченого.
Обдурювання, основані на обмеженості наукових знань, не раз відбувалися і в наступні століття. Так, у 1824 році англійський натураліст Чарлз Вотертон обманув наукове співтовариство, показавши чучело дивовижної тварини — мавпи з майже людським обличчям. Натураліст прагнув не заробити гроші, а помститися людині, через яку зазнав чималих збитків. У 1821 році Ч.Вотертон привіз з Гвіани багату зо¬о¬логічну колекцію, а митний чиновник на прізвище Лашингтон вимагав сплатити за науковий вантаж велике мито, що розсердило натураліста. Після тривалої боротьби з бюрократами Ч.Вотертон поступився і заплатив необхідну суму, але вирішив помститися.
У 1824 році він привіз до Англії опудало тварини, нібито вбитої ним у Південній Америці. Чучело виглядало цілком реалістично, а обличчя мавпи мало портретну схожість з митником Лашингтоном. Британські вчені не помітили фальсифікації і помістили знахідку в музей. Ч.Вотертон вирішив їх не розчаровувати і навіть включив історію впіймання рідкісної тварини у свою книгу.
Коноплі й мавпи
У XIX ст. мистецтво обману вийшло на новий рівень. Суспільство хотіло веселощів, і люди, здатні розважити нудьгуючу публіку, могли непогано заробити. Одним зі світських жартівників був англійський письменник і драматург Теодор Гук. Одного разу він заставився з архітектором Семуелем Бізлі, що зуміє зробити будь-який лондонський особняк предметом загальної уваги і пересудів. Як мішень був ви¬браний будинок місіс Тоттенгем, розташований на Бернерс-стрит.
Вранці 27 листопада 1809 року до цієї пані з’явився сажотрус, який запевняв, що отримав замовлення на чистку труб. Слуги сказали, що сталася помилка, і сажотрус пішов, але незабаром прибув його колега, а потім ще один. Всього до жінки прийшло 12 сажотрусів, але це був тільки початок. На Бернерс-стрит потягнулися кондитери з весільними тортами, лікарі, викликані до неіснуючих хворих, священики, готові сповідати вигаданих вмираючих, а також чоботарі, продавці риби тощо. Вантажники доставили до будинку місіс Тоттенгем кілька піаніно, а потім навіть притягнули орган.
Нарешті, настав час світських візитів, і до будинку вирушили сильні світу цього. З’явилися герцог Йоркський, керуючий Банку Англії, лорд-мер Лондона і навіть сам архієпископ Кентерберійський. Численні відвідувачі прийшли, оскільки одержали фальшиві листи, написані Т.Гуком. Дім на Бернерс-стрит дійсно став притчею во язицех, так що жартівник ви¬грав парі.
Завдяки цьому розіграшу Т.Гук прославився і незабаром подружився з досить упливовими персонами, а в 1812 році отримав посаду головного скарб¬ника острова Маврикій з річним окладом
‡2 тис. Проте Т.Гук нічого не тямив у бухгалтерському обліку і тому не зміг контролювати своїх підлеглих, які в результаті вкрали з казни близько ‡12 тис. У 1817 році він позбувся хлібної посади, хоч і залишився загальним улюбленцем: не можна ж сердитися на людину, яка вміє так весело жартувати.
Подальша історія жартів і розіграшів нерозривно пов’язана з пресою. Газети були готові повідомляти читачам будь-яку новину, не обтяжуючи себе перевіркою її достовірності, і можлива вигода від вдалого обману зростала разом з кількістю обдурених.
У жовтні 1869 року в містечку Кардіфф (штат Нью-Йорк) робітники, котрі копали колодязь для фермера Вільяма Ньюела, виявили в землі кам’яну фігуру чоловіка. Зріст гіганта перевищував 3 м. Знахідка стала справжньою сенсацією. Одні стверджували, що велетень — це стародавня статуя, інші були впевнені, що це окам’яніла людина величезного зросту, адже в Біблії згадуються подібні гіганти. Охочих подивитися на диво було більш ніж достатньо, і фермер В.Ньюел почав брати з кожного з них 50 центів. Незабаром група бізнесменів із сусідніх Сиракуз викупила гіганта за астрономічну суму — $37,5 тис. Кам’яного гостя з минулого встановили в Сиракузькому музеї, і люди продовжували платити гроші за те, щоб на нього подивитися.
Кам’яний гігант дійсно заслуговував місце в музеї як одна з найвдаліших фальшивок в історії. Статую виготовили на замовлення торговця тютюном Джорджа Галла, який вирі¬шив таким чином познущатися над святенниками, котрі вірили кожному слову Біблії. Створення статуї і підкуп фермера обійшлися Дж.Галлу в $2,6 тис. Бізнесмени із Сиракуз також могли б непогано заробити, якби прийняли пропозицію, так би мовити, головного шоумена тодішньої Америки Фінеаса Барнума, який пропонував за гіганта $60 тис. Сиракузці відмовилися від угоди, і діловитий господар «Найбільшого шоу на землі» замовив копію кардіффського гіганта. Оскільки Ф.Барнум чудово знав мистецтво реклами, публіка незабаром повірила в те, що справжній гігант виставлений у нього, а не в якомусь провінційному музеї.
У науковому світі слава кардіффського гіганта протрималася недовго. Перший же археолог, котрий оглянув цей викопний скарб, довів, що статуя — сучасна підробка. Згодом і Дж.Галл зізнався в тому, що розіграш — справа його рук. Але люди, які хотіли чудес, далі платили за те, щоб подивитися на справж¬ню фальшивку, виставлену в Сиракузах, і на фальшиву фальшивку, виставлену у Ф.Барнума.
В ті часи довірлива і цікава публіка з ентузіазмом брала на віру будь-яку газетну вигадку, чи то була історія про те, що з нью-йоркського зоопарку роз¬біглися звірі, або про те, що якийсь винахідник створив костюм, котрий захищає від сонячних променів, і замерзнув у ньому до смерті серед розпеченої пустелі. Багато журналістів заробляли складанням подіб¬них історій, але була одна людина, яка примудрилася нажитися на газетних плітках, не отримавши жодного гонорару за свої статті.
Джозеф Малхеттен був простим американським комівояжером, точніше «комерційним барабанщиком», як тоді називали тих, хто влаштовував у різних містах країни цілі шоу з презентацією різноманітних товарів. У Дж.Малхеттена було хобі: він любив складати неймовірні історії і розсилати їх у газети. У 1877 році він повідомив світу, що тіло Джорджа Вашингтона за час, проведений у гробниці, перетворилося на кам’яну статую. Потім була історія про відкриття гігантської печери із давніми похованнями і муміями на зразок єгипетських. Дж.Малхеттен заявив, що один підприємливий бізнесмен уже створив підземне пароплавство і скоро почне катати туристів по підземній річці. З-під його пера вийшли статті про дівчинку, яка полетіла на повітряних кульках, про гігантський метеор у формі будівлі суду, що впав на штат Техас, і про астрономів, котрі виявили нарешті Віфлеємську зірку.
Вершиною творчості Дж.Малхеттена була опублікована в 1887 році стаття про фермера Паркера з Луїсвіля, який навчив мавп збирати коноплі. Повідомлення схвилювало громадськість, і в New York Times вийшла гнівна стаття, яка засуджувала Паркера. Що буде, якщо кожен фермер замінить робітників мавпами? Люди залишаться без коштів, почнеться голод і т.п. Найгіршим було те, що фермер Паркер був реальною особою і обурені американці закидали його гнівними листами з вимогами звільнити мавп.
Дж.Малхеттен не брав гонорарів і завжди зізнавався, що збрехав. У результаті він прославився на всю країну як американський Мюнхгаузен. Така репутація була на руку при його професії: виробники вважали, що такий закоренілий брехун зможе продати все, що завгодно, і охоче довіряли йому свої товари. У 1880-х роках він став найуспішнішим мандрівним торговцем Америки, а в 1884-му Національна асо¬ціація комівояжерів навіть висунула його як претендента на пост президента США.
Ось тільки багатство і слава не пішли Дж.Малхеттену на користь: до кінця століття він спився і помер у злиднях. Але справа його не зникла, тому що публіка цінувала гарний обман, а популярність з часом коштувала все дорожче.
«Бунга! Бунга!»
У ХХ ст. фальшивки і обдурювання несподівано набули нового значення. Виявилось, що за допомогою добре придуманого і витончено поданого обману можна привернути увагу громадськості до існуючих проблем. На початку минулого сторіччя Велика Британія і Німеччина були втягнуті в масштабну гонку морських озброєнь, що, звісно, не подобалося пацифістам, які вважали, що державні кошти краще ви¬тратити з біль¬шою користю. Гордістю британського флоту в ті роки був лінкор «Дредноут», що став першопочатком цілого класу кораблів. Для пацифістів же «Дредноут» був символом марнотратства, тому вони й обрали флагманський лінкор мішенню для своїх жартів.
7 лютого 1910 року на «Дредноуті» отримали телеграму про те, що делегація, котра складається з родичів абіссинського імператора, збирається відвідати корабель з офі¬ційним візитом. 25 лютого делегація з чотирьох темношкірих принців, одягнених у розкішні халати і тюрбани, піднялася на борт. Абіссинців супроводжував перекладач. Моряки зу¬стрічали високих гостей з королівськими почестями, а принци у відповідь вигукували: «Бунга! Бунга!»
Незабаром «абіссинці» повідомили пресі про те, що трапилося насправді. Моряків обдурила група молодих лондонських інтелектуалів-пацифістів на чолі з поетом Горацієм де Вер Коулом. Він і його товариші надіслали фальшиву телеграму, загримувалися під африканців і влаштували костюмовану ходу. Одним з «принців» була жінка з наклеєною бородою — відома в майбутньому письменниця Віржинія Вульф.
Пацифісти досягли своєї мети — Адміралтейство було осоромлене. Подальші дії морського командування лише обтяжили його становище, тому що спроба засудити жартівників провалилася. Коли ж справжній імператор Абіс¬синії Менелік II захотів відвідати «Дредноут», йому відмовили. Історія з рядженими принцами надовго запам’яталася сучасникам, і коли в роки світової війни «Дредноут» топив якийсь німецький корабель, в Адміралтейство приходили вітальні телеграми зі словами «Бунга! Бунга!».
Історія з «Дредноутом» була першою містифікацією ХХ ст., коли публіці була продемонстрована абсурдність тих чи інших загальноприйнятих умовностей, але не останньою. Так, у 1924 році американський письменник Пол Джордан-Сміт нещадно висміяв загальне захоплення абстрактним живописом. Літератор був розлючений через холодний прийом, який комісія однієї з художніх виставок влаштувала його дружині, точні¬ше її натюрмортам, виконаним у реалістичній манері. П.Джордан-Сміт ви¬рішив провчити мистецтвознавців і представив їм твір пензля «російського художника» Павла Йордановича, котрий творив у стилі дисумбраціонізма.
На картині, написаній у стилі примітивістського живопису, була зображена напіводягнена тубілка з тихоокеанських островів, яка розмахує над головою шкіркою банана. На задньо¬му плані виднілася жердина з настромленим черепом. Картина називалась «Екзальтація» і символізувала звільнення жінки від усіляких пут і оков. По-перше, тубілка тільки-но вбила місіонера й настромила його череп на кіл, по-друге, вона з’їла банан, а на її острові жінкам їсти бана-
ни забороняється, тож звільнення вийшло повним і остаточним.
Критики були в захваті й оголосили П.Йордановича новим генієм. П.Джордан-Сміт виставив ще кілька робіт «великого» дисумбраціоніста, і всіх їх зустріли з великим ентузіазмом. Скромний літератор, будучи єдиним агентом П.Йордановича, напевно б розбагатів, але вважав за краще розповісти пресі, що картини малював він сам, а художника просто вигадав. Прикметно, що Пол абсолютно не вмів малювати і всі свої «творіння» вважав грубою мазаниною.
Мабуть, найграндіознішою містифікацією сторіччя стало створення фальшивої держави під назвою Велике князівство Зовнішня Балдонія. Історія цієї країни почалась у 1948 році, коли американський біз¬несмен і юрист Рассел Ерундел, який входив до правління компанії Coca-Cola, придбав за $750 безлюдний острів поблизу берегів Канади. Заради жарту він проголосив свій острів великим князівством, а себе — великим князем, найвищі придворні і міністерські посади дісталися його друзям. Все це так би й залишилося забавним жартом, якби Р.Ерун¬делу не спало на думку додати номер «консульства» нової держави в телефонну книгу федерального округу Колумбія. Ймовірно, він був сильно здивований, коли отримав перше запрошення від¬відати дипломатичний прийом, але незабаром уже жартував на світовому рівні.
В цей час уже почався парад суверенітетів, пов’язаний з розпадом колоніальної системи, і поява в списках запрошених представника нікому не відомої країни нікого не дивувала. До того ж ООН тоді ще робила перші кроки і, схоже, була готова прийняти до своїх лав будь-яку нову державу. Р.Ерундел став по¬стійним гостем оонівських заходів, причому з’являвся на них у костюмі, прикрашеному корками від пивних пляшок і кришками від банок сардин.
Рассел, мабуть, хотів заробити на своєму новому статусі. Він оголосив, що продаватиме князівські титули, і навіть мав намір випустити марки. Його планам завадила… війна. У 1953 році активність Р.Ерун¬дела помітив Радянський Союз. Позбавлена почуття гумору радянська преса дала рішучу відсіч балдонським «імперіалістам», і великий князь оголосив війну СРСР. На той момент громадянами Балдонії вважалися 70 чоловік, 69 з них мали звання ад¬мірала. Після оголошення війни Р.Ерундела нікуди не запрошували, і він, вирішивши, що жарт затягнувся, залишив свій проект. У 1973 році він продав свій острів за $1. Та все ж велике князівство зіграло свою роль у світовій політиці: виставило на посміховисько оонівських дипломатів і занадто серйозну радянську пресу.
У другій половині ХХ ст. містифікаціям уже ніхто не дивувався. З їх допомогою кожен міг отримати свої 15 хв. слави, а деякі ухитрялися навіть зробити на них кар’єру.
Першим професійним містифікатором став американський художник і письменник Джоуї Скеггс. Починав він як звичайний «політизований» хуліган, який протестував проти війни у В’єтнамі. Зокрема, в 1969 році він натягнув 15-метровий бюстгальтер на будівлю казначейства США. Але справжня слава до нього прийшла в 1971-му, коли йому вдалося осоромити Джона Леннона і Йоко Оно. Під час фестивалю авангардного мистецтва натовп несподівано відвернувся від головного бітла та його дружини і кинувся вітати нікому не відомого Дж.Скеггса. Зрозуміло, шанувальники були підкуплені. Піар-акція вдалася на славу. У 1976 році Джоуї оголосив про від¬криття собачого борделя. За $50 будь-який господар міг відвести свого пса до елітних сук. Телебачення навіть показало чергу з хвостатих клієнтів та одну ро¬бітницю борделя породи салукі. Захисники тварин оскаженіли й негайно подали на Дж.Скеггса до суду. Незабаром, звичайно, з’ясувалося, що ніякого собачого борделя ніколи не існувало.
У подальші роки Джоуї раз у раз знущався з ¬американської громадськості, висміюючи політкоректність та інші «вади» масової свідомості. У 1982 році він видав себе за циганського барона і захотів перейменувати непарного шовкопряда, який по-анг¬лійськи називається циганським метеликом. Псевдобарон стверджував: така назва ображає весь циганський народ. Іншим разом Дж.Скеггс удав із себе бізнесмена, котрий зібрався пересаджувати лисим людям скальпи мерців, і навіть запросив до співпраці потенційних «донорів». У 1992 році він оголосив лотерею, переможець якої отримував право перейменувати Бруклінський міст. Загальна кількість витівок і жартів Дж.Скеггса з трудом піддається підрахунку, тому що на плаву він тримався тільки завдяки подібним вигадкам.
«Теоретичний бобер»
Наприкінці ХХ ст. в шахрайському ремеслі з’явився новий тренд. У наукових і навколонаукових колах зріло побоювання щодо зростання кількості недобросовісних досліджень і неякісних публікацій. При цьому автори таких робіт, звичайно, претендували на гранти, стипендії і посади і не переставали робити високорозумних прогнозів і висловлювати експертні думки.
Першими боротьбу з неуцтвом розпочали студенти. У 1990 році троє спудеїв Каліфорнійського університету розклеїли листівки, котрі попереджали про небезпеку зараження дигідрогеном монооксида. Люди, тямущі в хімії, зрозуміли, що дигідрогена монооксид — це звичайна вода. Але вони були в меншості. У 1994 році жарт отримав друге дихання, коли в Інтернеті з’явився сайт Об’єднання за заборону DHMO. Громадськість дізналася, що дигідрогена монооксид — речовина, котру застосовують у ядерних реакторах і при виробництві більшості небезпечних хімікатів, включаючи хімічну зброю. А отже, повинна бути негайно заборонена на рівні ООН.
Учені теж долучилися до справи висміювання наукового неуцтва. У 1996 році професор Нью-Йоркського університету Алан Сокал відправив у науковий журнал Social Text статтю під назвою «Переходячи межі: до трансформативної герменевтики квантової граві¬тації». Текст був перенасичений науковими термінами, але при цьому позбавлений сенсу, що не завадило, проте, його опублікувати. А.Сокал звинуватив журнал у некомпетентності, а все вчене співтовариство — у зниженні загального рівня наукової роботи. Редакція Social Text намагалася захищатися, однак тільки погіршила своє становище.
Нарешті, боротьбу із псевдонаукою розпочали прості громадяни. У 2001 році якомусь професорові Монтгомері дозволили прочитати лекцію в Корнеллському університеті (США). Лекція була присвячена «неогусерліанській критиці концептуальної слабкості теорії порівняльної свідомості». У своїй лекції професор пропонував «прогризтися через завали» за допомогою «теоретичного бобра». Насправді в ролі професора Монтгомері виступав представник анг¬лійської інтернет-компанії Джеймс Кронін. На свій сором, учені мужі дослухали лекцію до кінця.
Творці наукових місти¬фікацій діяли з добрими намірами, але більшість обманщиків дурили обивателів суто з корисливих міркувань. Багато пам’ятають, наприклад, історію із західнонімецьким журналом Stern, який у 1983 році опублікував щоденники Адольфа Гітлера, сплативши за них 10 млн марок. Справжнім автором щоденників був не фюрер, а художник-ілюстратор Конрад Куяу, який зробив їх на замовлення журналіста Герда Гайдеманна. Обидва шахраї потрапили до в’язниці, але велику частину грошей так ніхто ніколи й не знайшов.
Проте були й інші містифікації. Їх автори формально не порушували законів і примудрялися заробити чималі гроші. У 1990-х роках світ був стурбований появою на полях Англії загадкових кругів, які виявилися витівкою британських жартівників. Але жителям ПАР було не до жартів. У 1993 році громадськість була заінтригована появою круга в околицях Йоханнесбурга. Публіка сушила голову над сенсом послання позаземного розуму, поки комусь не спало на думку, що інопланетяни намалювали логотип BMW. Незабаром з’ясувалося: круг створило рекламне агентство Нанта Ласкаріса, котрий працював на німецький автоконцерн. За свою вигадку пан Ласкаріс отримав понад $1 млн гонорару.
Деякі містифікатори пішли ще далі. Якщо вигадники XIV ст. придумували неіснуючі острови, щоб населити їх псиглавцями, то сучасні комбінатори заселяють фантастичні країни тіньовими фінансовими структурами. У 1990 році американець Еван Педлі та його син Марк оголосили себе новими пророками, і багато шахраїв визнали їх гідними такого високого звання. Педлі заявили про створення теократичної держави під назвою Володіння Мельхиседека. Вона розташовувалася на горі на дні Тихого океану, але при цьому приносила реальний дохід своїм творцям. Володіння Мельхиседека торгувало паспортами, а також стало домівкою для кількох сотень банків й інших комерційних структур. Таким чином, Еван і Марк створили фальшивий офшор, при цьому не порушивши жодного закону.
У 1997 році Джеффрі Рейнолдс, котрий обіймав посаду секретаря з питань тор¬гівлі в неіснуючому уряді цієї держави, заробив $47 млн, продаючи фальшиві страхові поліси, на чому й попався. Проте батько і син Педлі залишилися безкарними, оскільки формально не мали до його діяльності ніякого стосунку. Володіння Мельхиседека існує досі.
Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!