Борги для інших

Що мають знати банки та їхні клієнти про відступлення права вимоги?

На ринку фінансових послуг очікується нова хвиля відступлень права вимоги. За таких умов слід розглянути проблемні аспекти в цій сфері та проаналізувати норми законодавства, які регулюють дані процеси.

Особливості факторингу

Заміна кредитора в зобов’язанні на підставі правочину відбувається за договором цесії або факторингу. Останнім уважається фінансова послуга, яка потребує оплати. Якщо з тим, що факторинг — це фінансова послуга, не виникає ніяких сумнівів, то сама суть оплати потребує деякого роз’яснення.

Так, у розпорядженні Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» від 3.04.2009 №231 зазначено, що невід’ємною частиною факторингу, у сукупності з фінансуванням клієнтів — суб’єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги, та набуттям відступленого права грошової вимоги до боржників — суб’єктів господарювання, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, є отримання фактором плати від клієнта за надання своїх послуг.

При цьому плата за користування коштами, наданими в розпорядження клієнта, може виражатися й шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. При цьому платою вважається, зокрема, й різниця між ринковою ціною вимоги та її ціною, передбаченою в договорі.

Така позиція, зазначена в розпорядженні, збігається з ст.1 Конвенції УНІДРУА «Про міжнародний факторинг». Цими нормами встановлено обмеження щодо суб’єктного складу третіх осіб (боржників) за основним зобов’язанням. Зазначено, що боржниками можуть бути виключно суб’єкти господарювання.

Проте відповідно до ч.1 ст.1077 Цивільного кодексу «за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)». Отже, чинним ЦК, який звичайно має більшу юридичну силу, не обумовлено обмежень, які встановлені регулятором ринку фінансових послуг та конвенцією УНІДРУА.

Кредитні особливості

Тут слід зупинитися на правочинах відступлення права вимоги, які укладаються з участю банків як сторони, котра право вимоги відступає. За таким правочином, укладеним між банком та його клієнтом, до останнього переходить право вимоги за кредитним договором. Після цього клієнт уважається кредитором у зазначеному договорі. У разі наявності нотаріально завіреного договору забезпечення кредиту (іпотеки, застави тощо) на виконання припису ч.1 ст.513 ЦК додатково укладається договір відступлення права вимоги, за яким новий кредитор набуває прав заставодержателя або іпотекодержателя за відповідним договором забезпечення.

Поширеною є думка щодо необхідності укладання нотаріального договору про внесення змін до договору забезпечення з метою заміни сторони в зобов’язанні. Проте видається, що це не є обов’язковим. Адже право вимоги за договором іпотеки переходить за договором відступлення, і документом, який підтверджує цей факт, є саме договір відступлення, а не договір про внесення змін до договору іпотеки. Також, оскільки заміна сторони в зобов’язанні може відбуватися без згоди боржника або іпотекодавця, укладення такого договору про внесення змін може виявитися неможливим у разі незгоди боржника або іпотекодавця із самим відступленням. Так чи інакше, наявність або відсутність такого договору нічого суттєво не змінить.

У ЦК не зазначено зобов’язання повідомляти боржника про відступлення права вимоги за кредитним договором. Проте законодавець чітко обумовив таке зобов’язання відносно повідомлення іпотекодавця про відступлення права вимоги за договором іпотеки (ч.2 ст.24 закону «Про іпотеку») та те, що зобов’язання сплати боржником факторові коштів виникає після отримання відповідного повідомлення із зазначенням самої грошової вимоги та фактора, на користь якого необхідно сплачувати заборгованість (ч.1 ст.1082 ЦК).

Необхідно наголосити, що відступлення права вимоги за іпотекою є невід’ємною частиною відступлення права вимоги за основним зобов’язанням, яке випливає з договору кредиту й можливе лише в разі відступлення права вимоги за кредитним договором, що визначається ч.1 ст.24 закону «Про іпотеку».

Логічно, що разом із правами за кредитним та договорами забезпечення до нового кредитора перейде також право звернення стягнення на предмет застави.

Звернення стягнення на нерухомість

Існує кілька способів звернення стягнення. Зокрема, на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Варто зупинитися на останньому — зверненні стягнення на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з положенням ст.36 закону «Про іпотеку» зазначений спосіб звернення стягнення є способом позасудового врегулювання. У ч.1 цієї статті вказано, що відповідне застереження в іпотечному договорі прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а чч.4 та 5 наголошено, що звернення стягнення може передбачати «передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов’язання» або шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені третім особам.

Таким чином, у разі наявності заборгованості за позикою банк має право відступити право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки. Оскільки саме відступлення не змінює суті зобов’язання, яке виникло за цим договором (порядку сплати заборгованості, розміру відсотків тощо), воно не потребує отримання згоди від боржника або іпотекодавця, якщо іншого не передбачено договором.

Законодавець чітко врегулював порядок звернення стягнення. Так, передбачено обов’язок кредитора повідомити боржника та іпотекодавця (якщо це різні особи) про порушення основного зобов’язання або іпотечного договору. Зміст такого повідомлення чітко врегульований ст.35 закону «Про іпотеку». Зокрема, воно обов’язково має містити стислий зміст порушених зобов’язань, вимогу про виконання порушеного зобов’язання в не менш ніж 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. Відсутність у цьому повідомленні якоїсь інформації, обумовленої ст.35 закону «Про іпотеку», суди можуть розцінити як порушення процесуальних норм звернення стягнення та в разі судового оскарження боржником або іпотекодавцем звернення стягнення прий­няти рішення на користь позивача.

Оскільки ст.35 закону «Про іпотеку» не обумовлена дата, з якої починається відлік 30 днів, наданих для усунення порушення основного зобов’язання або договору іпотеки, банки по-різному підходять до цього питання. Так, непоодинокою практикою було визначення дати початку відрахування з дати направлення банком повідомлення про усунення порушення. Така позиція є хибною у зв’язку з тим, що направлення такого повідомлення засобами поштового зв’язку не гарантує його отримання іпотекодавцем або боржником. Крім цього, такий підхід створює складності у випадку реєстрації права власності на предмет іпотеки.

Так, п.34 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМ від 22.06.2011 №703, обумовлено обов’язок надати державному реєстратору документ, що підтверджує сплив 30-денного строку з моменту отримання повідомлення іпотекодавцем та боржником (якщо це різні особи), письмової вимоги іпотекодержателя, якщо більш тривалий строк не вказано в надісланій іпотекодержателем письмовій вимозі.

Також у ч.2 ст.38 закону «Про іпотеку» чітко сказано, що відлік 30 днів починається з моменту отримання повідомлення іпотекодавцем або іншою особою, яка має зареєстровані вимоги чи права на предмет іпотеки. Таким чином, законодавець чітко зазначив момент, з якого починається відлік такого строку.

Тому правильною є практика відрахування 30 днів з часу одержання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушення, а не з моменту її направлення іпотекодержателем. Це пов’язано з тим, що, з одного боку, в разі прийняття у власність предмета іпотеки є необхідність надати державному реєстратору документ, який би підтверджував сплив такого строку, а з другого — у разі неповідомлення іпотекодавця та боржника про звернення стягнення на предмет іпотеки або відсутності в боржника та іпотекодавця 30 днів на усунення порушень будуть порушені норми закону «Про іпотеку».

Наявні труднощі

На жаль, у разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність залишається невизначеним момент переходу права власності на заставлене нерухоме майно. Якщо з правочинами дарування, купівлі-продажу або іншими, укладеними з метою відчуження майна, все ясно — моментом переходу права власності є підписання самого договору, якщо іншого не зазначено його умовами, то як бути з договором іпотеки, який укладається не з метою набуття права власності?

Існує практика, пов’язана з необхідністю реєстрації права власності на нерухоме майно відповідно до ст.182 ЦК. У цьому разі моментом переходу права власності вважається момент державної реєстрації майна. Вирішення цього питання таким чином є простим, проте не найефективнішим.

Проаналізувавши зміст ст.37 закону «Про іпотеку», можна зазначити: одним зі способів звернення стягнення є саме набуття предмета іпотеки у власність, а не державна реєстрація права власності на нерухоме майно. Тому після набуття права власності на предмет іпотеки взаємовідносини між кредитором та іпотекодавцем, які виникли на підставі договору іпотеки, можна вважати припиненими, позаяк виконані умови ст.599 ЦК — зобов’язання припинено виконанням.

Отже, банки та їхні клієнти зобов’язані самостійно визначати момент переходу права власності на предмет іпотеки на погоджену сторонами конкретну дату, а не прив’язувати її до якоїсь події. Такий підхід також є правильним з того погляду, що реєстрації права власності повинне передувати набуття цього права.

Проте, як відомо, будь-яка теорія працює до моменту, коли вона не зіт­кнеться з проблемами, які існують на практиці. Припустимо, що іпотекодавець і банк шляхом укладання договору іпотеки, врахувавши, що законодавцем надано 30 днів для усунення порушень зобов’язань, зазначених у договорах кредиту та іпотеки, дійшли згоди, що в разі звернення стягнення шляхом набуття права власності вказане право власності перейде до стягувача на 35-ий день з моменту отримання вимоги про усунення порушення.

Як передбачено ст.182 ЦК, право власності на нерухоме майно підлягає обов’язковій державній реєстрації. У п.6 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень зазначено, що «державна реєстрація прав, надання відмови в ній проводяться у строк, що не перевищує 14 робочих днів з моменту прийняття заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень». Таким чином, з огляду на норми законодавства виникає ситуація, коли в іпотекодержателя є незареєстроване право власності на нерухоме майно, яке підтверджується тільки договором іпотеки, з відповідним застереженням про звернення стягнення згідно з ст.36 закону «Про іпотеку» та документом, який підтверджує сплив 30-денного строку з моменту отримання вимоги про усунення порушення.

Також існує деяка нелогічність і в тому, що відповідно до ч.3 ст.37 закону «Про іпотеку» «іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності». У разі якщо часом набуття права власності на предмет іпотеки визначено 31-ий день з моменту отримання іпотекодавцем та боржником повідомлення про усунення порушення, на цей самий 31-ий день в іпотекодержателя вже має бути проведена оцінка.

Поряд із цим п.34 порядку обумовлено, що задля реєстрації права власності у разі звернення стягнення заявник, серед іншого, зобов’язаний подати звіт про оцінку майна, проведену після спливу 30-денного строку з моменту отримання повідомлення про усунення порушення. Якщо проведення оцінки на необхідну дату не є проблематичним, то необхідність проведення двох оцінок нерухомого майна з періодом менш ніж у місяць виглядає не зовсім логічним, адже ринкові ціни на цей вид майна змінюються не так стрімко.

Отже, в чинному законодавстві щодо звернення стягнення є ряд прогалин. Ідеться як про набуття права власності, так і про продаж предмета іпотеки від свого імені. Проте наявність будь-яких неточностей у вітчизняному законодавстві не є новиною для юристів. Урешті-решт вони існують саме для кваліфікованого трактування, використання та поліпшення законодавства.