Верховний Суд України

Окрема думка

29 травня 2017 року                       м.Київ                                №5-475кс(15)16

судді Верховного Суду України Пошви Б.М. у справі за заявою Особи 1 щодо ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.06.2014 та постанови Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 25.05.2017 про перегляд судових рішень щодо останнього з підстави, передбаченої п.2 ч.1 ст.445 Кримінального процесуального кодексу 2012 року

1. Заява засудженого Особи 1 про перегляд вироку Голосіївського районного суду м.Києва від 10.10.2013, ухвали Апеляційного суду м.Києва від 14.01.2014 та ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 10.06.2014, якими його засуджено за ч.1 ст.375 Кримінального кодексу до покарання у вигляді обмеження волі на строк 2 роки, а на підставі ст.75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік із покладенням на нього обов’язку повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи, була предметом перегляду ВСУ, справа №5-24кс14, з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.445 КПК (неоднакове застосування норм матеріального права). Постановою Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 20.11.2014 в задоволенні заяви відмовлено.

Як убачається зі змісту постанови №5-24кс14, Особу 1 вироком суду визнано винуватим і засуджено за те, що він як Інформація 1 3.04.2009 постановив завідомо неправосудне рішення у цивільній справі за позовом Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9 та Особи 10 до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсними їхніх рішень та зобов’язав першу розглянути і погодити, а другу — розглянути і затвердити проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», переведення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення та передачі земельних ділянок у власність позивачам.

У порядку виконання цього рішення суду Обухівська районна державна адміністрація та Київська обласна державна адміністрація видали відповідні розпорядження «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу у власність громадянам земельних ділянок», унаслідок чого було припинено право постійного користування земельною ділянкою ДП «Київське лісове господарство», а земельні ділянки площею по 0,99 га були передані кожному з позивачів для ведення особистого селянського господарства.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23.06.2010 рішення Обухівського районного суду залишив без змін.

Судова палата у цивільних справах ВСУ ухвалою від 30.03.2011 скасувала зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направила на новий судовий розгляд.

Обухівський районний суд ухвалою від 17.08.2011 провадження у справі закрив на підставі п.1 ч.1 ст.205 Цивільного процесуального кодексу, оскільки справа не підлягала розгляду в суді в порядку цивільного судочинства.

17.11.2010 суддя Особа 1 постановив ще одне неправосудне рішення у цивільній справі Інформація 2 за позовом Особи 11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки, розташовані за адресами: Інформація 3 та на території промвузла в м.Обухові Київської області.

Цим рішенням було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками: Інформація 4 від 19.11.97; Інформація 5 від 9.04.98; Інформація 6 від 9.04.98; Інформація 7 від 20.10.97; Інформація 8 від 20.10.97.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 5.05.2011 рішення Обухівського районного суду від 17.11.2010 скасував і постановив нове рішення про відмову в задоволенні позову Особи 11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВСС ухвалою від 10.06.2014 вирок суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій щодо Особи 1 залишила без змін.

2. Не погоджуючись із постановою ВСУ від 20.11.2014 у справі №5-24кс14 щодо кваліфікації судами дій Особи 1 за ч.1 ст.375 КК, я написав окрему думку про те, що прийняті судові рішення у справі не містять достатнього обґрунтування правильності кваліфікації дій засудженого за ч.1 ст.375 КК.

Наведений в ухвалах суду касаційної інстанції від 10.06.2014 та постанові ВСУ від 20.11.2014 перелік фактичних даних, зокрема: «достеменно знав, що приймав до розгляду цивільний позов від громадян, права яких не було порушено», «здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення», не є ознаками об’єктивної чи суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч.1 ст.375 КК.

Дані обставини не підтверджують постановлення умисного неправосудного судового рішення, оскільки на стадії відкриття провадження у справі (гл.2 розд.II стст.118—126 ЦПК) не містять таких норм, які давали б суду в цивільній справі за позовом Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9 та Особи 10 до Обухівської районної та Київської обласної державних адміністрацій про визнання недійсними їхніх рішень (або в подібній справі) дійти такого висновку.

Зміст позовної заяви оцінюється судом під час постановлення судового рішення (гл.7 розд.III, стст.208—223 ЦПК) або ж під час його апеляційного оскарження, де в ст.309 ЦПК зазначено підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Таким чином, посилання суду касаційної інстанції на дані обставини як на порушення, яке доводить винуватість судді Особи 1 у злочині, тобто ч.1 ст.375 КК, є неприпустимим.

Мною також було зазначено, що під час розгляду заяви Особи 1 ВСУ не дотримувався вимог ст.62 Конституції («презумпція невинуватості») та практики Європейського суду з прав людини за ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Зокрема, в рішеннях у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 і «Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії» від 6.12.98 Суд зазначив, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою» (п.150, п.253), однак у справі Особи 1 ці вимоги закону взагалі не дотримано.

Про умисність постановлення судового рішення і його завідому неправосудність можуть свідчити і визнаватись достовірними доказами, зокрема: одержання суддею (суддями) неправомірної вигоди за постановлення незаконного рішення; спонукання судді (суддів) до постановлення незаконних рішень представниками органів прокуратури, посадовими особами органів виконавчої влади, народними депутатами, керівниками судових установ тощо, чого в діях судді Обухівського районного суду Особи 1 не встановлено.

Не маючи змоги у 2014 році ознайомитись із матеріалами справи щодо Особи 1 в повному обсязі, мною зазначено в окремій думці, що наведені в судових рішеннях обставини нібито умисного характеру дій судді можуть свідчити про службову недбалість чи дисциплінарний проступок, але не про ознаки злочину, передбачені ст.375 КК.

За таких обставин уважав, що справа підлягала поверненню на новий касаційний розгляд до ВСС.

3. 25.05.2017 розглядалася заява Особи 1 про перегляд ВСУ ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 10.06.2014 щодо нього на підставі п.2 ч.1 ст.445 КПК у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, передбаченої цим кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

На думку заявника Особи 1, має місце неоднакове застосування норм, які містяться в чч.1 та 2 ст.32, ст.34 КПК, щодо визначення територіальної підсудності справ стосовно судді, оскільки на час надходження справи щодо заявника до Голосіївського районного суду м.Києва він працював суддею Обухівського районного суду Київської області та справа щодо нього відповідно до ч.1 ст.32 КПК до Обухівського районного суду не надходила, а була направлена прокурором до Голосіївського районного суду м.Києва, що підтверджується ухвалою суду від 8.02.2013 та листом прокуратури Київської області й свідчить про відсутність ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС про визначення підсудності щодо нього.

При цьому заявник зазначив, що порушення правил підсудності є складовою його незаконного засудження за ч.1 ст.375 КК, а відповідно до п.6 ч.2 ст.412 КПК це є безумовною підставою для скасування судових рішень. Просив скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляду до суду касаційної інстанції для визначення підсудності.

Як приклад неоднакового правозастосування заявником надано копії ухвал ВСС від 10.04.2013, 13.02 та 11.03.2014, 24.03, 25.04, 15.11, 24.11, 29.11, 6.12.2016 та копію постанови Суду від 21.01.2016.

Як убачається зі змісту ухвал ВСС від 11.03.2014, 24.03, 25.04, 24.11, 29.11, 6.12.2016, касаційний суд вирішив, що питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах різних апеляційних судів вирішується колегією суддів судової палати у кримінальних справах ВСС за поданням суду апеляційної інстанції, за клопотанням сторін чи потерпілого, але після надходження кримінального провадження до суду за правилами територіальної підсудності, чого у справі Особи 1 не дотримано.

Що ж стосується ухвали ВСС від 15.11.2016, то суд касаційної інстанції, розглядаючи касаційну скаргу захисника засудженого, дійшов висновку, що апеляційним судом не здійснено належної перевірки того, чи дотримався суд першої інстанції правил підсудності, а тому відповідно до п.6 ч.2 ст.412 КПК це є безумовною підставою для скасування судового рішення.

Крім того, 25.05.2017 засуджений Особа 1 та його захисник Гайдаш О.В. у судовому засіданні подали доповнення до заяви про перегляд, де містилось обґрунтування дотримання Особою 1 строків звернення до ВСУ з підстав, передбачених п.2 ч.1 ст.445 КПК, зокрема чч.1 та 2 ст.32, ст.34 КПК, ще у 2014 році, однак ВСУ тоді відмовився оцінювати ці порушення. Також у доповненні йшлося про виправлення судової помилки судів усіх рівнів щодо незаконного засудження судді Особи 1 за ч.1 ст.375 КК.

Крім того, захисник Гайдаш О.В. подав клопотання про звернення Судової палати у кримінальних справах ВСУ до Пленуму ВСУ і до Конституційного Суду для офіційного тлумачення слова «неправосудного» в ч.4 ст.62 Конституції та відповідності ст.375 КК, ст.6, ч.1 ст.8, ч.1 ст.126 Конституції (конституційності) як складової питання незаконного засудження Особи 1.

Зазначені клопотання й доповнення до заяви не були прийняті, оскільки ВСУ вирішив, що вони стосувалися застосування норм матеріального права, тобто правильності засудження за ст.375 КК, а не застосування норм процесуального права, у зв’язку з чим здійснювався розгляд заяви.

Вважаю, що відмова в прийнятті поданих клопотання і доповнення до заяви є обмеженням принципу змагальності сторін у процесі, сторони захисту, оцінка якої буде дана нижче.

4. 25.05.2017 ВСУ відмовлено в задоволенні заяви Особи 1 у зв’язку з тим, що закон «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ набрав чинності з 28.03.2015.

Законом №192-VІІІ ч.1 ст.445 КПК була доповнена п.2, який підлягає застосуванню з дати набрання цим законом чинності. Тобто предметом перегляду Суду із зазначеної підстави, за висновком ВСУ, можуть бути лише ухвали суду касаційної інстанції, постановлені 28.03.2015 і пізніше.

На час ухвалення 10.06.2014 оскаржуваної ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС щодо Особи 1 ст.445 КПК не передбачала такої підстави для перегляду ВСУ судових рішень, що набрали законної сили, як неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

5. З таким формулюванням підстави відмови заяви Особи 1 погодитися не можу, виходячи з такого.

Як убачається з доповнення до заяви Особи 1 та постанови №5-24кс14, у 2014 році він оскаржив незаконність свого засудження за ч.1 ст.375 КК у зв’язку з порушенням досудовим слідством і судами ст.62 Конституції і ст.6 конвенції, оскільки в його діях відсутні об’єктивна та суб’єктивна сторони складу інкримінованого злочину.

Також незаконність засудження за ч.1 ст.375 КК заявник обґрунтовував порушенням норм процесуального законодавства — ч.2 ст.32 і ч.3 ст.34 КПК, тобто підставами, які є предметом перегляду 25.05.2017.

Свої доводи Особа 1 підтверджував ухвалами ВСС від 10.04.2013, 13.02 та 11.03.2014.

Він стверджував, що на час надходження справи щодо нього до Голосіївського районного суду м.Києва він працював Інформація 1 і справа стосовно нього відповідно до ч.1 ст.32 КПК до Обухівського районного суду не надходила, а всупереч ч.3 ст.34 КПК була направлена до Голосіївського районного суду м.Києва прокурором Київської області, а не ухвалою ВСС про визначення підсудності у справі щодо нього, як підтверджується судовою практикою в доданих ухвалах касаційного суду, яка не змінювалася з 2013 року.

У постанові від 20.11.2014 ВСУ відмовився від перевірки доводів заяви про порушення вимог ст.32 КПК і ч.3 ст.34 КПК під час визначення підсудності справи щодо Особи 1, що стало наслідком його незаконного засудження, оскільки на час розгляду його заяви ВСУ вважав, що питання застосування норм процесуального права перебували за межами законодавчо визначених його повноважень.

Проте така оцінка ВСУ є прямим порушенням ст.6 («Право на справедливий суд») конвенції, ст.62 Конституції, стст.8 і 9 («Верховенство права» і «Законність») КПК, які вимагають дотримання практики Суду як міжнародного договору, зокрема, коли йдеться про порушення конституційних і конвенційних прав.

Протилежний (правильний) висновок про дію в часі конституційних і конвенційних прав і свобод, ніж у справі Особи 1, Судовою палатою у кримінальних справах ВСУ 25.06.2015 прийнято у справі №5-111кс15 за заявою заступника Генерального прокурора, де рішення касаційним судом було постановлено 19.03.2015, тобто до набрання чинності законом №192-VІІІ — 28.03.2015.

Правовий висновок ВСУ у справі №5-111кс15 став обов’язковим не тільки для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму права, а й для всіх судів загальної юрисдикції (ч.1 ст.458 КПК), у тому числі і для самого ВСУ, про можливість розгляду заяв на рішення, постановлені до 28.03.2015.

У наступних постановах, наприклад №5-187кс15 та інших, ВСУ не змінював висновку щодо застосування процесуальної норми права.

Тобто ВСУ вважав можливим переглядати зазначене рішення касаційного суду, постановлене до набрання чинності законом №192-VІІІ — 28.03.2015, відповідно до п.2 ч.1 ст.445 КПК, і в той же час більшість суддів ВСУ відмовила в такому перегляді Особі 1, порушивши конституційний принцип рівності сторін.

Висновок ВСУ у справі №5-111кс15, що недотримання вимог ст.384 КПК під час підготовчого судового засідання є порушенням ст.6 конвенції та безумовною підставою для скасування судових рішень вищими судами, вважаю, повинен застосовуватись у справі щодо Особи 1.

Аналогічно недотримання вимог стст.32 і 34 КПК під час підготовчого засідання Голосіївського районного суду м.Києва у справі щодо Особи 1, як у справі №5-111кс15, є безумовною підставою для скасування судових рішень, які оскаржуються заявником.

Недотримання вимог ст.32 КПК практикою Суду оцінюється як таке, що в суду немає юрисдикції для розгляду справи обвинуваченого, з точки зору п.1 ст.6 конвенції такий «суд» не вважається «створеним на підставі закону» (див. рішення у справах «Ріхерт проти Польщі» (Richert v. Poland), п.41; «Йоргич проти Німеччини» (Jorgic v. Germany), п.64).

У рішеннях ЄСПЛ у справах «Бочан проти України» від 3.05.2007, «Фельдман проти України» від 8.04.2010 встановлено, що «відсутність будь-якого процесуального рішення щодо зміни територіальної підсудності залишає неясним, чи розглядалися належним чином аргументи заявника», та «суд має бути впевнений в тому, що зміна територіальної підсудності відповідала положенням п.1 ст.6 конвенції та, зокрема, вимозі об’єктивної незалежності та безсторонності».

Висновок у справі №5-111кс15 є додатковим аргументом, що судові рішення щодо Особи 1 мають законні підстави для перегляду як за п.2, так і за п.3 ч.1 ст.445 КПК, що ВСУ неодноразово підтверджував у своїх постановах, наприклад у постанові від 13.10.2016 у справі №5-166кс(15)16.

Правовий висновок щодо недотримання не тільки судом, а й державним обвинувачем у справі №5-111кс15 вимог ст.6 конвенції, яка гарантує право кожного на розгляд його справи судом, утвореним відповідно до закону, не отримав оцінки в постановах у справах №№5-24кс14 і 5-475кс(15)16 щодо Особи 1, але міститься у справі №5-111кс15 і практиці Суду щодо часових меж звернення до Суду з підстав порушення ст.6 конвенції.

Так, у рішенні щодо прийнятності заяви №54825/00 Євгена Невмержицького проти України від 23.01.2003 ЄСПЛ зауважує, що «відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права високі договірні сторони є зв’язаними положеннями конвенції лише щодо фактів, які мали місце після вступу конвенції в силу для цієї держави. Для України конвенція набула чинності з 11.09.97, коли декларація про визнання Україною права на подання індивідуальної скарги набула законної сили».

Статтею 26 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23.05.69 (ратифікована Україною 14.05.86, у складі СРСР) прямо передбачено, що «кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися» і що «учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору» (ст.27).

Виходячи з наведених вимог цього міжнародного договору, вважаю неможливим будь-яке вузьке тлумачення дії закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ в часі, зокрема з 28.03.2015, оскільки навіть відсутність на час розгляду заяви Особи 1 (20.11.2014) п.2 ч.1 ст.445 КПК, коли йдеться про захист права особи на справедливий суд як положення міжнародного договору, не дає державному органу, який від імені держави відповідає за його виконання,— ВСУ — відступити від зобов’язань держави Україна.

Після того як у постанові у справі №5-111кс15 було дано оцінку, що невиконання вимог ст.384 КПК 2012 року є порушенням ст.6 конвенції, недопущення порушення принципу res iudicata, або юридичної визначеності, стає усталеною національною судовою практикою.

Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою він не розглядає помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили прав і свобод, які охороняються конвенцією (див. рішення у справах «Гарсія Руїс проти Іспанії», заява №30544/96, ECHR1999-I; «Перес проти Франції» [ВП], заява №47287/99, ECHR 2004-I; Schenk v. Switzerland, 12.07.88, §§45—46, серія A, №140; Teixeira de Castro v. Portugal, 9.06.98, §34, збірники 1998-IV, Heglas v. the Czech Republic, №5935/02, §84, 1.03.2007, п.97; «Мала проти України», заява №4436/07 від 3.07.2014, яке набуло статусу остаточного 17.11.2014 (п.47), коли як виняток можна стверджувати, що помилки становлять несумісну з ст.6 конвенції «несправедливість».

Зокрема, у рішенні у справі «Дюлоран проти Франції» (заява №34553/97 від 21.03.2000) Суд установив порушення права на справедливий суд, оскільки єдиною причиною, чому касаційний суд Франції ухвалив оскаржуване рішення про залишення касаційної скарги заявниці без задоволення як неприйнятної, був результат «une erreur manifeste d’apprciation» («явної помилки в оцінці») в тому вигляді, в якому воно використовується в контексті п.1 ст.6 конвенції, тобто якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як «явну помилку» (тобто помилку, якої не міг би припустися розумний суд), вона може порушити справедливість провадження.

Аналогічні оцінки Судом дано в рішеннях у справах «Хамідов проти Росії» (заява №72118/01 від 15.11.2007), «Анджелькович проти Сербії» (заява №1401/08 від 9.04.2013), де Суд установив, що «свавільність рішення національного суду, яке в принципі не мало правових підстав за національним законодавством та не мало жодного зв’язку між установленими фактами, застосованим правом та результатами провадження, становила «відмову в правосудді».

ВСУ в цій справі (як і в подібних), щоб уникнути колізій та судової помилки, мав застосувати критерій оцінки «якості закону» відповідно до практики Суду.

ВСУ мав узяти до уваги рішення Конституційного Суду у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 №5-рп/2005, де КС вирішив, що «закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права та свободи. Цей принцип є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі між державою та громадянином» (пп.5.2, 5.5).

Наведена практика Суду і КС дає підстави для правильного розуміння дії ст.62 Конституції, ст.6 конвенції в часі та уникнення судових помилок, особливо при застосуванні практики Суду, як це передбачено стст.7, 8, 9 КПК та проігноровано у справі щодо Особи 1.

6. Захисник та засуджений Особа 1, обґрунтовуючи право на подання доповнення до заяви про перегляд судових рішень із підстав, передбачених п.2 ч.1 ст.445 КПК, пояснювали, що їх доповнення є заявою про виправлення судової помилки в рішеннях національних судів — незаконного засудження Особи 1 за ч.1 ст.375 КК.

Виправлення судової помилки не є переглядом за нововиявленими обставинами, а відновленням принципу верховенства права згідно з практикою Суду, про яке йдеться в рішенні Суду у справі «Пономарьов проти України» від 3.04.2008.

У цьому рішенні, як і в багатьох інших, Суд нагадує, що «одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata — принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення.

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Винятки із цього принципу можуть мати місце тільки за наявності підстав, зумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Рябих проти Росії», п.52, п.40). Такі підстави для перегляду і виправлення судових помилок у справі щодо Особи 1 є.

У доповненні до заяви засудженого та його захисника адвоката Гайдаша О.В. йдеться про виправлення судових помилок у справі Особи 1, про те, що:

— судовими рішеннями його засуджено за ч.1 ст.375 КК, яка є неконституційною нормою, про що детально вказано в клопотанні про звернення до КС за її офіційним тлумаченням;

— у діях Особи 1 відсутні не тільки об’єктивна й суб’єктивна сторони складу злочину, передбаченого ч.1 ст.375 КК, а взагалі відсутній склад злочину, вказаний у повідомленні про підозру та обвинувальному акті.

Підтвердженням цього є винесення 6.08.2012 прокурором відділу захисту інтересів громадян і держави у сфері земельних відносин Генеральної прокуратури Заяц В.Ю. постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Інформація 1 Особи 1 за постановлення ним 3.04.2009 завідомо неправосудного рішення в цивільній справі за позовом Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9 та Особи 10 до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсним їх рішень у зв’язку з відсутністю даних, які б указували на наявність у діях судді Особи 1 умислу на постановлення завідомо неправосудного рішення та складу злочину, передбаченого ст.375 КК.

Скасування постанови від 6.08.2012 про відмову в порушенні кримінальної справи не усунуло відсутності даних, які б указували на наявність у діях судді Особи 1 умислу на постановлення завідомо неправосудного рішення в цій справі.

До засудження його вироком Голосіївського районного суду м.Києва 10.10.2013 за ч.1 ст.375 КК за те, що його рішенням від 3.04.2009 було незаконно надано земельні ділянки з категорії земель лісогосподарського призначення Особі 2, Особі 3, Особі 4, Особі 5, Особі 6, Особі 7, Особі 8, Особі 9 та Особі 10 по 0,99 га кожному та змінено їх цільове призначення на сільськогосподарське, прокурор відмовився від скасування цього рішення в цивільній справі, неправосудність якого було інкриміновано прокурором в обвинувальному акті й розглядалось у суді першої інстанції.

Ухвалою Обухівського районного суду від 4.04.2013 за заявою заступника прокурора Київської області про залишення його позовної заяви без розгляду в цивільній справі за позовом Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9 та Особи 10, яка була розглянута 3.04.2009 суддею Особою 1 (і яке обвинуваченням оцінене як неправосудне), було залишено без розгляду.

Крім того, до набрання вироком суду першої інстанції щодо Особи 1 законної сили, тобто до рішення Апеляційного суду м.Києва від 14.01.2014, рішенням Обухівського районного суду від 16.10.2013 було задоволено позов заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства «Київське лісове господарство» до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації в цивільній справі Інформація 9 за позовом Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9 та Особи 10, треті особи: управління Держземагенства в Обухівському районі, Старобезрадичівська сільська рада Обухівського району, про визнання незаконним і скасування розпоряджень, визнання недійсним державних актів на право власності на земельні ділянки та скасування їх державної реєстрації, витребування земельних ділянок, визнання права користування.

Виділені земельні ділянки було повернуто в державну власність ДП «Київське лісове господарство».

Тобто ще до набуття вироком законної сили всі дії, які було інкриміновано судді Особі 1 як завідомо неправосудні, було скасовано, тобто суспільно-небезпечне діяння як таке, що теоретично могло мати місце, перестало існувати. Про таку обставину його засудження ні у вироку, ні в жодному судовому рішенні суди не згадують.

Крім того, у судових рішеннях про засудження Особи 1 відсутні оцінки постанов про закриття кримінальної справи слідчим СБУ в Київській області від 12.10.2012 за фактом службового підроблення посадовими особами державних актів на право власності на земельні ділянки на території Старобезрадичівської сільської ради в Обухівському районі, за відсутністю складу злочину, передбаченого ч.2 ст.366 КК.

На території названої сільради Особа 2, Особа 3, Особа 4, Особа 5, Особа 6, Особа 7, Особа 8, Особа 9 та Особа 10, щодо яких суддею Особою 1 було розглянуто позов і за що його засуджено, не судовим рішенням, а розпорядженнями Київської обласної державної адміністрації від 26.11.2009 №№1040, 1041 та ін. було затверджено проекти землеустрою, вилучено з постійного користування ДП «Київське лісове господарство», змінено цільове призначення земель лісогосподарського призначення на сільськогосподарське й передано у власність указаним особам.

Як на підставу виправлення судової помилки — незаконного засудження Особи 1 за ч.1 ст.375 КК — змушений констатувати, що рішення Обухівського районного суду від 16.10.2013 було постановлено з порушенням норм процесуального закону — ч.1 ч.1 ст.205 ЦПК і рішення КС від 1.04.2010 №10-рп у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду щодо офіційного тлумачення положень ч.1 ст.143 Конституції, пп.«а», «б», «в», «г» ст.12 Земельного кодексу, п.1 ч.1 ст.17 Кодексу адміністративного судочинства.

Відповідно до зазначених правових актів «спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії, дій чи бездіяльності», належать до юрисдикції адміністративних судів, а не судів загальної юрисдикції.

З підстав порушення норм процесуального закону — п.1 ч.1 ст.205 ЦПК — було скасовано й рішення від 17.11.2010 у цивільній справі Інформація 2 за позовом Особи 11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки за адресами Інформація 3 та на території промвузла в м.Обухові, яким було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками Інформація 4 від 19.11.97, Інформація 5 від 9.04.98, Інформація 6 від 9.04.98, Інформація 7 від 20.10.97, Інформація 8 від 20.10.97, як таке, що вирішено з порушенням правил підвідомчості спорів.

Тобто скасування 16.10.2013 Обухівським районним судом судових рішень у цивільних справах від 3.04.2009 Інформація 9 і від 17.11.2010 Інформація 2, постановлених із таким же порушенням правил підвідомчості спорів, що інкриміновано Особі 1 як злочин — постановлення завідомо неправосудного судового рішення, одночасно є законним, коли скасовуються рішення судді Особи 1.

У судових рішеннях щодо Особи 1 не дотримано критерію доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом», що, ухвалюючи рішення від 17.11.2010 у цивільній справі Інформація 2, він, як суддя, дійшов помилкового були в постійному користуванні позивача разом із розміщеною на них нерухомістю, що в приватній власності МП «Квіт» (одноосібним засновником якого є позивач), використовувалися ним для здійснення підприємницької діяльності, оскільки позивач був єдиним власником як нерухомого майна, так і підприємства, в якого в постійному користуванні були земельні ділянки.

Суди, обґрунтовуючи доведеність вини засудженого, не спростували того, що, задовольняючи позов, суд ураховував, що позивач мав право приватизувати земельні ділянки за законом при набутті права власності на нерухомість, що розміщена на землі, згідно ст.377 Цивільного кодексу, в позасудовому порядку не зміг, оскільки неодноразові звернення позивача до відповідача з офіційними заявами із цього приводу залишилися без розгляду й вирішення їх у встановленому законом порядку.

У судових рішеннях про його засудження відсутні доводи завідомої неправосудності, що рішення в цивільній справі Інформація 2 суддею Особою 1 було прийнято всупереч листу ВСУ від 29.10.2008 №19-3767/0/8-08, зокрема п.5, згідно з яким рекомендовано, що при вирішенні питання про передачу у власність земельної ділянки особам, які придбали житловий будинок, будівлю або споруду, у разі, коли розмір земельної ділянки договором про відчуження нерухомого майна не визначено, необхідно дотримуватися ст.120 ЗК та ст.377 ЦК. Згідно із цими нормами до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята даним нерухомим майном, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. При розгляді справи було отримано кадастрові плани земельних ділянок, які підтверджували розмір земельної ділянки під нерухомим майном позивача та частину земельної ділянки для його обслуговування.

Рішення суду першої інстанції в цій справі взагалі не набрало законної сили й не могло потягти за собою незаконних наслідків, а тому оцінка його судами як неправосудного є грубим порушенням як ст.62 Конституції, так і ст.6 конвенції.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій вийшли за межі формального обвинувачення Особи 1 у повідомленні про підозру та обвинувальному акті. В ухвалах цих судів сказано, що Особа 1 як суддя: вийшов за межі компетенції суду, перебравши у своїх рішеннях право відповідних органів влади вирішувати питання про надання громадянам земельних ділянок зі зміною їх цільового призначення та визнання права громадянина на землю.

Статтею 120 ЗК передбачено, що документом, який підтверджує право власності на земельну ділянку, є відповідний державний акт на право приватної власності на земельну ділянку.

Однак обвинуваченням і судами не взято до уваги той факт, що позивачі отримали державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, в яких підставою набуття права власності вказано розпорядження відповідних державних адміністрацій, а не рішення суду.

Наведене свідчить, що суддя Особа 1 своїм рішенням земельних ділянок нікому не надав, з власності держави їх не вилучав, тобто на підставі рішення суду земельні ділянки з власності держави не вилучались і він, як суддя, за межі компетенції суду не виходив.

Обґрунтування, що за межі компетенції суду суддя Особа 1 не виходив, містяться в наукових висновках членів науково-консультативної Ради при ВСУ у справі.

Зокрема, член науково-консультативної ради професор Бурдін В.М. прямо вказує, що «постановлені рішення у справі Особи 1 носять не настільки явно протизаконний характер, про що свідчить хоча б той факт, що в одному із судових рішень, прийнятих Особою 1, апеляційна інстанція не знайшла підстав для його скасування».

Професор Грещук В.К. і доктор юридичних наук Брич Л.П. зазначають: «Не можемо погодитися з позицією ВСУ, що зафіксована в ухвалі від 30.03.2011, на яку посилається колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВСС в ухвалі у справі Особи 1 від 10.06.2014 і яка зводиться до того, що зобов’язання відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування надати земельну ділянку у власність будь-якій особі за відсутності рішення такого органу про надання земельної ділянки є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією компетенції на здійснення права власності від імені Українського народу на управління землями. Безвідносно до конкретного випадку вважаємо, що така позиція вступає в суперечність із Конституцією та загальними засадами цивільного судочинства. Зокрема, у ч.1 ст.124 Конституції сказано: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Заперечення цього демократичного основоположного для правової держави положення означає визнання того, що в державі існує орган (така собі священна корова), рішення якого не можуть бути переглянуті судом, бо він, бачте, має виключну компетенцію. За такого підходу виключна компетенція може призвести до сваволі».

На їх думку, «у матеріалах цивільної справи, яку Особа 1 розглядав, були відсутні документи, що посвідчували би право користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», що спростовує доводи обвинувачення».

Крім того, в ухвалі Судової палати у цивільних справах ВСУ від 30.03.2011 №6-44024св10, якою скасовано рішення Обухівського районного суду від 3.04.2009 та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 23.06.2010, наведено зміст помилок правозастосування при вирішення справи: за позовами Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9 та Особи 10 до Київської обласної державної адміністрації, Обухівської районної державної адміністрації Київської області про визнання недійсними рішень та зобов’язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області, до якої приєдналася Обухівська районна державна адміністрація стст.10, 116, 118, 152 ЗК, ст.13 Конституції.

Зокрема, в ухвалі від 30.03.2011 є висновки про передчасність вимог про передачу земельних ділянок у власність позивачам, необґрунтованість рішення без повного дослідження обставин справи, прав і обов’язків сторін, помилковість висновку про переведення зазначених земельних ділянок із земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення, про помилковість рішення апеляційного суду, який, розглядаючи справу, на недоліки рішення суду першої інстанції уваги не звернув і залишив його без зміни, і неправильне застосування судами норм матеріального права й допущені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, а не до постановлення завідомо неправосудного рішення.

Як наслідок, судові рішення скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Тобто із судових рішень про засудження Особи 1 за ч.1 ст.375 КК вбачається, що помилки правозастосування в цивільній справі, зазначені в ухвалі від 30.03.2011, що потягло їх скасування й направлення на новий судовий розгляд, стали кваліфікуючими ознаками завідомого неправосудного судового рішення, тобто складу злочину за ч.1 ст.375 КК, що є прямим порушенням ст.2 КК як підстави кримінальної відповідальності, презумпції невинуватості за ст.62 Конституції та ст.6 конвенції.

Підставою для кримінальної відповідальності можуть бути лише ознаки скоєного кримінального злочину, а не будь-які порушення судді при вирішенні справи.

За наявності спільних порушень в одній справі — Особи 1 як судді суду першої інстанції та трьох суддів апеляційного суду — до кримінальної відповідальності притягується лише один суддя Особа 1, а не всі судді, які в однаковій мірі вирішували цивільну справу.

Підтримую позицію Особи 1 і захисника, що непритягнення інших суддів не те що до кримінальної, а навіть до дисциплінарної відповідальності є правильним, оскільки при вирішенні цих цивільних справ істотних порушень не допущено, а його засуджено незаконно.

У матеріалах справи Особи 1 долучено десятки прикладів помилкового вирішення земельних спорів суддями районних судів, аналогічні тим, за які його засуджено, що підтверджує відсутність однакової судової практики й вибірковість правосуддя щодо нього, яке виразилося також у порушенні стст.32, 34 КПК.

ВСУ в постанові у справі №5-24 кс14 щодо Особи 1 ще більше погіршив суть обвинувачення за ч.1 ст.375 КК вказівкою, що «Верховний Суд України ухвалою від 30.03.2011 скасував зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неправильного застосування кримінального закону та істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, а справу направив на новий судовий розгляд», що підтверджує наявність судових помилок у рішенні ВСУ й потребу негайного їх виправлення.

Наведений в цій же постанові №5-24 кс14 перелік фактичних даних: «достеменно знав, що приймав до розгляду цивільний позов від громадян, права яких не було порушено», «здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення», «був обізнаний, що відповідно до розпорядження КМ «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками» від 10.04.2008 №610-р зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення»; «здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення» — не є ознаками об’єктивної чи суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч.1 ст.375 КК, хоча більшістю суддів ВСУ визнано як такі.

Як зазначено в науковому висновку щодо цих оцінок дій Особи 1, вони відповідають вимогам ч.1 ст.124 Конституції, оскільки «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Крім того, законодавець не вносив змін до гл.7 розд.III, стст.208—223 ЦПК чи КАС про те, що разом із розпорядженням КМ від 10.04.2008 №610-р слід зупинити дію цих процесуальних норм, а тому такий довід обвинувачення юридично нікчемний.

Ці обставини не можуть бути підтвердженням умисного неправосудного судового рішення, оскільки на стадії відкриття провадження у справі (гл.2 розд.II ЦПК, стст.118—126) не міститься таких норм, які б давали можливість суду в цивільній справі за позовом Особи 2, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9 та Особи 10 до Обухівської районної та Київської обласної державних адміністрацій про визнання недійсними їх рішень (або у подібній справі) дійти висновку, що права цих позивачів узагалі не порушені. Такі питання суд вирішує під час постановлення рішення (гл.7 розд.III, ст.208—223 ЦПК) або ж після його апеляційного оскарження, де в ст.309 ЦПК зазначено підстави для скасування рішення суду першої інстанції, якщо воно помилкове.

Частиною 2 ст.83 закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 (аналогічна норма ч.2 ст.31 закону «Про статус суддів» 1992 року) передбачено, що скасування або зміна судового рішення не тягне за собою відповідальності судді, під головуванням якого ухвалювалося скасоване чи змінене судове рішення, крім лише тих випадків, коли допущені порушення дійсно були наслідком умисного порушення суддею норм матеріального чи процесуального права або неналежного ставлення судді до своїх службових обов’язків, чого у справі щодо Особи 1 узагалі не встановлено.

У ВСУ є всі правові підстави для виправлення судових помилок у справі Особи 1 через дію принципу верховенства права.

Такий обов’язок суддів передбачено ч.1 ст.129 Конституції, згідно з якою «суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права». Законність як основну засаду судочинства з ст.129 Конституції виключено 2.06.2016, а тому посилання на час набрання чинності законом №192-VІІІ (з 28.03.2015) на цю обставину як підставу відмови виправити судову помилку щодо Особи 1, є помилковим.

У рішенні у справі «Пономарьов проти України» від 3.04.2008 Суд, обґрунтовуючи процедуру виправлення судової помилки, зазначає, що «ця справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами (див. також рішення у справі «Трегубенко проти України» від 2.11.2004 (пп.34—38) та рішення у справі «Правєдная проти Росії» від 18.11.2004 (пп.27—34), а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження.

У справі щодо Особи 1 такі підстави є, оскільки згідно з практикою Суду в рішенні у справі «Пантелеєнко проти України» від 25.06.2006, «положення п.2 ст.6 конвенції поширюються на весь хід розгляду кримінальної справи, а не тільки на обґрунтованість обвинувачення» (п.30 і п.67).