При розгляді справ про визнання права власності в суддів виникають труднощі з визначенням перебігу строку набувальної давності
Заключна частина узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав, проведеного Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ, містить інформацію про спори щодо встановлення земельного сервітуту та спори, пов’язані з правом власності в силу набувальної давності. Крім того, у цій частині документа йдеться про типові помилки, які допускають судді при вирішенні питань застосування строків позовної давності та розмежування справ адміністративної та цивільної юрисдикції.
Правова конструкція
Досить поширеною є практика, коли відповідач категорично відмовляється від встановлення сервітуту, але будь-які пропозиції щодо розмірів плати за сервітут можуть бути розцінені як згода на його встановлення. Водночас неподання пропозицій призводить до того, що суд встановлює безоплатний сервітут. Вирішення цієї проблеми залежить від дій представника відповідача у суді.
Так, відповідач не позбавлений права заперечувати вимоги позивача, проте він зобов’язаний подати до суду розрахунок вартості оплати за сервітут, обгрунтувавши такі дії будь-якими формальними причинами. В цьому випадку, навіть якщо сервітут буде встановлено, суд має ухвалити рішення про розмір оплати за його використання.
Статтею 99 ЗК встановлено види права земельного сервітуту. Ці положення слід одночасно тлумачити як такі, що встановлюють підстави, за наявності яких можна звертатися з вимогою про встановлення сервітуту. Підписання договору про надання права обмеженого користування земельною ділянкою є недостатнім для встановлення сервітуту. Останній виникає лише після внесення запису до бази даних державного реєстру земель.
Члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом. Законом, на який зроблено посилання в ч.1 ст.405 ЦК, не може бути ЖК УРСР. Використання положень останнього до цих відносин не виключається, але переважно підлягають застосуванню норми гл.32 ЦК. Це зумовлено тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім’ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше у таких випадках не застосовувалась. Тому, хоча положення житлового законодавства й підлягають переважному застосуванню до житлових відносин на підставі ст.3 ЖК УРСР, до правовідносин із приводу сервітуту вони можуть використовуватися тільки за аналогією. З урахуванням цього слід визнати, що ч.1 ст.405 ЦК передбачає право членів сім’ї власника помешкання на користування ним, зокрема визначення власником житлових приміщень, які мають право займати члени сім’ї. Відповідно до ст.156 ЖК УРСР «члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування приміщенням».
Оскільки інше не передбачено чинними законами, договором, заповітом, на підставі яких встановлюється сервітут, відсутність члена сім’ї понад 1 рік без поважних причин є юридичним фактом, що призводить до втрати такою особою права на користування помешканням. Застосування в цьому випадку строку, встановленого ст.71 ЖК УРСР, є неправильним.
Суддям необхідно мати на увазі, що сутність права на чужу річ полягає у встановленні спеціального режиму щодо неї (ч.5 ст.403 ЦК) та наданні особливого захисту володільцю сервітуту (ч.6 ст.403 ЦК), в тому числі встановленні спеціальних випадків його припинення (ст.406 ЦК). Відповідно до ч.2 ст.406 ЦК «сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, що мають істотне значення».
Припинення права користування
Суди при встановленні земельного сервітуту мають з’ясувати такі питання:
• особа, яка звертається з позовом до суду про встановлення земельного сервітуту, є власником або законним користувачем земельної ділянки, чи право такого звернення визначено спеціальним законом;
• чи надано позивачем достатні докази того, що нормальне господарське використання земельної ділянки, яка йому належить, неможливе без обтяження сервітутом;
• чи сервітут, який встановлюється, є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки;
• чи не призводить встановлення сервітуту до позбавлення власника земельної ділянки права користування, володіння та розпорядження;
• чи відповідає встановлення земельного сервітуту цільовому призначенню земельної ділянки;
• чи залучені до участі в справі всі особи, які мають право користування зазначеною земельною ділянкою.
Підстави набуття, припинення, строки й зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови передбачені ст.1021 ЗК.
Право користування земельною ділянкою, призначеною для забудови, припиняється в разі:
• поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
• спливу строку права користування;
• відмови землекористувача від права користування;
• невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років поспіль.
Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Так, рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 14.03.2011 задоволено позов Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держкомзему в Харківській області до Близнюківської РДА, С.В.Г. про визнання договору про суперфіцій недійсним.
Визнано недійсним договір про суперфіцій, укладений 31.12.2009 між Близнюківською РДА Харківської області та С.В.Г. щодо земельної ділянки площею 0,075 га на території Семенівської сільської ради Близнюківського району Харківської області.
Задовольняючи позов природоохоронного прокурора, суд виходив з того, що землі державної та комунальної власності до теперішнього часу не розмежовані, тому Близнюківська РДА Харківської області є лише розпорядником земель, а не їх власником, у зв’язку з чим не має права укладати договір про суперфіцій зазначеної земельної ділянки з відповідачем.
Судам слід враховувати, що норми стосовно емфітевзису та суперфіцію містяться в ЦК, але вони можуть застосовуватися лише в частині, в якій вони не суперечать положенням ЗК та закону «Про оренду землі» від 6.10.98 №161-XIV, ст.2 якого допускає застосування до відносин з приводу оренди землі положень ЦК, але за умови, що це не суперечитиме згаданому спеціальному закону.
Врахування добросовісності
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється ст.119 ЗК.
Завершальним юридичним фактом виникнення прав на землю є рішення відповідних органів про передання земельної ділянки. Причому згідно із ЗК за набувальною давністю особа може набути як право власності на земельну ділянку, так і право користування нею.
Спеціальне правило щодо безперервності володіння встановлене на випадок правонаступництва. Особа може вважати часом свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем є володілець. Тобто смерть не перериває перебігу строку — він продовжується на користь спадкоємця, який прийняв спадщину.
Заява про захист права приймається судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, але сплив останньої є підставою для відмови в позові. На відміну від імперативних правил про застосування позовної давності за ЦК УРСР, чинний ЦК передбачає її застосування лише за заявою сторони у спорі (ч.3 ст.267 ЦК).
Для набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери закінчення строку набувальної давності недостатньо. Умови набувальної давності підтверджуються судовим рішенням. Володілець має довести факти добросовісності, відкритості, безперервності й тривалості свого володіння.
Елементи набувальної давності також передбачені стст.335, 338, 341, 343 ЦК, за положеннями яких після вчинення законодавчо визначених дій та зі спливом певного строку особа може набути право власності на безхазяйне майно, знахідку, бездоглядну домашню тварину чи скарб. В таких випадках положення ст.344 ЦК не застосовуються.
Добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб’єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. При вирішенні спорів про набувальну давність суд має враховувати добросовісність саме на момент передання позивачу майна (речі), тобто на початковий момент, який буде включатися в повний строк давності володіння, визначений законом. Позивач, як незаконний володілець, протягом усього часу володіння майном має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав його з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.
Відповідно до п.8 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК правила ст.344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за 3 роки до набрання чинності цим кодексом. Таким чином, питання про набуття права власності на нерухоме майно не могло вирішуватися судом раніше 1 січня 2011 р.
Граничний час
Визнання права власності на майно за набувальною давністю з урахуванням лише визнання позову відповідачем є неправильним, оскільки рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим (ст.213 ЦПК). Судам слід мати на увазі, що в разі визнання відповідачем позову суд ухвалює рішення про задоволення позову лише у випадках наявності для того законних підстав. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи (ч.4 ст.174 ЦПК).
Так, Керченським міським судом АРК при розгляді цивільної справи за позовом П.О.В., К.Д.І. до К.І.М. про визнання права на частку квартири за набувальною давністю зазначені положення процесуального закону були порушені. Судом першої інстанції задоволено позовні вимоги на підставі того, що спірна квартира була приватизована сторонами у справі в 1997 р.; у 1999 р. відповідач, син позивачів, пішов з квартири й з того часу своєю власністю не цікавився; відповідач визнав позов.
Судом першої інстанції порушено норми матеріального права щодо визнання права власності за набувальною давністю, оскільки ознака добросовісності не встановлена, крім того, визнання відповідачем позову у цій справі не є вирішальною обставиною за відсутності підстав, передбачених ст.344 ЦК.
Застосовуючи цю статтю, суди не завжди зважають на норми «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК щодо цього питання, тому допускають помилки. Так, згідно з п.8 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК положення ст.344 ЦК цього кодексу про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном почалося за
3 роки до набрання чинності ЦК. Таким чином, граничний час, з якого потрібно починати відлік набувальної давності на чуже майно, — 1 січня 2001 р. При цьому слід визнати, що якщо строк володіння почався до 1 січня 2001, то відлік строку, який дає право на власність за набувальною давністю, починається лише після 1 січня 2001 р. Якщо ж перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю.
При розгляді справ про визнання права власності за набувальною давністю в суддів часто виникають труднощі у визначенні перебігу її строку.
Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 5.09.2011 задоволено позов К.Л.А. до Ізюмської міської ради Харківської області про визнання права власності за набувальною давністю. Визнано за К.Л.А. право власності за набувальною давністю на 1/10 частину житлового будинку у м.Ізюм Харківської області, що належить Д.Г.К.
Задовольняючи позов, суд виходив з того, що згідно з договором купівлі-продажу від 27.01.2009, посвідченим державним нотаріусом Ізюмської державної нотаріальної контори, К.Л.А. є власником 9/10 частин житлового будинку в м.Ізюм Харківської області. Після придбання цієї частини будинку К.Л.А. відкрито, безперервно користується всім будинком, в тому числі і 1/10 частиною будинку, що належить померлій Д.Г.К., у зв’язку з чим набула права власності на майно померлої за набувальною давністю.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що К.Л.А. заволоділа нерухомим майном Д.Г.К. та продовжує ним відкрито, безперервно користуватися, починаючи лише з січня 2009 р. тоді як ч.1 ст.344 ЦК передбачено, що особа набуває право власності на чуже нерухоме майно за набувальною давністю, якщо безперервно володіє ним протягом 10 років.
Помилки в правовідносинах
З огляду на положення ст.376 ЦК, право власності за набувальною давністю на об’єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, або без необхідного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Не завжди суди беруть до уваги те, що позов про право власності за давністю володіння не може пред’явити законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника й завжди знає, хто є власником. Це призводить до помилки у правовідносинах, і до договірних правовідносин застосовуються норми правовідносин набувальної давності.
Такі помилки було допущено в рішенні в цивільній справі, розглянутій Гайсинським районним судом Вінницької області за позовом Б.М.В. до Я.С.М. та Ладижинсько-Хутірської сільської ради Гайсинського району про визнання права власності на садибу за набувальною давністю. У рішенні суду першої інстанції від 26.09.2011 йдеться про набувальну давність починаючи з 1988 та 1997 рр. та про те, що позивачка придбала згадану садибу за договором купівлі-продажу, отже, вона є добросовісним набувачем, і до цих правовідносин не може застосовуватися ст.344 ЦК.
Власник нерухомого майна в жодному випадку не може набути майно у власність за давністю володіння. Наведені обставини не завжди враховувалися судами при вирішенні спорів цієї категорії.
Так, рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 3.10.2011 задоволено позов С.М.О. до Довжицької сільської ради про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю.
За С.М.О. визнано право власності за набувальною давністю на житловий будинок з надвірними будівлями в с.Рідний Край Золочівського району Харківської області.
Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалось і набрало законної сили.
Задовольняючи позов, суд виходив із того, що позивачка з 1950 р. дотепер відкрито та безперервно володіє зазначеним житловим будинком, право власності на який документально не оформлено в БТІ.
Вирішуючи цей спір, суд не взяв до уваги, що спірний житловий будинок з надвірними будівлями не є чужим майном для С.М.О., оскільки відповідно до запису в погосподарській книзі Довжицької сільської ради він зареєстрований на ім’я позивачки.
Судам слід мати на увазі, що позов про право власності за давністю володіння не може пред’являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника й завжди знає, хто є власником майна. Право такого володільця на чуже майно має похідний та обмежений характер.
Незалежно від волі
При вирішенні спорів, пов’язаних із правом власності в силу набувальної давності, судам слід враховувати таке:
• право власності на нерухоме майно можна отримати за набувальною давністю лише після 1 січня 2011 р.;
• задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі ст.334 ЦК можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння;
• за набувальною давністю може бути отримано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, власник якого невідомий або відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено;
• відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку, коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної власності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності;
• у разі втрати майна володільцем не зі своєї волі (усунення володільця від володіння нерухомим майном), неповернення майна у володіння та незвернення з позовом про витребування такого майна протягом року строк набувальної давності переривається; у разі повернення нерухомого майна у володіння чи пред’явлення позову про його витребування строк набувальної давності не переривається, а період, протягом якого володілець не з власної волі був позбавлений володіння, зараховується до строку набувальної давності.
При вирішенні спорів, пов’язаних із виникненням і припиненням права власності, судам слід мати на увазі, що норми ст.344 ЦК про набувальну давність не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалось на підставі договірних зобов’язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), оскільки право власності у володільця за давністю виникає незалежно від волі колишнього власника.
Застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності в момент заволодіння (наприклад, спадкування), а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною вибрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин.
Виняток прямо передбачено законом — це наявність між набувачем і власником договору, строк дії якого закінчився, а власник не заявив позову про витребування цього майна.
Негаторні позови
Вирішуючи питання застосування строків позовної давності, суди мають приділяти належну увагу моменту, з якого особа дізналася про порушення свого права, та керуватися доказами, які підтверджують його настання.
Відмовляючи в задоволенні позову по суті, суди інколи додатковою підставою для відмови в задоволенні позову зазначають сплив строку позовної давності, що є неправильним.
Встановивши, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо стороною у спорі заявлено вимогу до ухвалення ним рішення про застосування строку позовної давності, крім випадків, коли позов не обгрунтовано, що є самостійною підставою для відмови.
Тобто, якщо суд на підставі досліджених у засіданні доказів встановить, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме на цій підставі, а не через пропущення строку позовної давності. Якщо ж встановлено, що таке право порушено й строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд ухвалює рішення про відмову в позові у зв’язку із закінченням строку позовної давності. Якщо ж причину пропуску цього строку суд визнає поважною, порушене право має бути захищене.
Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення строку позовної давності.
Саме загальна позовна давність застосовується до вимог, що стосуються захисту права власності та інших речових прав.
Не всі суди при вирішенні негаторного позову враховували, що до нього не застосовуються правила щодо позовної давності. Оскільки вимоги такого позову полягають в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент пред’явлення позову, то з ним можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення.
Судам слід звернути увагу на те, що якщо перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунено, то відповідно відсутні підстави для звернення до суду з негаторним позовом. Проте таке положення не означає відсутності у власника можливості пред’явити позов про заборону порушення права власності, що можуть мати місце в майбутньому, що безпосередньо передбачено ч.2 ст.386 ЦК.
Особливістю вирішення спору про захист порушеного права за умови пропуску строку позовної давності є те, що положення кодексу про сплив строку позовної давності є підставою для відмови в позові лише за умови його обгрунтованості, тобто за умови наявності порушеного права.
Судам на замітку
Типовими помилками є розмежування справ між судами адміністративної та цивільної юрисдикції у тих випадках, коли відповідачем є орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства. При розгляді таких справ слід враховувати, що якщо позов безпосередньо стосується права власності третіх осіб, то справи мають розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Судам слід враховувати, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси в спосіб, визначений законами, та способи захисту права власності, визначені ст.16 ЦК.
Вирішуючи спори про захист права власності на майно, суди повинні виходити з того, що правовий режим майна визначається з урахуванням законодавства, яке було чинним на момент створення (набуття) відповідного майна. Подальша зміна законодавства не має призводити до погіршення становища володільця майна, оскільки інакше порушуватиметься конституційний принцип про незворотність дії закону в часі.
Судам необхідно дотримуватись вимог процесуального законодавства під час відкриття провадження у справах та підготовки справ до розгляду, перевіряти відповідність заяв вимогам стст.119, 120 ЦПК, не допускати випадків прийняття позовних заяв без визначення ціни позову й без оплати судового збору. Якщо на момент подання позовної заяви неможливо встановити ціну позову, розмір судового збору визначає суддя відповідно до правил ст.80 ЦПК. Збільшення позовних вимог має бути оформлено в тому ж порядку, що й пред’явлення позову (із врученням позовної заяви іншій стороні). Судовий збір за подання такої заяви має бути сплачено одночасно зі збором за подання заяви про збільшення ціни позову.
Матеріали за темою
Коментарі
В статьье имеется опечатка;)