Дрібниці вирішують усе!

Чергові зміни до КПК забезпечать хіба що колапс досудового розслідування

Захаращення Кримінального процесуального кодексу нелогічними та безсистемними нормами набуває загрозливого характеру. З такими темпами внесення не узгоджених між собою змін про ефективність роботи правоохоронних органів у протидії злочинності говорити не доводиться.

Замість розслідування — розгляд клопотань

Одним із таких прикладів є закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення забезпечення дотримання прав учасників кримінального провадження та інших осіб правоохоронними органами під час здійснення досудового розслідування» (№8490). Ним унесено низку змін, зокрема доповнено стст.220, 284, 303, 307, 309 КПК.

Проте системний аналіз нових положень, як і попередніх подібних проектів, свідчить про їх невідповідність загальним засадам кримінального провадження. Кричущими є як порушення правил законодавчої техніки, так і нерозуміння авторами системно-структурної побудови КПК, основних його засад, пов’язаних зі здійсненням судового контролю. Усе це зумовило прийняття не зовсім удалих, а то й просто суперечливих норм.

Так, ухвала слідчого судді, прийнята відповідно до пп.1—3 ч.2 ст.130 КПК при розгляді клопотань щодо оскарження дій, рішень чи бездіяльності слідчого, прокурора, стає підставою для проведення службового розслідування та притягнення вказаних осіб до відповідальності. До того ж передбачено право за всіма без винятку учасниками провадження клопотати про його закриття незалежно від факту порушення їхнього права.

Що зумовлять такі нововведення? Лише те, що за будь-яким фактом прийняття рішення слідчим суддею при оскарженні дій, рішень чи бездіяльності слідчого, прокурора проводитиметься службове розслідування та вирішуватиметься питання про притягнення їх до того чи іншого виду відповідальності.

На перший погляд, нібито все зрозуміло. Проте практики добре обізнані з тим, яким чином і для чого використовується інститут оскарження дій, рішень, бездіяльності слідчого.

Ця норма автоматично знизить ефективність кримінального провадження й водночас зумовить додаткове навантаження як на органи досудового розслідування, так і на суди. Зокрема, через зловживання правом на оскарження як засобом впливу на слідчого, прокурора, а також із метою створення штучного процесуального конфлікту, щоб слідчий не мав змоги займатися розслідуванням.

Відомі випадки, коли суб’єкти в статусі іншої особи, права якої обмежуються, діють в інтересах винних осіб та використовують надані їм права фактично з метою протидії встановленню істини в кримінальному провадженні.

Особа є, а хто вона?

Прогресивною та нібито спрямованою на забезпечення дотримання прав називається можливість іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, подавати клопотання про закриття провадження. Слідчий, прокурор буде зобов’язаний розглянути його впродовж трьох днів і задовольнити за наявності  відповідних підстав. У разі відмови особа зможе оскаржити таке рішення до суду.

Однак залишається невирішеним і, відповідно, проблемним застосування цього права в аспекті відповіді на запитання: кого слід відносити до такої «іншої особи»? Адже згідно з п.16¹ ч.1 ст.3 КПК такою визнається особа, стосовно якої (в тому числі щодо її майна) виконуються процесуальні дії, визначені кодексом.

Навряд чи такий підхід законодавця виправданий, оскільки до цієї категорії можна віднести значну кількість суб’єктів кримінальних процесуальних відносин:

• особу, стосовно якої здійснюється досудове розслідування (особу, якій не вручено повідомлення про підозру, але орган досудового розслідування збирає докази щодо її причетності до вчинення кримінального правопорушення);

• особу, стосовно якої проводяться негласні слідчі (розшукові) дії;

• власника житла чи іншого володіння, де проводиться обшук;

• особу, котра перебуває в житлі чи іншому володінні під час обшуку, але не є його власником;

• особу, щодо якої проводяться негласні слідчі (розшукові) дії;

• володільця тимчасово вилученого майна;

• володільця тимчасово вилучених речей та документів;

• третю особу, щодо майна якої вирішується питання про арешт.

Головна умова — відсутність у них іншого процесуального статусу в цьому кримінальному провадженні.

Тоді сумнівною видається необхідність надання їм права звернення з клопотанням про закриття провадження, оскільки фактично, за логікою законодавця, таке розслідування тільки опосередковано стосується вказаних осіб. Якби законодавець визначив право звернення з таким клопотанням виключно для особи, стосовно якої здійснюється досудове розслідування, то заперечень не виникало б. Утім, на жаль, КПК не вирізняє такого учасника кримінальних процесуальних відносин.

Регрес до слідчого, прокурора

Ще одна новела — можливість держави у випадку відшкодування шкоди, завданої слідчим, прокурором, за рахунок державного бюджету, застосовувати право зворотної вимоги до службових осіб. Це закріплюється змінами до ст.130 КПК, ст.1191 Цивільного кодексу та закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Причому право на регрес виникає як у разі встановлення в діях винних осіб складу кримінального правопорушення, так і за наявності ознак дисциплінарного проступку за результатами службового розслідування.

Навряд чи варто передбачати таку можливість без системного дослідження міжгалузевих проблем заподіяння шкоди незаконними діями органів, що провадять оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури й суду. Тим більше за умови надзвичайно мінливого законодавства, неусталеної практики його застосування. Адже забезпечити дотримання законності в країні є обов’язком саме держави в особі її державних органів, а не окремо взятих службових осіб.

Чи вправі слідчий суддя закрити провадження?

Окремо зупинімося на ще одній новелі — можливості закриття провадження слідчим суддею за клопотанням іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, якщо закінчилися строки, встановлені для його проведення з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру. Вочевидь, такі пропозиції зумовлені повним нерозумінням засад кримінального провадження та функціонального призначення слідчого судді на стадії досудового розслідування. Визначаючи можливість закриття провадження за клопотанням іншої особи, законодавець залишив поза увагою те, що слідчий суддя на цій стадії здійснює судовий контроль за діяльністю уповноважених суб’єктів, а не розглядає справу по суті чи приймає рішення, які перешкоджають подальшому розслідуванню.

І це при тому, що рішення про закриття провадження слідчий суддя прийматиме, виходячи з викладених у клопотанні мотивів. Адже в КПК не передбачено права витребування провадження від слідчого, прокурора чи іншої процедури, яка дала би змогу переконатись у правильності кваліфікації, тобто чи належить цей склад злочину до тієї категорії, що може підлягати закриттю, чи не вбачається в матеріалах ознак іншого складу злочину та необхідності продовження його розслідування тощо.

Неважко спрогнозувати, що така підстава для закриття провадження внесена задля уникнення окремими особами відповідальності. Здебільшого це стосуватиметься проваджень, підслідних Національному антикорупційному бюро, де довготривалі строки розслідування пов’язані зі складністю кримінальних проваджень і необхідністю виконання численний слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій.

Попросімо понятого

Ще одним «шедевром» законодавчої думки є право заявляти клопотання про закриття провадження, коли існує нескасована постанова слідчого, прокурора про закриття провадження з підстав, передбачених пп.1, 2, 4, 9 ч.1 ст.284 КПК, відносно того ж діяння, яке розслідувалося з дотриманням вимог щодо підслідності.

Відповідно до п.25 ч.1 ст.3 КПК учасниками провадження є його сторони, потерпілий, представник та законний представник останнього, цивільний позивач і його представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, особа, стосовно котрої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, секретар судового засідання, судовий розпорядник.

Таким чином, відтепер навіть понятий зможе звернутися до слідчого судді та просити закрити провадження з визначених у п.9¹ ч.1 ст.284 КПК осіб. Адже будь-якого застереження законом не передбачено.

Водночас навіть за умови, що предмет провадження взагалі не стосується особи та не порушує її прав, зазначене клопотання у випадку встановлення підстав, передбачених у пп.1, 2, 4, 9 ст.284 КПК, повинне бути задоволене. І це при тому, що п.9 належить до нереабілітуючих підстав закриття. Разом з тим установлення підстав, зазначених у пп.1, 2, 4 ч.1 ст.284 КПК, у будь-якому разі зобов’язуватиме слідчого чи прокурора закрити провадження.

Отже, проаналізовані положення суперечать чинному законодавству та створюють умови для неефективного досудового розслідування. У підсумку це призведе до колапсу в роботі органів досудового розслідування та суду.