Викладені ВС позиції свідчать про наявність у судів проблем із правозастосуванням
Як повідомлялося в попередньому числі «ЗіБ», Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду проведено узагальнення практики перегляду ВС рішень у кримінальних справах з підстав, передбачених ст.400-12 Кримінально-процесуального кодексу. У запропонованій частині документа йдеться про правові позиції ВС, викладені останнім за результатами розгляду справ, і про практику перегляду ВС судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Позиції сформовано
Подаємо відповідні правові позиції ВС, викладені ним за результатами перегляду судових рішень.
Норми «Особливої частини» КК мають базуватися на нормах «Загальної частини» кодексу. Це спеціально зазначив законодавець у ст.65 КК, якою встановлено загальні засади призначення покарання. Згідно з ч.1 цієї статті, суд призначає покарання не лише в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) «Особливої частини» КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, враховуючи ступінь тяжкості останнього, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, а й відповідно до положень «Загальної частини» кодексу.
З огляду на наведені положення кримінального законодавства, суд при призначенні покарання має враховувати не лише межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті «Особливої частини» КК, а й ті норми «Загальної частини» КК, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також інші питання, пов’язані з призначенням покарання, що здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду й міри, у тому числі й тих положень, що передбачені ч.2 ст.59 КК.
Відповідно до цих положень, конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини тощо. Якщо санкцією відповідної статті КК передбачено обов’язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна, але злочин вчинено не з корисливих мотивів, то таке додаткове покарання не може бути застосовано. У цьому випадку повинна мати пріоритет у застосуванні норма «Загальної частини» КК, а саме — ч.2 ст.59 КК (постанова ВС від 4.04.2011, справа №1-кс11; постанова ВС від 12.09.2011, справа №5-кс11).
Кількісні критерії ст.68 КК не застосовуються до статей (частин статей) «Особливої частини» КК, санкції яких передбачають покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки таке покарання не має строкового виміру (постанова ВС від 12.09.2011, справа №16-кс11).
Якщо диспозицією відповідної частини статті «Особливої частини» КК повторність не передбачена як кваліфікуюча ознака злочину, то вона (повторність) може бути врахована як обставина, що обтяжує покарання.
Відповідно до ч.4 ст.67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті «Особливої частини» кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз ураховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Як убачається із постановлених у справі судових рішень, за ознакою повторності кваліфіковані лише дії засудженої, які утворюють склад злочину, передбачений ч.4 ст.191 КК.
У ч.2 ст.191, чч.1 та 2 ст.366 КК, за якими також кваліфіковані дії засудженої, повторність як ознака, що впливає на кваліфікацію злочину, не передбачена, а тому вона могла бути врахована як обставина, що обтяжує покарання, яке призначено особі, винній у вчиненні цих злочинів (постанова від 10.10.2011, справа №17-кс11).
Додаткове покарання, передбачене санкцією ч.1 ст.366 КК, — до зміни її редакції законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7.04.2011 №3207-VI — суд може призначати засудженому лише при призначенні основного покарання у виді обмеження волі.
Санкцією ч.1 ст.366 КК — до зміни її редакції вищевказаним законом — було передбачено покарання у виді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 3 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.
За граматичним способом тлумачення розташування розділового сполучника «або» в тексті санкції є місцем синтаксичного розриву тексту, і тому один із видів основного покарання (штраф) належить розглядати як альтернативний вид іншому, зазначеному в цій же санкції виду основного покарання (обмеження волі). Таким чином, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю у цьому випадку може бути застосовано лише при призначенні основного покарання у виді обмеження волі. Суд може призначити додаткове покарання і при призначенні основного покарання у виді штрафу лише на підставі ч.2 ст.55 КК з обов’язковим посиланням на цю норму «Загальної частини» КК у постановленому вироку (постанова ВС від 28.11.2011, справа №19-кс11; постанова ВС від 21.11.2011, справа №25-кс11).
Ставлення до діянь
Визначальним для правильної кримінально-правової оцінки послідовного вчинення діянь, альтернативно зазначених у кримінально-правовій нормі (зокрема, у ст.263 КК), є з’ясування змісту суб’єктивного ставлення винної особи до вчинених нею діянь.
Якщо в такої особи був єдиний умисел щодо придбання, носіння, зберігання та збуту бойових припасів чи вибухових речовин, вчинені нею діяння щодо одного й того ж предмета злочину, без значного розриву в часі, належить розглядати як єдиний (одиничний) злочин; при цьому незавершеність останнього діяння на визнання злочину закінченим не впливає і він має кваліфікуватися за ч.1 ст.263 КК.
Вчинення ж особою не одного, а кількох діянь (у тому числі незакінчених), альтернативно зазначених у певній кримінально-правовій нормі, підлягає врахуванню у межах такої загальної засади призначення покарання, як призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину (п.3 ч.1 ст.65 КК) (постанова ВС від 20.06.2011, справа №5-кс11).
Платіжні (банківські) картки є різновидом офіційних документів та можуть бути предметом злочинів, передбачених чч.1,2 ст.357 КК. Визнання документів важливими особистими документами, як предмета злочину, передбаченого ч.3 цієї ж статті КК, здійснюється з урахуванням специфічних ознак та важливості цих документів для конкретної особи. Для кваліфікації дій винної особи за конкретною частиною ст.357 КК належить установлювати наявність прямого умислу на незаконне заволодіння саме тими документами, які є предметом злочину.
Якщо особа з метою ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) вчиняє службове підроблення, яке є одним із способів такого ухилення, то наслідки, що призвели до фактичного ненадходження до бюджету чи державних цільових фондів коштів у відповідних розмірах, охоплюються диспозицією конкретної частини ст.212 КК і не можуть одночасно (подвійно) розцінюватися як тяжкі наслідки в розумінні ч.2 ст.366 КК.
Норма ст.356 КК встановлена з метою упередити (застерегти), заборонити вчинення самоправних (на власний розсуд), усупереч установленому законом порядку, будь-яких дій проти прав та охоронюваних законом інтересів окремого громадянина або підприємства, установи чи організації, які оспорюють правомірність таких дій. У разі скоєння таких дій і якщо ними було завдано значної шкоди інтересам громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам власника, для особи, яка вчинила такі дії, настає кримінальна відповідальність.
Згідно із п.1 ч.1 ст.40012 КПК , ВС вправі переглядати рішення та, за наявності для цього підстав, втручатися в них у разі, коли має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом рішень.
Злочин, передбачений ст.286 КК, належить до злочинів з так званим матеріальним складом. А тому ознакою його об’єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння, є не будь-яке з порушень правил безпеки дорожнього руху, а лише ті з них, які створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених чч.1,2 або 3 цієї статті, і отже, перебувають з ними в причинному зв’язку.
Статтею 364 КК передбачена відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, під яким у диспозиції ч.1 цієї статті розуміється умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби.
Відповідно до прим.1 до ст.364 КК зазначено, що службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.
Помічник прокурора в розумінні ст.364 КК є суб’єктом злочину, оскільки відповідно до завдань прокуратури, визначених законом «Про прокуратуру», є особою, наділеною владними повноваженнями.
Прикладне значення
Відповідно до положень ч.2 ст.389 КК суб’єктом злочину може бути лише особа, засуджена до покарання у виді громадських чи виправних робіт вироком суду. У зв’язку з цим особа, якій зазначені види покарання замінені на підставі інших рішень, не може бути суб’єктом злочину, передбаченого ч.2 ст.389 КК (постанова від 12.04.2012, справа №1-кс12).
Наведені правові позиції, висловлені ВС під час перегляду судових рішень у кримінальних справах, свідчать про наявність проблем у правозастосуванні судами, які потребують відповідного вирішення. Тому правові позиції ВС мають прикладне значення у правозастосовній практиці. Статтею 40025 КПК визначено обов’язковість висновків ВС, викладених у рішенні, для всіх суб’єктів владних повноважень, а також для всіх судів.
Водночас, незважаючи на те, що ст.40022 КПК передбачає можливість постановлення ВС нового рішення, однак, як убачається зі статистичних даних, жодного нового рішення за результатами перегляду рішень у кримінальних справах постановлено не було. Це пояснюється тим, що процесуальні повноваження, які має ВС, стосуються лише рішень суду касаційної інстанції. Разом із тим на практиці трапляються випадки, коли касаційна інстанція помилково залишає без зміни рішення нижчестоящих судів. У такій ситуації постановлення нового судового рішення без відповідного втручання в ці рішення є неможливим, навіть коли таке втручання було б на користь засудженого.
Наприклад, при розгляді справи щодо К. судді Судової палати в кримінальних справах ВС дійшли висновку, що призначене вироком Кілійського районного суду Одеської області від 5.05.2010 покарання К. за замах на вчинення злочину, передбаченого ст.186 КК, перевищує 2/3 максимального строку найбільш суворого виду покарання, передбаченого в санкції ч.3 ст.186 КК, що суперечить вимогам ч.3 ст.68 КК.
Однак з урахуванням того, що це судове рішення було залишено без змін ухвалою колегії суддів судової палати в кримінальних справах ВСС від 10.10.2011 р., що й стало підставою для перегляду цього рішення з підстав неоднакового застосування норми матеріального права, Судова палата в кримінальних справах ВС дійшла висновку, що без скасування рішення суду першої інстанції постановлення нового рішення у цій справі є неможливим (постанова від 12.04.2012, справа №7-кс12).
Аналогічна ситуація виникла й при розгляді справи К., якому Кам’янський районний суд Черкаської області вироком від 30.03.2011 за ч.1 ст.366 КК (у редакції на 1.09.2011) призначив основне покарання у виді штрафу та додаткове покарання — позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, строком на 1 рік.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах ВСС ухвалою від 20.10.2011 зазначений вирок змінила. Остання стосувалася лише порядку виконання цього вироку та вироку того ж районного суду щодо К. від 17.11.2011. У решті вирок залишено без змін, що й стало причиною перегляду ВС зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування норм матеріального права.
У цьому випадку судді Судової палати в кримінальних справах ВС, встановивши неправомірність призначення судом першої інстанції К. додаткового покарання за ч.1 ст.366 КК, також дійшли висновку про неможливість постановлення нового судового рішення, оскільки це потребує скасування не тільки ухвали суду касаційної інстанції, а й вироку суду першої інстанції (постанова від 12.04.2012, справа №5-кс12).
Неоднозначна основа
Серед міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною, з огляду на специфіку питань, що вирішують ці установи, найбільш пряме відношення до діяльності судової влади в Україні має юрисдикція Європейського суду з прав людини.
Значення діяльності цієї міжнародної установи для судової системи України полягає насамперед у розкритті, тлумаченні ключових понять, положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, рішення ЄСПЛ мають і практичне значення відповідно до закону «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV.
Правова основа можливості перегляду ВС судових рішень з підстав порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом є досить неоднозначною як з позиції підсудності, так і з точки зору предмета судового дослідження.
Із часу набрання чинності законом «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 №2453-VI ВС переглядав судові рішення з підстави, передбаченої п.2 ч.1 ст.40012 КПК, незалежно від характеру допущених порушень. Однак із набранням чинності законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України» від 20.10.2011 №3932-VI можливість такого перегляду істотно звузилася.
Так, відповідно до положень ч.4 ст.40018 КПК, якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої п.2 ч.1 ст.40012 КПК, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов’язань є наслідком недотримання норм процесуального права, ВСС постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність її витребування. Розгляд такої справи здійснюється колегією суддів судової палати в кримінальних справах ВСС за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.
Процесуальні порушення
Аналізуючи ті кримінальні справи, які були предметом перегляду ВС, можна дійти висновку, що порушення норм конвенції, які констатував ЄСПЛ, що виявилися під час розгляду справи судом, були пов’язані саме з недотриманням норм процесуального законодавства.
Європейський суд у справі «П. проти України» рішенням від 20.05.2010, яке набуло статусу остаточного 20.08.2010, констатував порушення щодо П. п.1 ст.6 конвенції (постанова ВС від 16.05.2011, справа №2-кс11).
Як убачається з мотивувальної частини зазначеного рішення, такого висновку ЄСПЛ дійшов у зв’язку з тим, що касаційна скарга П., яка була подана в порядку касаційного оскарження, була розглянута 9.04.2002 та відхилена ВС як клопотання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження без обгрунтування та винесення будь-якого процесуального рішення, і це становило втручання в право доступу заявника до суду касаційної інстанції з обмеженням такого доступу.
ВС, переглядаючи судові рішення у цій справі, зазначив, що відповідно до вимог стст.362, 394 КПК (у редакції, чинній на 2002 р.) участь засудженого в розгляді справи судом касаційної інстанції при перевірці судових рішень, зазначених у ч.2 ст.383 КПК, не є обов’язковою і це положення відповідає практиці ЄСПЛ (Monnel and Morris v. UK (1987), §58; Fejde v. Sweden (1991), §31; Sinichkin v. Russia (2010), §31; Botten v. Norway (1995), §39), аналіз якої свідчить про те, що відсутність засудженого, потерпілого в касаційній інстанції не може автоматично вважатися порушенням п.1 ст.6 конвенції.
З огляду на це ВС не знайшов підстав вважати, що відсутність П. та його захисника при розгляді справи судом касаційної інстанції вплинула на правильність прийнятого рішення.
У справі «П. проти України» ЄСПЛ констатував і у своєму рішенні від 21.10.2010 одноголосно постановив, що наявні порушення:
— ст.3 конвенції, яке полягало в тому, що П. упродовж тривалого перебування в слідчому ізоляторі не отримав необхідного лікування (медичної допомоги) від виявлених у нього захворювань на туберкульоз та деформації лівої стегнової кістки, спричиненої численними переломами;
— ст.13 конвенції, яке пов’язується з відсутністю в національному законодавстві ефективних та доступних засобів юридичного захисту за скаргами заявника про ненадання медичної допомоги;
— п.1 ст.5 конвенції, суть якого зводиться до того, що упродовж часу ознайомлення заявника з усіма матеріалами кримінальної справи (11 місяців), часу від дати направлення справи до суду й повернення її для проведення додаткового розслідування (7 місяців) та часу з 19 до 24 травня 2004 р., коли вирішувалося питання про продовження строків тримання під вартою, П. перебував під вартою без відповідного судового рішення;
— п.3 ст.5 конвенції, яке полягало в тому, що рішення судді про продовження строку тримання під вартою не містило належних підстав для такого тримання та що національні органи влади не розглядали можливості застосування інших запобіжних заходів, альтернативних взяттю під варту.
Водночас ЄСПЛ не виявив порушень п.1 ст.6 та ст.13 конвенції щодо тривалості провадження у справі та відсутності ефективних засобів юридичного захисту проти такої тривалості. Також ЄСПЛ відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції (постанова ВС від 16.05.2011, справа №4-кс11).
Переглядаючи судові рішення в цій кримінальній справі, ВС дійшов висновку, що загальні принципи, яких дотримувався Євросуд при розгляді заяви П., оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень конвенції, присуджена у зв’язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У таких випадках засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.
Оцінка й реагування
ЄСПЛ у справі «Л. проти України» рішенням від 18.12.2008, яке набуло статусу остаточного 18.03.2009, констатував порушення судами першої та касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо Л. п.1 ст.6 конвенції, яке полягало в тому, що права захисту були обмежені в обсязі, що підриває справедливість процесу в цілому (постанова ВС від 5.12.2011, справа №6-кс-11).
ВС, переглядаючи цю справу, дійшов висновку про те, що відповідно до ч.2 ст.327 КПК обвинувальний вирок не може бути обгрунтованим на припущеннях та постановленим лише за умови, коли під час судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з ч.1 ст.334 КПК в мотивувальній частині вироку суд має навести докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.
Суд першої інстанції зазначені вимоги закону належним чином не виконав, що і стало підставою скасування судових рішень у цій справі та направлення кримінальної справи на новий судовий розгляд.
Європейський суд у справі «Л. проти України» рішенням від 28.10.2010 констатував і у своєму рішенні одноголосно постановив, що мали місце порушення: пп.1 і 3 ст.6 конвенції, які полягали в тому, що під час провадження початкових слідчих дій Л. було позбавлено права користуватися послугами захисника, та що визнавальні показання, які Л. дав за відсутності захисника в зазначений проміжок часу, були використані як доказ для його засудження (постанова ВС від 6.06.2011, справа №7-кс-11).
Враховуючи зазначені фактичні та правові підстави, ВС дійшов висновку, що постановлені в кримінальній справі судові рішення щодо Л. не можуть залишатися в силі й підлягають скасуванню. Проаналізовані порушення могли бути з’ясовані та отримати відповідну правову оцінку й реагування тоді, коли справа розглядалася судом по суті. Однак цього не було зроблено. Констатований судом характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені й на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можливо здійснити на стадії нового судового розгляду. На цій стадії щодо Л. відновить свою дію принцип презумпції невинуватості й заявник зможе в порядку, визначеному КПК, реалізувати право на захист, у тому числі й щодо інших доводів, зазначених у заяві, а суд — забезпечити це право.
ЄСПЛ у справі «Кор. і Кар. проти України» рішенням від 21 жовтня 2010, яке набуло статусу остаточного 21.01.2010, констатував порушення п.3 ст.5 та п.3 ст.6 конвенції (постанова ВС від 4.07.2011, справа №12-кс11).
Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, ВС визнав, що постановлені в кримінальній справі судові рішення щодо К. не можуть залишатися в силі й підлягають скасуванню. Враховуючи стадію провадження, на якій було допущено зазначене порушення, а також те, що воно може бути виправлено під час розгляду справи по суті судом першої інстанції, справа підлягає направленню на новий судовий розгляд.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!