Еволюція СРО

Український бізнес поки що не готовий брати на себе відповідальність

Ідея саморегулювання господарської діяльності, хоч якою б прогресивною вона здавалася, на жаль, сьогодні все ще далека від свого втілення в Україні. І виною тому зовсім не чиновники. Про це, а також про інші проблеми ліцензування й дерегуляції говорили представники бізнесу та влади в прес-клубі «Закон & Бізнес», організованому громадською радою при Державній службі з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва.

За і проти

«Ми сьогодні пропонуємо скоротити на 50% кількість видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню: з 56 (згідно із законом. — Прим. ред.) планується виключити 28 видів», — з такої приємної новини почав виступ перший заступник голови Держпідприємництва Олександр Потімков, відзначивши при цьому також намір регулятора уніфікувати ліцензування, максимально скоротивши процедури, встановлені спеціальними законами.

Чи є ця тенденція прогресивною і чи можна скоротити кількість ліцензованих видів діяльності до нуля? Відповіді на ці запитання виявилися не такими вже очевидними.

З одного боку, велика кількість ліцензованих видів діяльності й органів ліцензування, а також складна юридична структура системи ліцензування ведуть до прямих і непрямих витрат як підприємців, так і держави. Перші витрачають час і гроші на забезпечення відповідності свого бізнесу вимогам (іноді надмірним) ліцензійних умов. Держава ж витрачає кошти на утримання роздутого штату чиновників, стимулюючи при цьому розвиток тіньового сектору економіки.

Все це, безумовно, не кращим чином позначається на позиціях України в міжнародних рейтингах індексів економічної свободи, корупції і адміністративного тиску. Прямим наслідком є погіршення інвестиційного клімату країни.

У цьому плані видається правильним визначити на законодавчому рівні чіткі критерії можливого застосування ліцензування для регулювання того чи іншого виду госпдіяльності. Так, проект «Про внесення змін до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (№0932) пропонує ввести два додаткових «якщо» для ліцензування:

1) якщо діяльність стосується використання обмежених природних ресурсів;

2) якщо діяльність може становити загрозу життю та здоров’ю людей, безпеці держави, навколишньому середовищу, національним інтересам, а ліцензування здатне запобігти виникненню таких загроз.

Проте, з другого боку, відміна ліцензування в деяких випадках може спричинити хаос. Деяким галузям уже «пощастило» відчути на собі ризики дерегуляції. Так, члени прес-клубу — представники будівельного бізнесу пригадали відносно недавню заміну ліцензування окремих видів робіт, пов’язаних зі створенням об’єктів архітектури (зокрема з розробленням містобудівної документації, архітектурним і інженерно-будівельним проектуванням), на професійну атестацію відповідальних виконавців з виданням їм кваліфікаційних сертифікатів.

Замість очікуваного спрощення діяльності будівельники отримали значне подорожчання проектів, зниження якості підготовки документів і, як наслідок, — погіршення конкурентності на ринку та додатковий клопіт щодо захисту прав споживачів. У зв’язку із цим навіть прозвучало звернення до керівниц­тва Держпідприємництва з проханням подумати над поверненням ліцензування.

Альтернатива ліцензуванню

На думку керівника громадської ради при Держпідприємництві Павла Михайліді, на зміну інституту ліцензування в Україні рано чи пізно прийде саморегулювання. Основна ідея саморегулівних організацій (СРО) полягає в об’єднанні учасників ринку членством у недержавному некомерційному об’єднанні, якому держава за певних умов делегує регуляторні функції, а іноді й контроль за діяльністю суб’єктів господарювання. Тобто встановлюють правила гри і контролюють їх дотримання самі гравці. «Це довгий шлях, і ми прийдемо до нього», — упевнений головний ідеолог СРО П.Михайліді.

Розвиваючи цю думку, керівник комітету з питань ліцензування і дозвільної системи у сфері господарської діяльності громадської ради Борис Платкевич відзначив, що функція регулювання господарської діяльності в українській моделі може відійти до громадських об’єднань, а ось контроль за дотриманням установлених правил — залишитись у держави.

З огляду на зарубіжний досвід відповідь на запитання «Бути чи не бути СРО в Україні?» начебто очевидна. Але коли це відбудеться?

Як показала практика, бездумні дерегуляція та відміна ліцензування небезпечні. Але учасники прес-клубу зійшлися на думці, що конкурентний ринок, підвищення якості товарів і послуг могла б забезпечити ефективна модель саморегулювання бізнесу.

Потрібний спеціальний закон — скаже багато хто й матиме рацію. Проте лише частково. Законопроекти про СРО час від часу з’являються на сайтах держорганів і навіть у парламенті. Питання їх якості — окрема тема для обговорення. Але їх своєчасність і реальність варто обговорити. Проект закону, який працюватиме, повинен точно відображати дійсність, відповідати рівню суспільних відносин, ураховувати назрілі потреби й інтереси суспільства. А це проблема.

Як говорив один військовий льотчик-філософ, «щоб бути, потрібно спочатку взяти на себе відповідальність».

Саморегулювання як свобода від державного регулювання — це ж не стільки привілей, скільки додаткова відповідальність учасників ринку. Прикметно, що таку думку в прес-клубі озвучили обидві сторони — і представники Держпідприємництва, і керівництво громадської ради.

«Ми розуміємо, що СРО — це не лобіст, а організація, яка готова брати на себе колективну відповідальність, — сказав О.Потімков і додав: — Ми таких організацій не знаємо. На жаль, сьогодні на українському ринку колективна безвідповідальність». Пізніше він же відзначив, що в таких умовах ухвалення закону про саморегулювання малоймовірне.