Поздоровляємо, ви банкрут!

Завбачливість служителів Феміди стане на заваді уникненню вимог кредиторів

Аби врятуватися від вимогливих кредиторів, боржники ладні ініціювати процедуру власного банкрутства. Кредитори ж за будь-яку ціну прагнуть повернути позики. З метою забезпечення сталості та єдності судової практики Верховний Суд узагальнив правові висновки, викладені в постановах за червень 2018 р.

Недійсний договір

Прийняття рішення про права, інтереси, обов’язки сторони договору, який визнається недійсним, без її залучення до участі у справі, що розглядається в межах справи про банкрутство, на підставі заяви ліквідатора є підставою для обов’язкового скасування такого рішення з направленням матеріалів на новий розгляд. Про це йдеться в постанові ВС від 7.05.2018.

Господарський суд постановив визнати товариство банкрутом і відкрити щодо нього ліквідаційну процедуру. Під час неї арбітражний керуючий виявив негаразди з одним із кредитних договорів. Кредит був узятий під заставу нерухомого майна товариства, а право вимоги за цим договором, укладеним з фінансовою установою, було відступлено кредитній установі, а вже та відступила його фізичній особі. Оскільки договір, укладений з фінустановою, є договором факторигну, а на момент його укладання права вимоги за таким договором могли відступати лише суб’єктам господарювання, арбітражний керуючий звернувся до суду з позовною заявою про визнання договору недійсним.

Суд позов задовольнив частково: договір у частині відступлення права вимоги фізособі визнав недійсним і зберіг нерухомість у власності товариства. Апеляційний суд ухвалу першої інстанції залишив без змін.

Фінансова установа, яка кредитувала товариство, оскаржила вердикти до касаційного суду. Наполягаючи на скасуванні рішень попередніх інстанцій та направленні справи на новий розгляд, заявник зазначив таке. Розглядаючи спір, суди не залучили банк, якому фінустанова відступила право вимоги, не з’ясували всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, не застосували строків позовної давності, а головне — не звернули уваги на відсутність у ліквідатора повноважень на оскарження договорів, укладених між двома фінустановами.

Кредитна установа також звернулася до касаційного суду зі скаргою, в якій просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

У постанові №5051/1763/12 ВС зазначив, що відповідно до приписів ст.129 Конституції однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними доказів і в доведенні їх переконливості. Розсилаючи копії позовів учасникам справи, ліквідатор дійсно не надав доказів про надіслання копії одній з кредитних установ, утягнутих в орбіту судочинства. Прийняття до розгляду в межах справи про банкрутство заяви про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги за відсутності таких доказів є порушенням приписів стст.57, 63 Господарського процесуального кодексу (в редакції, чинній станом на 18.10.2017).

Оскільки відповідно до п.8 ч.1 ст.310 ГПК судові рішення підлягають обов’язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов’язки осіб, котрі не були залучені до участі у справі, касаційна скарга фінустанови була задоволена в повному обсязі. Друга скарга задоволена частково.

Кредиторські війни

Забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження, а відтак набувають і процесуальне право на оскарження ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство. Про таке мовиться в постанові ВС від 13.05.2018.

Товариство позичило в банку чималу суму. Згодом суд визнав товариство банкрутом і постановив розпочати процедуру банкрутства. Банк зажадав від боржника повернення грошей у судовому порядку. Господарський суд визнав вимоги фінустанови та забезпечив їх заставою майна боржника. Кредитор, за заявою якого було порушено провадження у справі про банкрутство, оскаржив вердикт до апеляційної інстанції. Скаргу він мотивував тим, що до моменту винесення апеляційною інстанцією рішення за скаргою боржника на ухвалу господарського суду, якою визнано грошові вимоги банку, останній не набув статусу учасника чи кредитора у справі про банкрутство з процесуальним правом апеляційного оскарження.

Апеляційний суд закрив провадження, дійшовши висновку, що ухвала суду першої інстанції стосується прав та обов’язків тільки кредитора, за заявою якого порушено справу про банкрутство, та боржника, незважаючи на розглянуті та затверджені вимоги інших кредиторів.

Цей вердикт банк оскаржив до касаційної інстанції.

У постанові №914/355/17 ВС зауважив, що відповідно до ч.2 ст.33 закону «Про іпотеку» від 5.06.2003 №898-IV у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця чи визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи — іпотекодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов’язання, якщо заставодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.

На думку Суду, сукупний аналіз положень закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 №2343-XII, а також положень ч.2 ст.33 закону №898-IV дають підстави вважати, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство права забезпеченого кредитора можуть уважатися порушеними, оскільки після відкриття пред’явлення забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише в порядку, передбаченому законом №2343-XII, та в межах провадження у справі.

Також ВС указав на те, що положення закону №2343-XII не встановлюють обмежень стосовно набрання законної сили ухвалою про визнання грошових вимог кредитора до боржника.

Дійсні вимоги

Вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги, які існують за основним зобов’язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного законодавства. Про це говориться в постанові ВС від 6.06.2018.

Постановою №909/490/16 скасовані ухвалені у справі рішення в частині визначення розміру грошових вимог банку. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

ВС виходив із такого. На момент ухвалення оскаржуваних рішень господарські суди керувалися усталеною практикою Верховного Суду України. Разом з тим 15.05.2018 Велика палата ВС прийняла постанову в справі №902/492/17, вирішено відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах.

Відповідно до цього суди, визначаючи розмір забезпечених кредиторських вимог та включаючи їх окремо до реєстру, повинні застосовувати положення ст.19 закону «Про заставу» від 2.10.92 №2654-XII та ст.7 закону №898-IV і встановити на підставі належних і допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад і розмір цих вимог.

З огляду на викладене ВС дійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваних рішень і направлення справи в оскаржуваній частині на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому ВС вказав на те, що при новому розгляді необхідно визначити розмір забезпечених кредиторських вимог і, включаючи їх окремо до реєстру, застосовувати положення ст.19 закону №2654-XII та ст.7 закону №898-IV. Також слід установити, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, та склад і розмір цих вимог з урахуванням правового висновку ВП ВС.

Недопустимі докази

Акт звірки взаємних розрахунків та письмова відповідь не вважаються документами, що підтверджують здійснення господарської операції між сторонами. У зв’язку із цим зазначені папери не можуть бути допустимими та належними доказами, які підтверджують заявлені вимоги до боржника. Про таке йдеться в постанові ВС від 20.06.2018.

Залишаючи без змін ухвалені у справі №902/680/15 рішення про відмову в задоволенні заяви товариства про визнання грошових вимог до боржника та включення їх до реєстру вимог кредиторів, яка обґрунтована наявністю поручительських зобов’язань боржника перед товариством, ВС виходив із такого.

У ч.4 ст.23 закону №2343-XII передбачено, що особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їхні вимоги погашаються в 6-у чергу в ліквідаційній процедурі.

Відповідно до ч.1 ст.1049 Цивільного кодексу позичальник зобов’язаний повернути позику в строк та в порядку, що встановлені в договорі.

Відповідно до чч.1, 2 ст.9 закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 №996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Зважаючи на наведені норми законодавства, ВС визнав правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що акт звірки взаємних розрахунків та письмова відповідь позичальника, якою останній підтвердив наявність у нього заборгованості перед товариством (позикодавцем), не вважаються документами, що підтверджують здійснення господарської операції між сторонами.

Передчасні висновки

Після скасування ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство й відмови в порушенні провадження у справі про банкрутство всі судові рішення та процесуальні дії, які, відповідно, були прийняті та вчинені внаслідок передчасного винесення місцевим господарським судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство, не є діючими, не мають будь-якої юридичної сили та не тягнуть будь-яких правових наслідків. На цьому наголосив ВС у постанові від 5.06.2018.

Залишаючи без змін у справі №922/1667/17 постанову апеляційного суду, якою скасовано постанову місцевого суду про припинення процедури розпорядження майном боржника, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, ВС виходив із такого.

Постановою апеляційного суду відмовлено в порушенні провадження у справі про банкрутство товариства. Висновки мотивовані тим, що при зверненні до місцевого суду боржник не довів належними та допустимими доказами наявності ознак загрози його неплатоспроможності як підстави для порушення провадження у справі про банкрутство.

Крім того, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які підтверджують, що у зв’язку із загрозою неплатоспроможності боржника скликалися позачергові збори учасників, оформлені відповідним протоколом, на яких приймалося рішення про звернення до суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до ч.3 ст.75 ГПК в редакції, чинній з 15.12.2017, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (inter alia), який полягає в тому, що в разі винесення судом остаточного рішення у справі, воно не може бути піддане сумніву.

Касаційний суд установив, що постанова апеляційного суду, якою було скасовано ухвалу місцевого суду та прийнято нове рішення, яким відмовлено в порушенні провадження у справі про банкрутство товариства, набрала законної сили та є обов’язковою до виконання. Як наслідок, суд указав на те, що всі судові рішення та процесуальні дії, у тім числі постанова місцевого господарського суду (про припинення процедури розпорядження майном, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури), які, відповідно, були прийняті та вчинені внаслідок передчасного винесення місцевим судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство, не є діючими, не мають будь-якої юридичної сили та не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків.

ВС зазначив, що, встановивши вказані обставини, керуючись принципами розумності, справедливості, законності, правової визначеності з урахуванням вимог цивільного та господарського законодавства, а також закону №2343-XII, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність скасування постанови місцевого суду про припинення процедури розпорядження майном боржника, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Загроза платоспроможності

При зверненні до господарського суду боржник обов’язково повинен довести належними та допустимими доказами наявність ознак загрози його неплатоспроможності як підставу для порушення провадження у справі про банкрутство. Це ВС підкреслив у постанові від 5.06.2018.

Постановою апеляційного суду скасовано ухвалу місцевого суду про порушення провадження у справі про банкрутство товариства та ухвалено нове рішення про відмову в порушенні провадження. Апеляційна інстанція послалася на відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів, які підтверджують, що у зв’язку із загрозою неплатоспроможності боржника скликалися позачергові збори учасників, оформлені відповідним протоколом, на яких приймалося рішення про звернення до суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство.

Оскільки апеляційний суд установив, що при зверненні до господарського суду боржник не довів належними та допустимими доказами наявності ознак загрози його неплатоспроможності, ВС у постанові №922/1667/17 визнав обґрунтованим висновок апеляційного суду про передчасність порушення місцевим судом провадження в даній справі.

У іншій постанові від 7.06.2018 ВС зауважив, що в межах провадження у справі про банкрутство суд, установлюючи грошові вимоги кредиторів, виходить із дійсності правочину до визнання в установленому законом порядку його недійсним.

Апеляційний суд скасував ухвалу місцевого суду та постановив нове рішення про визнання грошових вимог корпорації до боржника за договорами, про зобов’язання розпорядника майна включити їх до реєстру вимог кредиторів. Залишаючи постанову без змін, ВС керувався тим, що, виходячи з вимог ст.25 закону №2343-XII, обов’язок правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог покладений на господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Також у постанові №904/4592/15 ВС зазначив, що провадження у справах про банкрутство регулюється ГПК у випадках, коли його норми безпосередньо визначають правила цього провадження або мають універсальний характер для будь-якої стадії судового процесу чи процесуальної дії.

Користуючись правами суду першої інстанції в межах повноважень, наданих процесуальним законом, суд апеляційної інстанції з метою здійснення апеляційного перегляду та дотримання принципів справедливості й балансу інтересів дослідив документи на підтвердження заявлених грошових вимог, подані учасниками процесу (зокрема корпорацією та боржником) як під час попереднього розгляду справи, так і під час нового розгляду в суді першої інстанції, та за сукупністю встановлених обставин дав їм належну правову оцінку.