15 хвилин вистачило судді районного суду столиці, щоб розібратись зі справою, яка розглядалась з 2011 по 2013 рік міжнародним арбітражним судом при Міжнародній торговій палаті (м. Цюріх, Швейцарія), в 2014 році федеральним судом Швейцарії, а потім з 2015 по 2017 рік українськими судами всіх інстанцій.
15 хвилин в присутності лише боржника виявилось достатньо, щоб відмінити результат попередніх 7 років судових розглядів та допомогти боржнику уникнути відповідальності по сплаті боргу.
Як таке можливо? Дуже просто: головне зосередитись на необхідному результаті та не перейматись процесуальними нормами.
Так, 27 квітня 2018 року суддею було винесено рішення про скасування ухвали про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення в Україні за нововиявленою обставиною (визнання господарським судом недійсною арбітражної угоди). Не вдаючись до подробиць безпрецедентності рішення господарського суду, яким арбітражну угоду було визнано недійсною, хочеться зупинитись детальніше на позиції судді при винесенні вищезгаданого рішення від 27 квітня 2018 року. Однак, для розуміння ситуації, важливо сказати декілька слів і про те, як виникли підстави для реалізації схеми уникнення боржником відповідальності по сплаті боргу.
Зрозуміло, що після визнання та надання дозволу на виконання в Україні арбітражного рішення всіма судовими інстанціями, варіантів у боржника залишалось небагато: або сплачувати борг (в добровільному чи примусовому порядку), або включати «креативний» сценарій блокування виконання арбітражного рішення. Платити не хочеться! Тому боржник – Державне територіально-галузеве об’єднання «Південно-західна залізниця» спільно з Міністерством інфраструктури України в 2017 році розробили «креативненький» сценарій: Мініфраструктури майже одночасно подало до господарського суду 8 абсолютно однотипних позовів до турецької компанії «Догуш Іншаат ве Тіджарет А.Ш.» і ДТГО «ПЗЗ», аби натрапити на суддю, який виконає «державне замовлення».
Унікальність самого позову полягає в тому, що Мінінфраструктури просило стягнути в дохід бюджету пеню, нараховану за несвоєчасне виконання зобов’язань у 2006 році за господарським договором, укладеним між турецькою компанією «Догуш» і ДТГО «ПЗЗ» ще у 2004 році. Безумовно, метою позову було не стягнення пені, а саме визнання недійсною арбітражної угоди. Відповідно, 17 травня 2017 року господарський суд відмовив у задоволенні цього абсурдного позову, але, виходячи за межі позовних вимог, визнав недійсною арбітражну угоду, на підставі якої у 2013 році було винесено арбітражне рішення. Й це при тому, що позов було подано особою, яка навіть стороною цього арбітражного застереження не була.
Визнання арбітражного застереження недійсним було першим кроком плану боржника по уникненню відповідальності за виконання визнаного українськими судами арбітражного рішення. Другим кроком стало звернення до суду із заявою про перегляд рішення про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення за нововиявленою обставиною. І хоча визнання арбітражного застереження об’єктивно аж ніяк не може бути визначено нововиявленою обставиною, не це найбільше засмучує в цій ситуації. Ігнорування процесуальних норм і неповага до преюдиційних фактів у формі рішень не тільки міжнародного арбітражного суду, але й рішень державних судів Швейцарії та України, якими питання дійсності арбітражної угоди і компетенції міжнародного арбітражного суду неодноразово розглядалось і було підтверджено.
Попри це, суддя 27 квітня 2018 року виносить рішення, яким фактично блокує можливість виконання арбітражного рішення на території України та надає можливість боржнику уникнути відповідальності. При цьому відбувається ряд процесуальних порушень, серед яких:
рішення винесено не тим самим складом суду, який виносив рішення, яке переглядається;
рішення винесено без оголошення матеріалів справи, на підставі яких суд приймав рішення;
рішення винесено на основі спірного факту щодо визнання недійсною арбітражної угоди, який знаходиться на перегляді у Верховному Суді;
- стягувача за основним рішенням не було повідомлено про слухання по справі (порушення ЦПК та Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах);
- судове засідання проведено за відсутності належного представника стягувача…
І це, на жаль, лише частина порушень. Більше того, це прояв серйозного втручання в арбітраж та ігнорування норм міжнародного права (в тому числі, Нью-Йоркської Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж).
На науково-практичній конференції «Реформа виконавчого провадження: сьогодення і перспективи» Голова Верховного Суду Валентина Данішевська зазначила: «якщо немає в країні справедливого суду, то немає і демократичної держави». Однак, чи варто сподіватись на справедливість, неупередженість та незалежність українських судів, коли судова реформа пройшла, а старі негативні тенденції не тільки залишилися, а ще більше поглибилися і набули нових масштабів.
І питання тут не лише в справедливості нашого судочинства, а й у тому, що стягувач за згаданою справою входить до групи одного з провідних турецьких конгломератів Туреччини з річним оборотом понад 5 млрд. доларів США, яка реалізовує масштабні інфраструктурні проекти по всьому світу. Ця компанія мала намір підтримувати багатомільйонні інвестиції в український ринок, але чи залишиться бажання мати справу з ринком, на якому панує таке беззаконня?
Потім ми дивуємось, чому до нас не ідуть іноземні інвестори і падає імідж України на міжнародній арені.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!