ВС знищує КС як Суд

Аби виправдати свавілля парламенту, «верховники» визнали єдиний орган конституційної юрисдикції політичним інститутом

Для звільнення суддів Конституційного Суду достатньо одного бажання тих, хто їх призначав. Та й узагалі єдиний орган конституційної юрисдикції — це не Суд, а зібрання політиків. Такі несподівані твердження недавно оприлюднила Велика палата Верховного Суду.

Спір про право і не право

Усі ці умовиводи знадобилися для того, щоб виправдати звільнення парламентом у лютому 2014-го п’ятьох суддів КС. Власне, ВП ВС розглядала скаргу Верховної Ради на постанову Вищого адміністративного суду щодо одного з них — Анатолія Головіна. І в палаті вирішили пристати на позицію саме парламенту.

ВАС досить обґрунтовано довів незаконність звільнення А.Головіна, пославшись, зокрема, на недотримання процедури та неприпустимість посягання на незалежність судді. Крім того, наголошувалося, що Конституція не наділяє парламент повноваженнями встановлювати факт порушення присяги суддею КС.

Тобто спочатку спеціальна комісія самого Суду мала встановити такий факт, і лише на підставі її позитивного висновку ВР могла б проголосувати за його звільнення. Такий порядок закріплений у регламенті КС, який затверджено рішенням єдиного органу конституційної юрисдикції відповідно до норм профільного закону.

Натомість ще Верховний Суд України намагався виправдати екстраординарні дії парламенту, стверджуючи, що норми регламенту КС не можуть бути застосовані, оскільки не передбачені ні Конституцією, ні законом про КС. Проте у ВАС під час повторного розгляду цієї справи (№800/120/14) «верховникам» пояснили, що, за законом, усі рішення Суду є обов’язковими до виконання, включаючи те, яким затверджений регламент.

Тож для того, щоб виправдати звільнення судді КС, ВП ВС довелося вдатися до несподіваних юридичних висновків.

Парламент понад усіх?

Насамперед у постанові від 14.03.2018 ВП ВС вдалася до оцінок самих рішень КС, що були поставлені парламентом за провину суддям, які їх ухвалювали. Щоправда, палата наважилася критикувати тільки одне з них — від 30.09.2010 №20-рп/2010, яким було визнано недотримання в 2004 році процедури внесення змін до Конституції.

«Верховників» не зупинили ні відсутність у них повноважень на ревізію рішень колег, ні необхідність ураховувати бодай просту ієрархію правових актів. Насамперед — можливість посилання на постанову ВР від 24.02.2014 №775-VII та ухвалу КС від 5.02.2008 №6-у/2008 як на основу для оцінок.

Так, перша використана для твердження, що рішення КС №20-рп/2010 «суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції». Проте не уточнюється, якою нормою останньої парламент уповноважений надавати такі висновки.

Друга використовується як щит від самої можливості відкривати повторно конституційні провадження з того самого питання. При цьому ВП ВС зробила вигляд, ніби не розуміє різниці між «відмовною» ухвалою, яка є не більше ніж процесуальним актом, і обов’язковим до виконання рішенням КС.

Більше того, «верховники» не стали навіть згадувати про інше рішення КС, яке уможливило відкриття провадження у 2010 році. Адже 26.06.2008 було скасовано обмеження юрисдикції Суду щодо можливості визнавати неконституційними закони про внесення змін до Конституції, які набрали чинності (рішення №13-рп/2008).  Ухвала, прийнята раніше, вочевидь не створювала і не могла створити перешкод для такого висновку. Та й у лютому 2008-го ще діяла норма закону «Про Конституційний Суд України», що обмежувала повноваження КС на ревізію процедури внесення змін до Конституції.

Прикметно, що рішення №13-рп/2008 ні Верховна Рада, ні Велика палата ВС під сумнів не ставлять. Бо сама згадка про нього руйнує твердження про те, що «не було жодних юридичних підстав повторно розглядати це питання у 2010 році». Адже у цьому рішенні чітко записано, що саме КС «повинен здійснювати наступний конституційний контроль і щодо закону про внесення змін до Конституції після набрання ним чинності, оскільки відсутність судового контролю за процедурою його розгляду та ухвалення… може мати наслідком обмеження чи скасування прав і свобод людини і громадянина, ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України або зміну конституційного ладу у спосіб, що не передбачений Основним Законом».

З огляду на це висновок ВП ВС про «очевидну невідповідність дій судді КС під час прийняття рішення №20-рп/2010 нормам Конституції» виглядає більше ніж дивним. Адже у 2010 році судді зробили те, що й мали зробити. І, усвідомлюючи таку небезпеку, та ж Верховна Рада передбачила неконституційне застереження в законі про КС, а потім 1,5 року блокувала роботу Суду.

Політикам — політичне…

Мотиви мотивами, але залишалося не менш складне питання щодо дотримання процедури звільнення. І тут аргументи ВАС виглядали «непробивними», оскільки підкріплювалися ще й думкою Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України». Та було б бажання, а обхідні шляхи можна знайти завжди.

ВП ВС дійшла висновку, що характер формування єдиного органу конституційної юрисдикції та обсяг його повноважень «суттєво відрізняють КС від судів загальної юрисдикції, оскільки зазначене свідчить про те, що цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим». За твердженням «верховників», ЄСПЛ також не визнає КС судом у розумінні ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому і «прецедент Волкова» у цьому випадку може не застосовуватися.

Раз так, то звільнення суддів КС слід розглядати як «заходи політичної відповідальності». І для притягнення до неї достатньо встановлення суб’єктом призначення «ознак невідповідності поведінки такого судді високим вимогам, які пред’являються суспільством до судді КС».

Щоправда, залишилося незрозумілим, яким чином позиція ЄСПЛ у контексті застосування конвенційної гарантії може перекреслювати норми української Конституції? Та й у Страсбурзі навряд чи наважилися б сказати, що КС не є судовим інститутом у принципі, бо в його рішенні йшлося геть про інше.

Так само за дужки «верховники» винесли й той факт, що з 12 суддів КС, чиї прізвища згадуються у постанові №775-VII, лише частина була звільнена за порушення присяги. Ні глава держави, ні з’їзд суддів не побачили в дії своїх представників у Суді «очевидної невідповідності» вимогам суспільства. Чи то в кожного своє «суспільство», чи то різні погляди на функцію КС та конституційні гарантії його незалежності.

Конституція тріщить по швах…

Небезпека подібних правових позицій ВС полягає в тому, що їх тепер можна використовувати для більш глибоких висновків. По-перше, на найвищому судовому рівні легітимована можливість унесення будь-яких змін до Конституції на розсуд парламенту — без дотримання процедури чи врахування думки КС. Адже констатовано, що після набуття чинності відповідним законом ні сам акт, ні процедура його ухвалення не можуть переглядатися ніким і ніколи. Раніше це твердження мало статус не більше ніж думки окремих правників.

Отже, завтра парламентарі можуть, наприклад, 226 голосами визначити себе незмінними представниками народу, ліквідувати всі зайві, на їхній погляд, інститути, включаючи ВС, і жоден орган не зможе дати оцінку такому свавіллю та відновити дію Конституції у попередній редакції. Адже ВП ВС чітко наголосила, що право вносити зміни до Конституції має тільки парламент, а якщо судді КС наважаться заперечити це — вони порушують присягу, принцип розподілу влади і таке інше.

По-друге, тепер при кожній зміні влади склад КС може зазнавати пертурбації. Бо фактично судді цього органу стають заручниками політичних оцінок їхніх рішень з боку суб’єктів призначення.

Нарешті, ВП ВС закріпила за собою та парламентом право переглядати та ігнорувати рішення КС. Хоча цього разу вона начебто спиралася на постанову ВР №775-VII, але є й власні висновки про те, що КС «не забезпечив верховенства Конституції». Що може завадити Великій палаті так само оцінити якесь інше рішення КС, яке йтиме у розріз із позицією самого ВС?

У суддів КС тепер є два варіанти відповіді. Або дочекатися конституційних скарг колишніх колег і надати висновок про те, чи відповідають Основному Закону норми Регламенту ВР, на які посилалася ВП ВС для виправдання процедури їх звільнення. Або знайти асиметричний спосіб довести хибність тверджень «верховників». Головне — знищити у зародку посягання на незалежність і статус КС як Суду, аби дійсно не залишитися в ролі цапа-відбувайла для політиків.

ОКРЕМА ДУМКА

Окрема думка суддів Великої палати Верховного Суду Наталії Лященко та Олени Ситник

Конституційний Суд уходив до судової системи України як її складова частина. Конституція жодною мірою не тлумачила КC як політичний орган.

Порядок формування КС не може свідчити про Суд як про політичний орган.

За своїм статусом суддя КС прирівнювався до судді загального суду, що також не вказувало на нього як на політичного діяча, до якого може застосовуватися політична відповідальність.

Отже, висновок ВП ВС про те, що КС був політичним органом, а суддя КС міг нести політичну відповідальність, не ґрунтується на вимогах закону.