За наявності альтернативних варіантів використання землі без установлення сервітуту суд повинен відмовити в задоволенні позову
Як повідомляв «ЗіБ», Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ проведено узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав. У цій частині документа мова йде про вирішення судами питань, пов’язаних з розрізненням понять добросовісного й недобросовісного набувача за договором, а також про розгляд справ щодо усунення перешкод у користуванні власністю, зокрема житловим приміщенням, шляхом виселення та зняття з державної реєстрації. Крім того, ця частина узагальнення містить інформацію про судову практику, яка склалася в спорах щодо встановлення земельного сервітуту.
Речові способи захисту
Згідно з ч.2 ст.386 ЦК «власник, що має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню».
Крім речових, існують також зобов’язальні способи захисту права власності. Вони випливають із договорів та інших видів зобов’язань і мають конкретний характер.
До речових способів захисту права власності належать позови про:
• витребування майна з чужого незаконного володіння;
• захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння;
• визнання права власності.
Одним з основних способів захисту права власності є віндикаційний позов, який визначають як позов про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Це вимога власника, який не володіє майном, повернути останнє в натурі.
Завдяки негаторному позову захищаються права власника щодо користування та розпорядження своїм майном, не пов’язаним з утратою власником володіння. Вимога відповідно до цього позову полягає в усуненні перешкод, які заважають власнику або іншому титульному володільцю здійснювати свої права користування і розпорядження майном повно й незаперечно.
До умов пред’явлення віндикаційного позову належать такі:
• власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння річчю;
• майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало у фактичному володінні іншої особи;
• майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально визначеним;
• віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.
Так, рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 2.03.2011 у цивільній справі за позовом Ш.А.Ю. до Б.С.В., Б.С.А. про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та стягнення грошової компенсації за майно, яке неможливо витребувати, позов задоволено. Визнано право власності за Ш.А.Ю. на сільгосптехніку, витребувано це майно на його користь та стягнуто компенсацію вартості будівельних матеріалів на суму 35178 грн.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 4.05.2011 рішення суду першої інстанції скасовано. У рішенні апеляційного суду зазначено, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, обгрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на спільну діяльність із відповідачами, що регулюється стст.1130, 1131 ЦК. Відповідно до зазначених статей, якщо сторони зобов’язалися спільно діяти для досягнення певної мети, то договір про таку діяльність мав бути укладений у письмовій формі. У ньому повинно бути визначено умови спільної діяльності, у тому числі координація спільних дій учасників, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови. У позові не зазначено індивідуальних ознак відносно сільськогосподарської техніки, незважаючи на те, що вона має виробничий характер походження й повинна мати певні номери виробника. Тобто майно, зазначене позивачем як предмет спору, має лише родові ознаки, що за наявності майна таких же найменувань у відповідачів не дає суду змоги індивідуалізувати це майно, як визначено стст.184, 190 ЦК.
Передчасні вимоги
Розглядаючи позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме — житловим приміщенням, шляхом зняття з реєстрації та покладення зобов’язання на відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ДМУ УМВС провести зняття з реєстрації місця проживання особи, суди часто задовольняють позов у повному обсязі, не звертаючи уваги на те, що вимоги про покладення зобов’язання провести зняття з реєстрації є передчасними, оскільки відповідно до вимог ст.7 закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №1382-IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду.
Найпоширенішими помилками в таких випадках є застосування ст.391 ЦК за відсутності підстав для виселення, передбачених ч.1 ст.116 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім’ї власника.
Так, у листопаді 2010 р. С.О.О. звернувся до Баглійського районного суду м.Дніпродзержинська з позовом до С.І.С. про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, виселення, посилаючись на те, що квартира йому належить на підставі договору дарування, після розірвання шлюбу з відповідачкою він створив нову сім’ю, з якою бажає проживати у своїй квартирі.
Рішенням Баглійського районного суду від 4.02.2011 позов задоволено.
28.03.2011 рішення суду першої інстанції скасовано Апеляційним судом Дніпропетровської області на підставі того, що відповідачка була вселена в спірну квартиру як член сім’ї позивача, а згідно з вимогами ст.157 ЖК УРСР членів сім’ї власника житлового будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 цього кодексу, виселення проводиться в судовому порядку без надання іншого житлового приміщення. Безспірних доказів, які б свідчили про те, що відповідачка порушує правила ст.116 ЖК УРСР, суду не надано.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.
Так, рішенням Ялтинського міського суду АРК від 31.03.2011 задоволено позов Д.Т.А. та інших до А.А.А. про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, оскільки відпові-дачка не має права власності на квартиру. Однак із матеріалів справи вбачається, що відповідачка була співмешканкою померлого батька позивачів, і з’ясуванню підлягали наявність чи відсутність у неї права користування житлом.
Суди помилково застосовують правила ст.391 ЦК до правовідносин, які регулюються законом «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №1382-IV.
Прикладом цього є цивільна справа за позовом К.В.В. та К.Н. І. до К.Г.С., третьої особи без самостійних вимог — ВГІРФО Ямпільського РВ УМВС у Вінницькій області, про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом зняття з реєстрації.
Позивачі зазначали, що відповідачка почала поводитися неетично, заявляла свої права на їхню власність, проявляла нестриманість у поведінці та перешкоджала їм користуватися їхнім майном.
Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 19.04.2011 позов задоволено, зобов’язано К.Г.С. усунути перешкоди в користуванні житловим будинком із господарськими спорудами, що належать К.В.В., шляхом зняття з реєстрації.
Апеляційний суд Вінницької області рішенням від 24.05.2011 за апеляційною скаргою К.Г.С. скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову.
Підставою для ухвалення нового рішення стало те, що зазначені спірні правовідносини врегульовано законом «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», з ст.7 якого вбачається, що питання про зняття з реєстрації колишніх членів сім’ї власника будинку залежить від вирішення питання про їх право проживання в цьому будинку (відсутність такого права, втрата права користування), яке регулюється нормами стст.71, 72, 156 ЖК УРСР та ст.405 ЦК.
Відповідно до матеріалів справи відповідачка постійно проживає в житловому будинку позивачів, уселилася туди як член сім’ї на правах невістки, набула права користування житловим приміщенням та зареєструвала своє місце проживання в установленому законом порядку.
Реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти відповідачку К.Г.С. із реєстрації місця проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв’язку з її виселенням (добровільно чи в примусовому порядку).
Оскільки такі спірні питання між сторонами у справі судом не вирішувалися, то за наявності у відповідачки права проживання в цьому будинку підстави для зняття її з реєстрації відсутні.
Реєстраційні питання
При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, судам необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім’ї, колишніми членами його сім’ї, а також членами сім’ї колишнього власника житла. У першому випадку власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право на користування, та зняття його з реєстрації. При цьому втрата права на користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення в колишнього власника житла.
Деякі суди, визнаючи особу такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, одночасно вирішують питання про зняття її з реєстрації.
Рішенням Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 11.07.2011, з яким погодилася колегія суддів Апеляційного суду Запорізької області, позов задоволено. Виселено О.І.В. з квартири в м.Запоріжжі й знято з реєстраційного обліку в зазначеній квартирі.
У постанові ВС від 16.01.2012 зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право на користування такою особою житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (стст.71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; ст.405 ЦК). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права на користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши водночас одну з таких вимог:
• про позбавлення права власності на житлове приміщення;
• про позбавлення права на користування житловим приміщенням;
• про визнання особи безвісно відсутньою;
• про оголошення фізичної особи померлою.
Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює правовідносини, пов’язані зі зняттям з реєстрації місця проживання. Положення ст.7 цього закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Частиною 1 ст.182 ЦК встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають держреєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (ч.4 ст.182 ЦК, ст.4 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1.07.2004 №1952-VI). Зазначений акт діє в новій редакції, тому з 1 січня 2013 р. держреєстрація прав проводиться державним реєстратором прав на нерухоме майно органу держреєстрації прав, нотаріусом як спеціальним суб’єктом, на якого покладено функції держреєстратора.
Згідно з п.6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін’юсту від 7.02.2002 №7/5 (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна проводиться з виданням свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.
Презумпція добросовісності
Судам при вирішенні питань, пов’язаних з розрізненням добросовісного та недобросовісного набувача, слід ураховувати положення ст.330 ЦК, згідно з якою на майно, відчужене особою, що не мала на це права, набуває право власності добросовісний набувач, якщо відповідно до ст.388 ЦК майно не може бути витребуване в нього.
Зокрема, відповідно до ст.388 ЦК набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про незаконність свого володіння.
Набувач визнається недобросовісним, якщо він знав чи міг знати, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо знав чи міг знати про неправомірність свого володіння (ст.390 ЦК). Таким чином, набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.
За змістом ч.5 ст.12 ЦК, добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування в нього майна. У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві його витрат на придбання майна. Ці витрати мають бути стягнуті зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, що є винною в недійсності правочину.
Власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов: набувач має бути добросовісним набувачем, тобто він не повинен знати, що купує майно не у власника; майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим; власник має втратити право на володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.
Статтею 16 ЦК не передбачено такого способу захисту, як визнання добросовісним набувачем, а тому зазначена вимога не підлягає задоволенню.
Рішенням Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 29.04.2011 задоволено позов Ч.Х.Ш. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири в м.Запоріжжі, укладений між М.М.Л., Б.Р.В. та П.Я.В., визнано за Ч.Х.Ш. право власності на спірну квартиру в порядку спадкування за законом після смерті сина Ч.С.Х., що помер 6 листопада 2000 р. Визнано недійсною та анульовано реєстрацію права власності, здійснену ОП ЗМБТІ, за Б.Р.В. та Б.Я.В. на вказану квартиру. У задоволенні зустрічного позову Б.Р.В. та Б.Я.В. відмовлено.
Рішенням колегії суддів Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2011 рішення суду першої інстанції скасовано та відмовлено в задоволенні позову.
Відмовляючи в задоволенні позову, колегія суддів зазначила, що відповідно до п.10 ч.3 постанови Пленуму ВС «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9 та ч.5 ст.12 ЦК добросовісність набувача презюмується, а права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого стст.215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст.388 ЦК, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача.
Відмінності у відповідальності
Важливим для практики є питання розмежування понять добросовісності й недобросовісності набувача.
Під словом «знав» слід розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно в суб’єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи.
Щодо застосовуваного законодавцем словосполучення «міг знати», то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та зобов’язаний був про це знати (наприклад, особа набувала майно в незнайомого відчужувача поза межами магазину чи ринку в сумнівній ситуації).
У будь-якому разі недобросовісними мають уважатися особи, які заволоділи майном або одержали його в результаті скоєння злочину, що встановлено в порядку, передбаченому законом. При цьому ці особи завжди мають уважатися такими, що знали про незаконність свого володіння.
Основні відмінності відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача при розрахунках після витребування майна такі:
1) недобросовісний володілець зобов’язаний повернути або відшкодувати власнику всі прибутки, які він отримав або міг отримати за весь час володіння річчю; добросовісний володілець повинен це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння, наприклад, це може бути момент вручення повістки до суду тощо (чч.1, 2 ст.390 ЦК);
2) добросовісний володілець може залишити за собою здійснені ним поліпшення речі, якщо їх можна відокремити без її пошкодження.
Під поліпшенням розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, але з другого — мають обгрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі.
Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість речі (ч.4 ст.390 ЦК).
Недобросовісний володілець не має права залишити за собою здійснені ним поліпшення речі.
Незаконний володілець майна, як добросовісний, так і недобросовісний, має право вимагати від власника компенсації зроблених ним необхідних витрат на майно з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або на передання доходів (ч.3 ст.390 ЦК).
Необхідними витратами є такі, без яких стан речі істотно погіршився б, унаслідок чого вона не могла б використовуватися за прямим призначенням.
Обтяження сервітутом
ЦК передбачає право власності й речові права на чуже майно.
Речовими правами на чуже майно є:
• право володіння;
• право обмеженого користування (сервітут);
• право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
• право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
При вирішенні спорів щодо встановлення сервітуту судам слід з’ясовувати, чи звертався позивач із такою вимогою безпосередньо до власників майна і чи вирішувалося це питання між сторонами в добровільному порядку, чи не будуть унаслідок установлення сервітуту порушуватися права власників майна або інших його користувачів, чи може позивач задовольнити свою потребу в користуванні своїм майном інакше, як установленням такого сервітуту. У рішенні суд повинен зазначити, в якій саме частині належного відповідачу майна встановлено сервітут і в якому розмірі, чітко визначити обсяг прав особи, що звертається з питанням обмеженого користування чужим майном.
Визначення змісту та види права земельного сервітуту і порядок його встановлення закріплено в стст.98, 99, 100 ЗК.
При розгляді спорів щодо встановлення земельного сервітуту суд має визначити, чи можливе нормальне господарське використання земельної ділянки, яка належить позивачеві, без обтяження сервітутом. Це має істотне значення, оскільки за наявності альтернативних варіантів використання землі без встановлення сервітуту суд повинен відмовити в задоволенні позову.
При поданні позовної заяви та в процесі розгляду спору істотне значення має доведеність обставин необхідності встановлення сервітуту, а також того, що єдиним можливим способом задоволення потреб позивача у використання власної земельної ділянки є саме встановлення сервітуту. Практика свідчить, що в окремих випадках доказом може бути висновок експерта.
За наявності кількох варіантів сервітуту в кожному випадку суд повинен вибрати найменш обтяжливий.
Власник земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, заподіяних установленням земельного сервітуту (ч.4 ст.101 ЗК). Іншими словами, встановлення сервітуту на законних підставах не звільняє особу, на користь якої такий сервітут встановлено, від обов’язку відшкодувати збитки, заподіяні цим установленням, незалежно від того, сервітут є платним чи безплатним.
У зазначеній категорії справ склалася така судова практика: суд зобов’язує відповідача укласти договір з позивачем у тому випадку, якщо обидві сторони не проти встановлення сервітуту в принципі, проте не змогли дійти згоди щодо умов договору (на думку господарських судів, такі обставини підтверджуються листуванням сторін про зміст проектів договорів, протоколами розбіжностей). Якщо ж відповідач узагалі відмовляється від встановлення сервітуту, то суд встановлює його своїм рішенням.
Відповідно до вимог ч.3 ст.403 ЦК «особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду». Визначення плати належить до компетенції сторін. Безкоштовне використання сервітуту має бути встановлено в договорі, законі або рішенням суду.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!