Чи створюють інтернет-коментарі загрозу незалежності Феміди?
Правосуддя, засоби масової інформації, свобода слова — взаємини цієї тріади завжди розвивалися непросто. Поява інтернет-журналістики тільки ускладнила ситуацію. Проте закони держави повинні поширюватися і на віртуальний простір. Погроза вбивства, де б вона не прозвучала, — це кримінальний злочин. Але притягнути до відповідальності того, хто розмістив її на сайті, набагато важче.
Судді під прицілом
«Хай живе наш суд, найгуманніший суд у світі!» — сказав колись усім відомий кіногерой. Проте останнім часом по відношенню до суду, та й до самих суддів вживають різкіші й критичніші вирази. Особливо, коли з’являється черговий інформаційний привід.
Прикметно, що серйозність останнього для подібного валу критики ролі не грає. Наприклад, востаннє його спровокувало не судове рішення, несправедливе з чиєїсь точки зору, а неправильно припаркована машина. «Що робити з такими суддями?» — з’явилося анонімне запитання в Інтернеті. Порадників виявилося багато, невтішних слів на адресу як конкретного судді, так і суддів у цілому прозвучало немало, були й погрози.
А це вже привід для роздумів на іншу тему: чи карані такі погрози, розміщені в Інтернеті? Відповідь начебто очевидна: будь-яка погроза може стати реальною, а значить, є привід звертатися в міліцію. Але як, наприклад, виявити зловмисника, якщо багато хто пише не із стаціонарних комп’ютерів, а з портативних пристроїв через Wi-Fi? Як ідентифікувати порушника й довести вину? Немає також однозначної відповіді на запитання: чи несуть відповідальність інтернет-ЗМІ, які дають можливість відвідувачам розміщувати провокативні коментарі?
Деякі відвідувачі не гребують нічим. Навіть новина про жорстоке вбивство сім’ї судді Фрунзенського райсуду
м.Харкова супроводжувалася коментарями, що містять заклики до розправи над людьми в мантіях. Тоді харківські судді звернулися до Голови Верховної Ради Володимира Рибака з проханням провести парламентські слухання про відповідальність власників інтернет-сайтів за пропаганду жорстокості, поширення закликів до вбивства й розпалювання ворожнечі.
У своєму зверненні судді також просили редакції сайтів задуматися над тим, що пропагується в суспільстві з їх участю і до яких наслідків це може призвести. Вони підкреслили, що, незважаючи на гостроту проблеми, раніше їй не приділялося достатньо уваги й не було зроблено жодних висновків.
Невідомо, чи дослухалися редакції сайтів до слів суддів чи, як тільки утихнув скандал, зробили вигляд, що нічого й не було. Парламентських слухань теж поки що не було. Ситуація з відповідальністю інтернет-ЗМІ дійсно складна й неоднозначна. Адже будь-яке втручання в цю сферу неминуче впирається в питання про свободу слова.
Щоб визначити межі свободи, варто звернутися до основоположних документів у сфері прав людини.
Свобода з «обмежувачами»
«Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним з найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватися, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом». Це цитата з Декларації прав людини і громадянина часів Великої французької революції. Сьогодні серед легітимних обмежень свободи слова — захист національної безпеки громадського порядку, здоров’я і моральності, репутації і прав інших осіб (зокрема, авторського права), конфіденційної інформації, правосуддя. Про це говорить уже інший документ — Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. З правосуддям усе особливо непросто.
Немало резонансних справ, розглянутих ЄСПЛ, було пов’язано з конфліктами між представниками ЗМІ й органами судової влади. Один з найяскравіших прикладів — справа «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства». Приводом для звернення до Євросуду стала заборона на публікацію статті, мотивована необхідністю забезпечити безсторонність правосуддя й зберегти довіру громадськості до судових органів. («Санді Таймс» опублікувала інформацію про наслідки прийому вагітними жінками ліків «Талідомід».)
Тоді ЄСПЛ дійшов висновку, що заборона на публікацію «не відповідала достатньо насущній соціальній потребі, яка переважала б зацікавленість громадськості в здійсненні свободи висловлювання в контексті конвенції. Це обмеження виявилося невідповідним переслідуваній правомірній меті; воно не було необхідним у демократичному суспільстві для підтримки авторитету правосуддя».
У іншій справі «Де Xаєс і Гійселс проти Бельгії» суд також став на бік журналістів, що розкритикували членів апеляційного суду за рішення в шлюборозлучному процесі. (Вони залишили двох дітей з батьком, якого до цього колишня дружина і її батьки обвинувачували в сексуальних домаганнях стосовно дітей).
При цьому ЄСПЛ визнав, що суспільство повинне довіряти представникам правосуддя й, отже, вони мають бути захищеними від різких нападок, що не мають фактичною підгрунтя. Більш того, оскільки судді зобов’язані бути обачними й стриманими, «вони не можуть публічно реагувати на нападки на свою адресу, як, наприклад, це можуть робити політики».
Але все-таки це не дає права забувати про свободу слова. Як вказав ЄСПЛ: «Суди не можуть діяти у вакуумі, а значить, не можна заборонити публічно обговорювати судові рішення, а також критикувати їх».
«Як правило, критика судових органів представниками преси має місце в контексті громадського обговорення проблем, що стосуються неефективності судової системи або недостатньої незалежності чи безсторонності суддів. Подібні питання завжди мають велику суспільну значущість, і вони повинні виноситися на широке громадське обговорення, особливо в країнах, що здійснюють перехід до ефективної і незалежної судової системи», — мовиться в коментарях Російської академії правосуддя до ст.10 конвенції. «От чому в справах, що стосуються критики діяльності суддів або інших представників судових органів, національні суди повинні знайти баланс між захистом честі й достоїнства відповідного судді та свободою преси й визначити, що є пріоритетом у демократичному суспільстві», — підсумовують експерти академії.
На перший погляд, виходить замкнуте коло: якщо постійно критикувати, то коли ж з’явиться довіра, необхідна для того, щоб судова система могла виконувати свої функції? Відповідь можна знайти в тих же коментарях до конвенції. «Безумовно, в тому випадку, якщо мета критики переважно полягає в дифамації й образі представників судової влади, і при цьому не робиться який-небудь внесок у громадське обговорення проблем здійснення правосуддя, то ступінь захисту свободи висловлювань у цьому випадку може бути дещо обмеженим».
Очевидно, у випадку з інтернет-погрозами ми стикаємося саме з таким видом критики.
Інтернет = безкарність?
Якщо прислухатися до думки Євросуду, «то журналісти й передусім професійні юристи повинні прагнути уникати в публічних висловлюваннях згадок конкретних суддів й образливих слів. Особливо якщо це стосується особистого життя або професійної компетентності суддів». Те, що такі погрози і/або образи були поширені й доведені до відома конкретної людини за допомогою мережі Інтернет, не має ніякого значення, коли стоїть питання про притягнення до відповідальності. Це лише спосіб донесення інформації. Один з багатьох.
Деякі інтернет-ЗМІ беруть це до уваги. Є і ті, які вважають, що головне, — привернути увагу аудиторії у соціальних мережах. Для цього вони готові використовувати будь-які засоби. Коментарі під статтями — один з таких можливих «затримувачів».
В ідеалі такі коментарі хтось повиннен модерувати. Але премодерація неминуче спричинить звинувачення в цензурі. Тому зазвичай видання чинять простіше: або взагалі відключають коментарі, або закликають не звертати на них уваги.
Багато журналістів самі не раді тому «шлейфу із сміття», яке супроводжує їх статті або інші матеріали. На їхню думку, коментарі користувачів під статтями й замітками ніяк не впливають ні на приріст аудиторії, ні на появу лояльного ядра читачів. Крім того, тямущі, розумні думки по темі статті в таких коментарях висловлюють украй рідко. Зате це дає можливість самовисловитися неадекватним людям і — останнім часом у набагато більшій мірі — платним ботам.
Захисники права людей на свободу думки посилаються на те, що багато зарубіжних інтернет-ЗМІ, такі як The Economist, The New York Times, дозволяють своїм читачам залишати коментарі. Але чи правильно порівнювати західну культуру спілкування з національними традиціями вправлянь у лихослів’ї?
Питання про законодавче регулювання інтернет-ЗМІ час від часу виникає й само собою «затихає», оскільки межа між цензурою і вседозволеністю дуже нечітка. Хотілося б знати: де та золота середина, коли й свобода слова не страждає, і закони не порушуються?
Може, ви знаєте?
Пряма мова
Микола ПІНЧУК, заступник голови ВККС:
— Суспільство, на жаль, не зовсім благочинне. Тому маємо відступи від порядності. Приклад тому — явище, про яке запитуєте. Сказати про те, що воно буде усунене найближчим часом, я б не ризикнув. А боротись із цим треба вихованням суспільства у високому розумінні духу справедливості та правди.
Щодо захисту суддів у таких ситуаціях я б порадив звертатися до ЗМІ, ще варіант — до суду, але це вже більш тривалий шлях розв’язання проблеми. Та головне й найдієвіше — бути порядним у житті. Це найпростіший і найлегший спосіб самозахисту від негарних коментарів та оцінок.
Дмитро ШПЕНОВ, заступник голови Комітету ВР з питань верховенства права та правосуддя:
— У разі погроз в Інтернеті, як і в будь-яких інших випадках погроз, судді мають звертатись із заявами безпосередньо до правоохоронних органів. А вже міліція повинна розбиратися. Наскільки мені відомо, є відділ у боротьбі з кіберзлочинністю, і я впевнений, що зловмисника точно знайдуть.
У всьому цивілізованому світі власники інтернет-ресурсів не повинні нести відповідальності за коментарі, які публікуються на їх сайтах. Інакше це вб’є демократію. Потрібно шукати тих, хто залишає ці коментарі, і в жодному випадку не застосовувати санкції до самих ресурсів.
Інтернет-злочинців складніше спіймати, але це не привід залишати їх безкарними.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!