Неодномірна співмірність

Наявність оціночного критерію невиправдано обмежує право сторони на компенсацію судових витрат

У Києві пройшов круглий стіл Асоціації адвокатів України, присвячений практичним аспектам відшкодування витрат на правову допомогу в господарських справах. Як же складається відповідна судова практика й чи необхідні законодавчі зміни в цьому питанні?

Механізми компенсації

Розмір витрат на правову допомогу, що підлягає відшкодуванню в судових справах, не раз ставав предметом дискусій серед правників. Наприкінці 2011 року задля розв’язання цієї проблеми прийняли закон «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Проте це не вирішило більшості питань, пов’язаних із відшкодуванням таких витрат. Більше того, положення цього акта не поширювалися на господарські справи. З огляду на це назрівала необхідність удосконалити закон або запропонувати інший дієвий механізм.

Після набрання чинності новими редакціями процесуальних кодексів зазначений закон припинив свою дію. Видатки на правову допомогу були віднесені законодавцем до складу судових витрат. На перший погляд, такі дії виглядають цілком логічними.

У той же час положення нових процесуальних кодексів містять певні умови, за наявності яких суд ухвалює рішення щодо стягнення зі сторони у справі понесених її опонентом витрат на правничу допомогу. Як сказано в процесуальних кодексах, їх розмір має встановлюватись у договорі про надання такої допомоги.

Попри зазначене, законодавець закріпив норму, що розмір таких втрат має бути співмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом останніх, ціною позову та/або значенням справи для сторін.

Суб’єктивне поняття

Аналіз судової практики свідчить, що визначення співмірності не є абсолютно новим критерієм. На співмірність при вирішення питання про розмір витрат на правову допомогу звертав увагу пленум Вищого господарського суду в постанові «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» від 21.02.2013 №7.

Фактично визначення співмірності є суб’єктивним поняттям, а відповідну оцінку в конкретній справі дає суд. У зв’язку із цим практика є абсолютно різною. Так, в одних випадках суди, розглядаючи питання про стягнення витрат на правову допомогу, погоджувались із розміром заявлених витрат; в інших — самостійно зменшували їх розмір, обґрунтовуючи це тим, що вони не були співмірними складності конкретної справи.

Отже, попри те, що в договорі про надання правової допомоги може бути визначений один розмір винагороди, суд має право його зменшити за клопотанням іншої сторони. Водночас обов’язок доведення неспівмірності витрат на таку допомогу покладається на сторону, що заявила зазначене клопотання.

Зі сказаного вбачається, що суд управі зменшувати розмір витрат на правову допомогу, але лише в разі заявлення іншою стороною клопотання про їх неспівмірність. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29.03.2018 (справа №907/357/16).

Зменшення без клопотання

Проте суди, розглядаючи питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу, в більшості випадків самостійно зменшують розмір таких витрат, попри відсутність клопотання іншої сторони. Як наслідок, юридичні компанії, адвокатські об’єднання, адвокати в кожній справі стикаються з однією й тією самою проблемою — зменшенням розміру витрат на правову допомогу, що підлягають відшкодуванню. Причому в переважній більшості випадків підставою для цього стає наявність у процесуальних кодексах такого оціночного критерію, як співмірність.

Отже, питання щодо визначення розміру витрат на правову допомогу потребує законодавчого вдосконалення. Адже суд не може й не повинен ставати на бік однієї зі сторін провадження, порушуючи принципи диспозитивності та безсторонності. Особливо — у господарських спорах.

P.S. Із позицією Верховного Суду щодо віднесення до судових витрат видатків юрфірми під час представництва інтересів клієнта у виконавчому провадженні можна ознайомитися на стор.24.