Лабіринти бюрократії

Законні сподівання на відшкодування за втрачену власність мають завершуватися їх реалізацією

Сподівання власників майна на виплату компенсації за його знищення внаслідок контртерористичної операції були марними. Про потребу відшкодування пам’ятали всі, а механізму для його реалізації так і не розробили. Зате придумали контркомпенсаційну операцію.

Державні схеми

Понад 20 років жителі Грозного доводили, що їм мають виплатити гроші за те, що їхні квартири «стали жертвами» воєнних дій у 1994—1995 рр. Більше того, їхнім питанням було кому займатися, адже уряд створив для них спеціальну комісію для компенсації за втрачене майно. Проте замість допомоги компетентний орган імітував роботу задля подальшої відмови.

Комісія повідомила заявника у справі «Arzhiyeva and Tsadayev v. Russia» про те, що документи прийняті, а потім відмовила в їх розгляді через те, що будинок не був унесений до реєстру зруйнованих. Незважаючи на те що перед тим у судовому порядку було підтверджено право власності на помешкання в зруйнованій будівлі. А його власника визнали особою, яка може претендувати на соціальне житло як потерпілий від воєнних дій. Щоправда, у 2007 р. заявник був 742-им у черзі, а через 10 років піднявся лише на 15 пунктів.

Скарга до органу юстиції на бездіяльність була відхилена, а аргументи негативної відповіді — виправдані. У 2011 р. чиновники знайшли іншу причину не витягати кошти з бюджетної кишені. Вони заявили, що технічний підрозділ ліквідований, а про те, коли він запрацює і чи станеться це взагалі, не повідомили.

Тоді заявник вирішив спробувати універсальний механізм — суд. Але там, неначе змовившись із попередниками, відхилили скаргу через закінчення строку на звернення та відсутність правових підстав для таких вимог. Верховний суд зауважив, що компенсацію виплатити не зможуть, поки не розроблять нового порядку.

Історія заявниці, мов під копірку, була списана з вищенаведеної. Тільки її номер у черзі на соціальне житло був 1599. Люди об’єдналися заради спільного пошуку справедливості в Європейському суді з прав людини.

Майно? Чи не воно?

Право на компенсацію доводити їм було не потрібно. Суть скарги полягала в тому, що їхні претензії залишилися без розгляду через так звані адміністративні причини. І законне право на відшкодування заблокували на роки. Позиція підкріплювалася рішеннями у справах «Малиш та інші проти Росії» та «Лобанов проти Росії», які стосувалися проблем реалізації прав на майно.

Стаття 1 Першого протоколу конвенції не лише захищає, а й вимагає. І посилатися на її порушення можна в тому випадку, коли оспорювані рішення стосуються чийогось майна в загальновизнаному значенні. У випадку заявників претензія була до органів державної влади й ниточка, що вела до їх зруйнованих помешкань, була надто довгою.

Проте претендувати на звання «майно» можуть не тільки реально речі. До цього поняття можна також віднести вимоги, які потрібно розуміти як активи. Тобто в разі знаходження речового натяку в заяві, її предмет можна розцінити як спір про актив. Утім, є одне «але». Таку рокіровку можна зробити тільки там, де буде врегульовано прецедентне право національних судів.

Суд вирішив, що об’єктами захисту ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є законні очікування, які мали бути реалізовані внаслідок здійснення майнових прав. Разом з тим останні залежали від речових. І тільки до тих, що закріплені в національному законодавстві.

Цей випадок є нестандартним для міжнародної установи, адже до цього розглядалися справи про відсутність механізму для захисту майнових прав. Тут спеціальна комісія наче й готова була допомогти, але заявники не доклали до цього зусиль. Також скаржники зазвичай знають, від якого державного органу вимагати компенсації, а в даному випадку на ліквідований суб’єкт надії не могло й бути.

Марність адміністративної процедури, на яку посилалися заявники, полягала в тому, що їхнє майно було пошкоджено чи знищено під час контртерористичної операції. Компенсацію розрахували на основі максимальної суми залежно від типу майна та складу сім’ї. За словами уряду, у зв’язку з подіями тих років виплат чекало більше ніж 85 тис. людей.

Документи, які пред’явили заявники для допуску до компенсаційного пирога, на думку Суду, були доволі ґрунтовними. Проте розпуск органу, відповідального за ведення реєстру, не давав комісії права розглядати заяви без відомостей з нього.

Очікування — реальність

Зрештою у Страсбурзі дійшли висновку, що заявники мали «законне сподівання» на виконання своїх вимог, підкріплених національним законодавством. Одначе визнали, що точні межі між позитивними і негативними зобов’язаннями держави відповідно до ст.1 Першого протоколу визначити важко.

Разом з тим можна впевнено стверджувати, що бюрократичний лабіринт призвів до обмеження прав власності заявників у формі «правомірного очікування».

Закриття департаменту комісії фактично позбавило осіб можливості продовжувати відстоювання своїх прав на власність. А рішення про його ліквідацію було прийняте державою. Незважаючи на це, заявники билися за справедливість і розпочали боротьбу з бездіяльністю в суді, яка закінчилася швидко й безрезультатно.

Уряд не зміг виправдати створені ним бар’єри та, як наслідок, не забезпечив безперешкодного користування майном своїм громадянам, діяв несвоєчасно й непослідовно. Тому Суд і констатував порушення ст.1 Першого протоколу.

Заявник ставив питання про компенсацію за моральну шкоду в розмірі €50 тис. Заявниця на додачу наполягала й на матеріальній допомозі, але в тому ж розмірі. У Страсбурзі оцінили характер правопорушення й матеріальну компенсацію оцінили в €4600, а відшкодування моральних збитків — €5000.