Суддя, секретар пленуму ВСС Дмитро Луспеник:

«Законність сили судового рішення не може спростовуватися припущенням органу досудового розслідування щодо його неправосудності»

За останні три роки кількість порушених проваджень за ст.375 Кримінального кодексу, за даними органів прокуратури, наблизилася до сотні. Проте слідчі не поспішають передавати матеріали до суду, оскільки ні серед практиків, ні серед науковців немає єдиної думки щодо того, яке ж рішення може вважатися неправосудним? Водночас у вищих судових інстанціях також не квапляться із наданням роз’яснення щодо процедури порушення та розгляду таких проваджень. А спроби перекласти відповідальність на Конституційний Суд не увінчалися успіхом, і це питання знову повернулося до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.Чи варто очікувати найближчим часом прийняття постанови пленуму ВСС із цього питання? Чи дійсно органи прокуратури можуть на власний розсуд оцінювати правосудність судового рішення? З цими питаннями «ЗіБ» звернувся до секретаря пленуму ВСС, кандидата юридичних наук Дмитра ЛУСПЕНИКА, який очолює робочу групу з підготовки згаданого проекту постанови.

«Були припущення, що саме відсутність судової практики може стати перепоною офіційному тлумаченню»

— Дмитре Дмитровичу, чи прогнозованою для вас стала відмова КС у відкритті провадження щодо тлумачення терміна «як неправосудного»?

— Дійсно, 29 травня Суд відмовив у відкритті конституційного провадження за цим поданням ВСУ. Відверто кажучи, не зовсім непрогнозованою, оскільки на всіх засіданнях пленуму ВСС, нарадах робочої групи з підготовки постанови пленуму «Про застосування норм законодавства у кримінальних провадженнях щодо постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови», прийнятої у першому читанні ще 25 вересня 2015 року, на засіданнях НКР ВСС я виступав проти такого подання до КС і був за прийняття проекту, який було підготовлено і який слід було уточнити й узгодити.

До слова, й Верховний Суд України, подаючи пропозиції, зауваження до проекту постанови, ніколи не говорив про те, щоб звернутися з таким поданням до КС. За це завжди ратувала лише Національна школа суддів. Проте, маючи всю інформацію з приводу дискусійності питань, які порушувались у конституційному зверненні, усвідомлював, що офіційне роз’яснення здатне значною мірою ці проблеми вирішити.

Разом з тим з огляду на відомі нам усім законодавчі вимоги, які висуваються до звернень, що направляються до єдиного органу конституційної юрисдикції, були припущення, що саме відсутність судової практики може стати перепоною офіційному тлумаченню.

— У зверненні до Пленуму ВСУ ваші колеги із кримінальної судової палати взагалі-то просили внести подання щодо неконституційності самої ст.375 КК. Чи могло таке подання мати більше шансів на розгляд?

— Вважаю, що у цій частині рішення Пленуму ВСУ є достатньо виваженим та обґрунтованим. Дійсно, питання неконституційності ст.375 КК порушувалось та дискутувалось у професійних колах. Однак і щодо нього в науковців та практиків не було єдиного бачення. Тому із впевненістю стверджувати, що відповідне подання мало або не мало б шансів на розгляд, я не можу.

«На запит ВСС надійшло понад півсотні висновків, у яких аргументовано відстоювались абсолютно протилежні висновки»

— Ще у 2015 році пленум ВСС відгукнувся на звернення Ради суддів і розпочав роботу над проектом постанови щодо застосування ст.375 КК. Чи збиралася інформація, яка доводила б неоднозначну судову практику із цього питання, принаймні на етапі надання згоди на арешт судді? Адже тоді можна було б говорити і про практичну необхідність тлумачення терміна «неправосудний».

— Так, безумовно, необхідна інформація витребовувалась із судів нижчих рівнів і у ВСС були на аналізі фактично всі справи, розгляд яких пов’язаний із притягненням до відповідальності за ст.375 КК. Але такої практики відносно небагато, і її недостатньо для того, щоб установити різні підходи до правозастосування щодо всіх дискусійних питань, пов’язаних із відповідальністю за прийняття завідомо неправосудного рішення. Саме на підставі аналізу цієї практики та тих проблемних питань, які до нас надходили із судів (а їх було дуже багато), і було підготовлено проект постанови пленуму.

— Що завадило ВСС ще на початку 2016-го довести справу до логічного завершення? Бажання науковців потрафити намірам громадських активістів поквитатися із «неправильними» суддями чи побоювання окремих служителів Феміди за власну кар’єру? Бо, зрозуміло, щойно така постанова з’явилася б, як політики та високопосадовці розпочали б кампанію персональної дискредитації тих, хто «вставляє палиці у колеса» люстраційному бульдозерові.

— Ні, для цього існують об’єктивні причини, а саме: відсутність єдиного бачення як серед науковців, членів науково-консультативної ради при ВСС, вищих юридичних закладів, представників органів державної влади та правоохоронних органів, які залучалися до підготовки та обговорення цієї постанови, так і серед суддів ВСС, які й мали б голосувати за таку постанову (тобто взяти відповідальність на себе), а також суддів інших судів щодо фундаментальних питань, з якими пов’язані аспекти притягнення до кримінальної відповідальності за ст.375 КК.

На запит ВСС, який було сформульовано під час підготовки проекту постанови до другого читання, надійшло понад півсотні висновків, в яких аргументовано відстоювались абсолютно протилежні висновки з приводу таких ключових питань, як:

• чи може бути предметом указаного злочину рішення Конституційного Суду;

• чи можуть бути суб’єктами такого злочину судді КС та ВСУ, рішення яких не переглядаються і не скасовуються;

• чи можуть бути об’єктом такого злочину так звані проміжні судові рішення, наприклад про зупинення провадження у справі, відкладення розгляду справи тощо;

• чи можуть бути предметом такого злочину рішення, які не були скасовані чи змінені судами вищих рівнів.

При цьому всі письмові пропозиції, зауваження, що надійшли до пленуму ВСС, у тому числі від ВСУ, ВГС, ВАС, позиції на всіх публічних заходах, про які я сказав, були практично 50 на 50. Тобто єдиної або переважної підтримки певної позиції щодо наведених фундаментальних спірних питань, на жаль, не було.

Двічі обговорення відбулися під час засідання робочої групи з членами науково-консультативної ради при ВСС, іншими фахівцями, серед яких — представники Мін’юсту, ГПУ, САП, ВШС, РСУ, ВРП, ВККС, на пленарному засіданні НКР при ВСС (25.03.2016). Одного разу за сприяння проекту Ради Європи «Підтримка впровадженню судової реформи в Україні» відповідним питанням було присвячено круглий стіл за участю європейських експертів. Також відбулося засідання пленуму ВСС (11.12.2015), який розглянув проект, підготовлений до другого читання. Проте всі члени пленуму ВСС проголосували за доопрацювання документа.

Що стосується протидії цьому процесу з боку членів НКР, то такого, безумовно, не було і бути не могло, оскільки висновки членів чи їхні публічні виступи мають винятково рекомендаційний характер. Адже постанова пленуму приймається лише суддями ВСС.

З приводу побоювань суддів теж висловлю власне бачення: у жодному випадку це не могло б вплинути на кар’єру судді, оскільки пленум не створює норму права, а лише дає рекомендації щодо її застосування. Відтак відповідні діяння як були кримінально караними, так і залишаються такими незалежно від наявності чи відсутності рекомендаційних роз’яснень ВСС.

Визнаю позицію, згідно з якою причиною відкладення прийняття постанови пленуму було й те, що до ухвалення рішення Конституційного Суду залишалась дискусійність щодо правового розуміння фундаментальних понять, з якими закон пов’язує підстави для кримінальної відповідальності за ст.375 КК.

«Висновок прокурора ще зовсім не означає, що рішення, яке, на його думку, є неправосудним, об’єктивно є таким»

— Навряд чи варто повертатися до тих каменів, через які спіткнувся пленум ВСС на цьому шляху. Адже наш тижневик, напевне, одним із перших привернув увагу до прогалин у практиці, а швидше — у теорії неправосудності. Але один із них наразі є визначальним для долі багатьох суддів, проти яких порушено або буде порушено кримінальне провадження за ст.375 КК. Йдеться про можливість прокурора самостійно визначати об’єктивну сторону цього злочину. Коли, на вашу думку, судове рішення дійсно стає неправосудним?

— Тут хотів би зосередити увагу на тому, що внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань чи навіть повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення з огляду на принцип презумпції невинуватості не є і не можуть бути визначальними етапами для констатації факту прийняття неправосудного судового рішення. Прокурор не тільки може — він зобов’язаний робити висновок про наявність або відсутність ознак складу злочину в межах своєї компетенції. Але такий його висновок ще зовсім не означає, що рішення, яке, на його думку, є неправосудним, об’єктивно є таким.

Прийняттям постанови пленуму планувалось забезпечити існування критеріїв, які могли б використовуватись у практиці органів досудового розслідування, оскільки аналізовані питання є об’єктивно складними для розуміння та вирішення. До речі, представники ГПУ, САП брали участь у засіданнях робочих груп та проявляли активну позицію стосовно проблемних питань. І дійсно наполягали на тому, що нескасування судового рішення не може унеможливлювати притягнення судді до кримінальної відповідальності.

Коли судове рішення стає неправосудним? У мене є власна думка, але не хочу комусь її нав’язувати до вирішення цього питання на засіданні пленуму, щоб вона не «сплутала» суддям їхню позицію сьогодні при розгляді та вирішенні певної справи.

«Навіть фахівці не завжди можуть зрозуміти істинну суть правової позиції та її правове обґрунтування»

— Однак Конституція чітко визначає, що судове рішення є обов’язковим для виконання, а правосуддя здійснюється виключно судами. Як вважаєте, чи не є сумнів прокурора у цьому випадку перебиранням на себе функцій суду? І чи поширюється на нього обов’язок виконувати, а не ставити під сумнів судові рішення, останнім часом ще й публічно?

— Безперечно, здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення щодо прийняття завідомо неправосудного рішення, на мій погляд, не може передбачати існування публічної критики судових рішень. Це заборонено як принципом презумпції невинуватості, так і загальновизнаними міжнародними стандартами у цій сфері.

Однак знову наголошу на тому, що, розпочинаючи кримінальне провадження чи пред’являючи підозру, прокурор не перебирає на себе функції суду. Адже він припускає неправосудність судового рішення, а остаточне твердження щодо цього може міститись винятково в обвинувальному вироку, що набрав законної сили.

— Деякими правниками інколи пропонується доктрина «правосуддя перехідного періоду» як відгук на суспільний запит. І вона має чимало прихильників, адже не тільки прокурори, а й групи громадських активістів, різні ТСК, народні депутати останнім часом дозволяють собі вважати ті чи інші судові рішення неправосудними. Чи не криється у тому небезпека, що саме завідомо неправосудні рішення в нашій державі скоро стануть взірцем правосудності?

— У будь-якій високорозвиненій правовій державі публічне обговорення судових рішень або правових позицій суду має здійснюватись з обережністю і з обов’язковою повагою до суду. При цьому зазначу, що в такому разі (і це завжди проговорювалось на засіданнях пленуму ВСС і робочих групах) вказується відмінність між неправосудним і незаконним рішеннями, між якими знак рівності не ставлять.

Навіть фахівці не завжди можуть у конкретному випадку зрозуміти істинну суть правової позиції та її правове обґрунтування. А тому нефахові публічні виступи досить часто спотворюють дійсний підхід до вирішення судової справи. На превеликий жаль, окремі ознаки такої проблеми характерні для нашої держави, а суддям у конструктивній взаємодії із засобами масової інформації не залишається нічого іншого, як використовувати всі допустимі заходи для того, щоб ця проблема поступово знаходила своє вирішення. Комунікація між суспільством і судами має бути визначальною, дієвою, і від цього виграють усі, а у підсумку — держава.

— Якщо відкинути «запити суспільства», то більш логічним виглядало б визнання за самими судами виключного права визначати те чи інше рішення як неправосудне. Між іншим, на практиці зустрічався такий випадок, коли апеляційна інстанція безпосередньо у мотивувальній частині констатувала неправосудність попереднього рішення. Може, цей шлях і варто визнати правильним?

— Звичайно, як я вже зазначав, тільки суд у кримінальному провадженні, яке здійснюється за ст.375 КК (а не прокурор), приймає юридично значиме рішення про визнання певного рішення неправосудним.

— Із закону вочевидь не може бути винятків. Тож дивно, що під час дискусій у ВСС лунали пропозиції вивести з-під дії ст.375 КК Верховний та вищі спеціалізовані суди. Але ж, наприклад, постановлення Європейським судом з прав людини рішення проти України на законодавчому рівні уже визнано підставою для притягнення до відповідальності суддів, причетних до порушення конвенційних гарантій під час розгляду справи, включаючи і ВСУ.

— Ні, такі пропозиції щодо винятків для суддів вищих спеціалізованих судів не лунали. Без сумніву, всі судді, які здійснюють правосуддя, є рівними перед законом незалежно від інстанції, в якій вони працюють. Теза, а не пропозиція про те, що судді КС і ВСУ не нестимуть відповідальності за ст.375 КК, лунала у тому контексті, що за умови схвалення підходу, згідно з яким предметом ст.375 КК може бути тільки рішення, яке було скасоване чи змінене вищим судом, із такого переліку фактично будуть виключені рішення, перегляд яких у процесуальному порядку є неможливим, або ж рішення, які у такому порядку не переглядались.

«Якщо ВСС не встигне, то Пленум ВС має прийняти таку постанову»

— Нині є непоодинокі звернення до Вищої ради правосуддя про те, що порушення провадження за ст.375 КК використовується як інструмент тиску на суддів. Від кого тепер вашим колегам очікувати захисту? Чи спробує пленум ВСС наостанок ухвалити роз’яснення, яке принаймні прикриє лазівку для прокурорського розсуду в порушенні таких проваджень?

— Насправді питання регламентації правових наслідків унесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР є комплексним та вимагає законодавчого вдосконалення, а не тільки рекомендаційних роз’яснень. Кримінальний процесуальний кодекс передбачає внесення до такого реєстру відомостей без перевірки наявності ознак складу злочину, тому й виникають ситуації, коли об’єктивно відповідні ознаки відсутні, а провадження відкрите. Без сумніву, існування таких проваджень щодо суддів не відповідає найкращим традиціям реалізації засади про їх незалежність. Також варто зауважити, що всі роз’яснення, які містяться у постановах пленуму, є рекомендаційними.

Чи зможе пленум ВСС урешті-решт прийняти цю постанову? Мені дуже цього хочеться, але все залежить від перспективи створення нового ВС і тієї законодавчої бази, яка на сьогодні вже є. Якщо ВСС не встигне, то Пленум ВС має прийняти таку постанову.

— Якщо є складнощі в наданні повного роз’яснення щодо застосування ст.375 КК, то чому не обмежитися б етапом досудового розслідування? Наприклад, у частині того, що прокурор, який звертається із клопотанням про застосування запобіжного заходу, повинен довести подію злочину — факт неправосудності рішення, у завідомому постановленні якого він підозрює суддю. А та ситуація, що цей термін не визначено законодавцем, на чому, власне, і побудоване подання Пленуму ВСУ до КС, — це не проблема суду.

— Цінністю роз’яснень, які формулюються в постанові пленуму, є їх системність, оскільки системний розгляд та подолання відповідних проблем є запорукою ефективного вирішення якомога більшої кількості дискусійних питань, які існують або можуть виникнути в судовій практиці. Наявні певні наскрізні проблеми, які мають значення як для етапу досудового розслідування, так і для етапу судового розгляду, а тому таке струнке розчленування постанови відповідно до етапів кримінального провадження не допоможе судам і така половинчаста постанова пленуму, смію запевнити, нікому не потрібна.

— Якщо більшість суддів ВСС дотримуються позиції, що прокуратура може ставити під сумнів правосудність судового рішення, то можна так і записати в постанові: прокуратура має право не виконувати рішення суду будь-якої інстанції, якщо вважає його неправосудним. Принаймні це зорієнтує самих суддів у тому, які рішення слід приймати, аби не скоїти злочину. Адже непрогнозованість у застосуванні ст.375 КК сама по собі вже є достатньою підставою для застосування і конституційної, і конвенційної норм про те, що ніхто не може нести відповідальність за дії, котрі законом не визначено як правопорушення.

— Навіть появою такого вашого питання підтверджується дискусійність розглядуваної проблеми. Законність сили судового рішення не може спростовуватися припущенням органу досудового розслідування щодо його неправосудності. Тільки за умови постановлення обвинувального вироку за ст.375 КК та набрання ним законної сили ця обставина може бути визнана нововиявленою, а відтак лише із цього етапу відповідний факт може зумовити перегляд первинного рішення, за постановлення котрого як неправосудного засуджено суддю.

«Авторитет судової влади залежить у першу чергу від кожного судді»

— У червні наш тижневик відзначає 26-у річницю від дня виходу першого номера. І за той час, відколи в «ЗіБ» вийшла ваша перша стаття, журналісти переконалися, що ви не належите до кола суддів, які бояться преси. Що ви порадили б колегам стосовно того, як можна налагодити комунікацію зі ЗМІ?

— Дійсно, преси я ніколи не боявся й не цурався, завжди радий журналістам у судових засіданнях, є багато моїх публікацій щодо тісної співпраці судів і ЗМІ. Це запорука успіху судів і довіри до суду.

На моє глибоке переконання, останнім часом усе більш очевидною для нашої молодої, незалежної та правової держави стає необхідність налагодження комунікації судів із засобами масової інформації, з громадськістю, а також пошуку нових шляхів для комунікації. Вже не такими поодинокими є випадки активного використання соціальних мереж, зокрема Фейсбуку, як суддями, так і судами, органами судової влади. Ці кроки не завжди є впевненими та чіткими, оскільки вони здебільшого незвичні для суддів.

Водночас поява в судах посад суддів-спікерів (а я обраний зборами суддів ВСС спікером) свідчить про те, що суди значною мірою розвиваються в цьому напрямі, а тому прогнозую, що найближчим часом у вас — журналістів — з’являтиметься все більше роботи, щоб задовольнити попит суддів на комунікацію.

А суддям нагадаю, що задля завоювання довіри суспільства їм теж потрібно змінити своє ставлення до виконання професійних обов’язків, свій світогляд, усвідомити свою незалежність, суддівську етику й бути готовими застосовувати конституційні принципи, захищати права, які існують за межами букви якогось закону. Авторитет судової влади залежить у першу чергу від кожного судді.