Нова ініціатива Президента може перевести держмашину на безпартійні рейки
Поштовхом до спроби департизації держуправління, безумовно, слід визнати ситуацію з партією влади. У даному випадку — з Партією регіонів. З одного боку, команді Президента, котра отримала основні важелі впливу на владну машину, абсолютно не цікаво займатися «працевлаштуванням» партійців. З другого — очевидно, що величезна партійна махина не в змозі «змікшувати» в суспільстві ефект реформ. Нарешті, в самій ПР, яка захопилася внутрішньоструктурними пертурбаціями і «настроєнням на Кабмін», триває дискусія про стратегічні цілі. А коли в армії починаються дискусії, про дисципліну і єдиноначальність можна забути.
Симптоми перетворення на балласт
Власне кажучи, в Партії регіонів немає якогось свого, особливого шляху — долі вітчизняних партій влади дуже схожі, різняться лише деталі й особи. У наших специфічних пострадянських умовах усі вони мають забезпечувати швидкість відриву для лідера, після чого на них чекає доля баласту. Аналогічне, до речі, призначення провладних партійців су¬сідньої Росії. І навіть коли «Єдина Росія» показує чудеса народної підтримки у вигляді 100% голосів виборців (у деяких округах), а єдиноначальність того ж прем’єра в ній уже за умовчанням означає певну частку «ігнору» з боку президента…
Звичайно, справа не тільки в людях, які здійснюють реальний партійний контроль, швидше — в принципах побудови пар¬тійних проектів на пострадянському просторі. Всі вони ліпляться «під лідера», вони, як припряжні, покликані забезпечити його просування. Але потім, після перемоги і завойованих висот, ці партійні проекти стають непідйомним вантажем: їх треба контролювати, «підгодовувати», стежити, щоб не було крамоли. Це напружує.
Навряд чи Партія регіонів близька до перетворення на баласт. Одначе перші симптоми цього помітні: «розпіарений» захід «біло-голубих» Президент так і не відвідав, пославшись на хворобу. Фракція ПР успішно виконує свої функції в головному законодавчому органі країни, а ось про громадські ініціативи самої партії давно нічого не чути. Та й у «новопризначенців» усе рідше в графі «пар¬тійність» значиться щось знайоме.
Можливо, ці симптоми — тільки плід уяви. Проте є і факти, а вони, як відомо, вперта річ. 25 березня у Верховній Раді зареєстровано проект закону «Про державну службу», який забороняє чиновникам залишатися членами політичних партій. Ініціатор його ухвалення — Президент Віктор Янукович, який, до речі, вже рік безпартійний, хоча й має звання «лідер партії».
У «безпартійній» тіні
Експерти впевнені: цей закон завдасть удару і по «біло-голубих». Хоча… Ось, наприклад, голова Житомирської обласної державної адміністрації Сергій Рижук готовий ви¬йти з Партії регіонів, якщо парламент змінить умови перебування на держ¬службі. За його словами, запропонований проект уже обговорювався з активом житомирської обласної організації «регіоналів», головою якої є С.Рижук. «Ми підтримуємо таку пропозицію Президента, проте це зовсім не означає, що в разі ухвалення закону і масового виходу губернаторів і керівників інших рівнів з Партії регіонів ця політична сила втратить багато сильних керівників», — заявив губернатор. При цьому він зауважив, що очільники «виконуватимуть волю партії через закони, які подають Президент та Кабмін і приймає Верховна Рада».
Виходить, Партія регіонів уже, як кажуть, давно спить і бачить, як би департизувати суспільство і при цьому ще й навчитися виконувати «волю партії» — реформи і закони?
Мабуть, не всі в ПР так однозначно готові від¬штовхнути від себе пар¬тійний човен і піти в суспіль¬ні океани, які штормлять, без її рятівних кругів.
Який зарубіжний досвід? Тут немає однозначності. У Великій Британії, США і Франції держслужбовець може, а іноді й повинен бути політично активним. У Німеччині з часів великого реформатора Конрада Аденауера належність держслужбовця до тієї чи іншої партії є не недоліком, а перевагою, яка демонструє його лояльність до керівництва і готовність проводити по¬літику своєї політичної сили. Більше того, в найрозвиненішій країні Європи політична кар’єра й адміністративна тісно пов’язані.
В європейських країнах заведено, щоб «політичні» держслужбовці йшли у відставку, якщо їх адміністративний орган очолює член іншої партії. А в США в міністра є кілька політичних радників, які утворюють його «кабінет». Усі вони держслужбовці й ідуть в відставку разом з мі¬ністром. Адже це тільки в нас чиновники готові швидше змінити партійні кольори, ніж розлучитися з кріслом.
Є й інший цікавий аспект пропонованого проекту. Виходячи зі специфіки чинних законів, члени Кабміну не є держслужбовцями, а міністри — політичні фігури. Виходить, їм не доведеться класти партквитки на стіл. З другого боку, якщо ти міністр і політична фігура, то як пояснити народу, що решта влади в країні поза конкретною політичною структурою, а ти — партфункціонер за сумісництвом? А ще є спроба відокремити держслужбовців, схильних (на жаль, така наша дійсність) до корупційних дій, від партійців. Тоді нібито і відповідальності такої немає: ну, спіймали на хабарі десь у районі держслужбовця, але він уже ніби і не партійний! Значить, тінь на партію не впаде.
Основні мотиви
То чого ж більше в законопроекті: турботи про чистоту рядів чи удару по партіях узагалі й по рідній зокрема? І як усе це узго¬джується з багаторічним прагненням вітчизняного політичного бомонду домогтися партизації суспільства (достатньо подивитися підшивки старих газет, щоб пригадати: найкращі уми країни завжди мріяли, аби в нашій країні, яка позбавляється від радянської спадщини, на зміну «волі партії» прийшла реальна багатопартійність (з кінця 1990-х), а потім і партійна диференціація суспільства (після 2000 року)!
В умовах, що склалися, навряд чи варто чекати в парламенті бурхливої дискусії. Нинішній склад ВРУ далекий від того, щоб детально аналізувати, яка користь чи шкода від партій, котрі проникають у держструктури.
Та й у суспільстві теж ажіотажу не очікується. Рядовий виборець уже переконався в тому, що пар¬тійність ще не гарантує чесності та службового завзяття на благо громадян. На жаль, партизація суспі¬льства в нас не мала ідеологічного характеру. Нерідко партії сприймали як лижню, уторовану трасу для кар’єрного забігу. Звідси і безліч перебіжчиків, хисткі регіональні структури, в яких часто перебувають люди, котрі мають (про всяк випадок!) по 2—3 різні партквитки.
Не купиш виборця і гучними заявами щодо масовості сучасних українських партій: якби Мін’юст вірив на слово всім сотні з гаком партіям, що заявляють про «розгалуженість структур», то чисельність населення України, мабуть, наближалася б до кількості населення Китаю, а то й перевершила б її!
То чи є благом подібна ініціатива, чи можливо її реально втілити в життя, фактично круто повернувши історію сучасної України в бік департизації?
Відповісти непросто. Тим більше що в нинішній ситуації кожну законодавчу ініціативу можна роз¬глядати і під кутом конкретних взаємин усередині величезного владного конгломерату. З одного боку, на даний момент міна, підведена під партії, вигід¬на, швидше за все, тій частині президентської команди, яка не має важелів впливу на конкретну громадську організацію або, навпаки, хоче ці важелі перерозподілити з користю для себе. З другого — немобілізована, самодо¬статня і малокерована пар¬тія навряд чи потрібна Президенту як опора при проведенні реформ, як місток у майбутнє, нарешті, як сила, з котрою можна спокійно йти на другий строк.
І до наступних виборів (та й під майбутній закон про них) можна спробувати все перебудувати, як треба. Мабуть, це і є головний мотив дій президентської команди. Чи переконає вона в цьому всіх причетних до партизації/департизації? Чи достатньо глибоко вкорінилося в суспільстві уявлення про те, що за партіями — майбутнє?
Відповіді на ці запитання ми, очевидно, почуємо вже під час перших дебатів на парламентському рівні. Якщо вони, звичайно, будуть.
Володимир КАЦМАН
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!