У кількох судах знайшли ще один спосіб, як зменшити сплату пені за прострочені борги
У практиці місцевих судів цивільної юрисдикції траплялися випадки, коли судді застосовували положення закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» до фізичних осіб, які не займалися підприємництвом. Однак у вищій судовій інстанції таку позицію не підтримують.
Підстави звернення
На розгляді Конституційного Суду перебуває звернення гр. Д.Козлова щодо офіційного тлумачення положень 2-го речення преамбули закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.96 №543/96-ВР.
Необхідність в офіційному тлумаченні Д.Козлов пояснює тим, що місцеві суди цивільної юрисдикції, визначаючи розмір пені, яка підлягає нарахуванню за порушення грошового зобов’язання, дійшли неоднакових висновків, покладених в основу прийнятих рішень. Так, в одних справах суди обмежують розмір пені подвійною обліковою ставкою НБУ, як того вимагає ст.3 закону, а в інших — встановлюють її розмір згідно з договором, керуючись при цьому приписами п.2 ч.2 ст.551 ЦК.
Якщо звернутися до історії регулювання цієї сфери, то забезпечення своєчасного виконання грошових зобов’язань в економіці в різний час здійснювалося парламентськими постановами від 21.08.92 №2578-XII та від 24.12.93 №3811-XII з однаковою назвою «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», а згодом — законом №543/96-ВР.
Системний аналіз положень названих актів, а також судової практики їх застосування дає підстави стверджувати, що цими актами регулюються економічні (господарські) відносини. Так, на те, що, вирішуючи спори, пов’язані зі стягненням пені, арбітражні суди повинні застосовувати зазначений закон, Вищий арбітражний суд звернув увагу судів у своїх роз’ясненнях «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань» від 29.04.94 №02-5/293 (зі змінами та доповненнями).
Загальна юрисдикція
Вивчення та аналіз практики застосування норм права Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ засвідчили, що закон №543/96-ВР в контексті порушеного в зверненні питання цією установою не застосовувався. Так, розглядаючи справу за позовом банку до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСС в ухвалі від 11.07.2012 №6-43273св11 установив, що, змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та зменшив розмір заборгованості з пені на підставі закону.
ВСС із таким висновком не погодився, зазначивши, що закон «регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань. Суб’єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності». Тоді ж ВСС наголосив, що сторона кредитного договору — позичальник (фізична особа) не є суб’єктом підприємницької діяльності, тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про застосування вказаного закону.
Аналогічних правових висновків ВСС дотримувався в ухвалах від 14.03.2012 №6-4735св12, 18.10.2012 №6-1336св12 та рішенні від 25.07.2012 №6-22168св12.
Таким чином, практика касаційного суду показує, що вищеназваний закон у цивільному судочинстві не застосовується. Разом з тим траплялися поодинокі випадки, коли суди першої інстанції відповідної юрисдикції застосовували приписи закону й на їх підставі обмежували розмір пені. Проте це в жодному разі не може свідчити про різну судову практику, а радше є доказом наявності судових помилок.
У жодній країні світу немає стовідсоткової бездоганності рішень судів першої інстанції. Виправляти помилки, які можуть виникати через неузгодженості між нормативно-правовими актами, прогалини в праві та відсутність досвіду роботи в молодих володарів мантій, покликані інстанції вищого рівня. У зв’язку із цим лише ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах вищими судовими інстанціями може свідчити про неоднакову практику.
Наразі ж багаторічна практика ВСС єдина і сходиться на тому, що зазначений закон у цивільній юрисдикції не застосовується.
Розходження «господарників»
Разом з тим складні питання щодо застосування приписів закону виникали в судів господарської юрисдикції. Так, у постанові від 5.07.2011 №5002-2/5109-2010 Вищий господарський суд дійшов висновку, що положення п.2 ч.2 ст.551 ЦК, згідно з якими «розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі», мають у застосуванні пріоритет над приписами закону, оскільки перші прийняті Верховною Радою пізніше других.
Аналогічних висновків ВГС дотримувався, приймаючи постанови від 5.07.2011 №5020-3/178 та від 24.05.2011 №2-18/5193-2010 (5002-18/5193-2010). В одній з них касаційний суд як аргумент навіть навів приписи ст.1 закону, за якими «платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін». Іншої правової позиції за аналогічних предмета та підстав позову ВГС дотримувався, наприклад, у постанові від 25.01.2011 №37/162, в якій обмежив розмір пені подвійною обліковою ставкою Нацбанку, зазначивши, що правило, передбачене приписами п.2 ч.2 ст.551 ЦК, є загальним і не виключає застосування спеціальних правил, визначених законом, хоч би вони були прийняті до введення в дію нового ЦК.
Про пріоритет у застосуванні положень закону перед приписами п.2 ч.2 ст.551 ЦК касаційний суд згадав й у постановах від 5.07.2011 №21/15(17/55-63), від 5.07.2011 №5002-2/5109-2010, від 11.07.2011 №5002-15/1383.2-2010 та від 21.4.2011 №9/107.
Скасовуючи постанову ВГС від 5.07.2011 №5002-2/5109-2010, ВС дійшов висновку, що, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, котру обчислено на підставі подвійної облікової ставки НБУ. Про це йдеться в постанові ВС від 7.11.2011 №3-121гс11.
Аналогічна позиція міститься в постанові ВС від 24.10.2011 №25/187 та постанові ВГС від 13.11.2012 №18/957/12.
Отже, новітня судова практика «господарників» показує, що розмір пені обов’язково має обмежуватися подвійною обліковою ставкою Нацбанку, як того вимагає ст.3 закону.
Кожному — своє
Згідно з преамбулою закону №543/96-ВР суб’єктами зазначених у ньому правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності. У зв’язку із цим приписи вказаного акта не поширюються на фізичних осіб — учасників цивільних правовідносин, оскільки стосовно останніх у законодавстві вже міститься достатньо спеціальних механізмів обмеження стягнення пені.
Наприклад, ч.3 ст.551 ЦК передбачена можливість зменшення неустойки, якщо вона значно перевищує розмір збитків.
Відповідно до п.27 постанови пленуму ВСС «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 №5 положення ч.3 ст.551 ЦК про зменшення розміру неустойки може бути застосовано судом тільки за заявою відповідача до відсотків, котрі нараховуються як неустойка, і не може бути застосовано до сум, які нараховуються згідно з ч.2 ст.625 ЦК, оскільки останні мають іншу правову природу. При цьому проценти, які слід сплатити згідно з положеннями стст.1054, 10561 ЦК, у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність із розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима й підлягають сплаті дебітором за правилами основного боргу.
Істотними обставинами в розумінні ч.3 ст.551 ЦК можна вважати:
• ступінь виконання зобов’язання боржником;
• майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні;
• не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу, наприклад відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов’язання.
Також відповідно до п.5 ч.3 ст.18 закону «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) в разі невиконання ним зобов’язань за договором.
Таким чином, можна дійти висновку, що, звертаючись до КС, громадянин аргументував свою позицію нечисленними прикладами помилок місцевих судів цивільної юрисдикції, які виправляються вищою інстанцією. Видається, що автор звернення фактично намагається висловити незгоду з практикою вищих судових органів, що склалася з цього питання.
Проте свого часу КС уже висловлював свою позицію стосовно подібних дій. Так, в ухвалі від 5.07.2007 №35-у/2007 зазначається, що «суб’єкт права на конституційне звернення фактично не погоджується з рішеннями судів загальної юрисдикції та правомірністю застосування (незастосування) ними окремих положень законодавства при здійсненні судочинства. Проте оскарження прийнятих у справі рішень судів загальної юрисдикції має відбуватися в порядку, встановленому процесуальним законодавством. Відповідно ж до ст.14 закону «Про Конституційний Суд України» до повноважень КС не належать питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції».
ІННА БОГАТИХ, координатор комітету Незалежної асоціації банків України з питань захисту прав кредиторів;
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!