У спікери ніхто не хоче?

На місце Голови ВР є п’ять претендентів, але жоден з них не виявляє бажання поборотися за нього

На минулому тижні глава держави нарешті підписав зміни до Регламенту Верховної Ради, якими спрощено процедуру обрання спікера. Тепер новий парламент зможе доволі швидко визначити власника крісла №1. Звісно, якщо в центрі прийняття рішень стосовно кадрів, розташованому на вул. Банковій, так само швидко назвуть необхідне прізвище.

Після того як Центрвиборчком оприлюднив перелік майбутніх законотворців, не залишилося сумнівів, що більшість у ВР VII скликання збереже провладну орієнтацію. Тож і долю керівних посад у новому парламенті так чи інакше вирішуватимуть «біло-голубі». З огляду на такий розклад експерти та журналісти заходилися прогнозувати, кого ж призначать керувати народними обранцями?

Коло претендентів вимальовується не дуже широким. Як правило, називають п’ять прізвищ, чотири з яких з партійного списку «регіоналів» (№№3, 4, 5 і 12). Щоправда, самі претенденти зберігають мовчання щодо власних амбіцій посісти крісло спікера.

Якщо обирали б найстаршого з-поміж цих кандидатур, то Головою ВР став би Олександр Єфремов. Він, до речі, єдиний, хто наразі не має іншого місця роботи, крім парламенту. Водночас за його плечима неабиякий організаторський досвід — майже 10 років у комсомольських структурах Ворошиловграда (нині — Луганськ), директор підприємства, голова правління банку, 7 років очолював Луганську ОДА. Тобто що-що, а керував він кимось майже все своє трудове життя.

Та й посада очільника найбільшої у ВР фракції не впала на нього з неба. Як припускають експерти, на вул. Банковій знають і цінують його виконавські здібності, тому впевнені, що саме О.Єфремов здатен спрямовувати колег у потрібне партії русло, при цьому не намагаючись вибудувати плацдарм для власного рейтингового злету. Отже, за його спікерства в Адміністрації Президента не ризикують отримати нового політичного конкурента. Хоча відсутність гнучкості та навичок політичної, як правило, закулісної, тактики вимагатиме сторонніх зусиль для згуртування відносно незалежних мажоритарників навколо необхідних законотворчих рішень.

Значно більший політичний досвід у нинішнього міністра юстиції Олександра Лавриновича. З-поміж п’ятірки кандидатів він єдиний має не лише досвід керування парламентом, а й імідж зваженого фахівця-юриста. О.Лавринович навіть устиг нетривалий час побути в.о. Голови ВР, коли після відставки Арсенія Яценюка у 2008 році крісло спікера ви­явилося вакантним. Тричі міністр юстиції, причому при трьох різних президентах, Олександр Володимирович довів, що готовий працювати на результат, а не на політичну кон’юнктуру. Щоправда, чи погодиться він полишити улюб­лену посаду й виконати роль своєрідного арбітра між ображеною опозицією та провладною більшістю? Адже підміняти Голову ВР на час окремих голосувань — одна річ, і зовсім інша — постійно перебувати під пресингом критики з боку опозиційних депутатів.

Ще один міністр, Сергій Тігіпко, не вирізняється досвідом парламентської боротьби. Напевне, йому вистачило двох років, аби зрозуміти, що собою являє депутатська робота, бо після виборів 2002 року він швидко погодився обміняти мандат на портфель голови Нацбанку. До речі, Сергій Леонідович, як і О.Єфремов, пройшов комсомольську школу і навіть устиг очолити дніпропетровський обком ЛКСМУ незадовго до розпаду СРСР.

Тож не зовсім зрозуміло, навіщо С.Тігіпку спікерський клопіт, якщо наразі в нього достатньо і повноважень, і статусу для втілення власних поглядів на реформування економічних і соціальних відносин у державі. Навіть якщо він має президентські амбіції, що з огляду на його 3-є місце на виборах 2010 року було б цілком обгрунтованим, крісло спікера — не той трамплін, що допоміг би зростанню популярності. Радше навпаки, в українських реаліях воно перетворюється на своєрідний електричний стілець, на якому «згорають» усі попередні рейтинги. Адже Голова ВР акумулює всі суспільні невдоволення, уособлюючи для противників провідника чужої волі, а для «своїх» — малозначущий об’єкт, який тимчасово опинився у фаворі.

Для Андрія Клюєва крісло Голови ВР могло б стати достойною заміною формальної посади секретаря РНБО. Адже за всі роки її існування вона сприймалася радше як місце тимчасового утримання для політиків, яким довелося поступитися портфелем у виконавчій владі. Андрій Петрович став дев’ятим володарем цього статусу в лютому поточного року. І хоча глава держави згодом категорично заперечив, що перевів свого земляка на нижчу за рангом посаду, усе ж важко порівнювати її за повноваженнями зі званням Першого віце-прем’єра.

Щоправда, А.Клюєва вважають швидше виконавцем, ніж організатором. Його попередні сходинки у владних структурах завжди мали додаток «заступник». До того ж, за оцінками колег, він ніколи не виявляв амбіцій. Це не виключає його із списку претендентів, адже, якщо партія скаже, що «потрібно», він візьметься й за нове завдання.

Наймолодший з претендентів — нинішній міністр економічного розвитку і торгівлі Петро Порошенко — також свого часу перебував на посаді секретаря РНБО. Її він отримав як «утішний приз», не спромігшись посісти крісло Прем’єра. Але, маючи новий статус, розгорнув настільки активну діяльність із «перетягування повноважень» від Кабміну, що вона врешті-решт закінчилася гучним скандалом у вересні 2005 року та відставкою і Петра Олексійовича, і Прем’єра Юлії Тимошенко. Також подейкують, що саме його спікерські амбіції завадили у 2006 році утворенню «помаранчевої» коаліції.

Тому поява його прізвища серед претендентів на посаду Голови ВР — радше пробний камінець, який кинув сам міністр. Або його портфель уподобав хтось із конкурентів і в такий спосіб намагається звільнити міністерське крісло. Експерти припускають: якщо ми й побачимо П.Порошенка в сесійній залі, то хіба що знову в статусі голови бюджетного комітету.

Натомість «прохідними» здебільшого називають лише дві кандидатури — О.Лавриновича та А.Клюєва. Із шансами 50 на 50. Причому головним чинником стане не стільки амбіції на­званих претендентів, скільки необхідність для центру ухвалення рішень на вул. Банковій забезпечити дієздатність законотворчого органу.

Водночас Адам Мартинюк із імовірністю 99% залишиться на нинішній посаді хоча б тому, що саме завдяки йому був ухвалений мовний закон, та й комуністи, попри заяви про свою опозиційність до всіх, не відмовляться від того, аби мати свого представника в президії. Не настільки вже й багато ідеологічних розбіжностей у них з «регіоналами».

Місце ж №3 залишатиметься вільним доти, доки в опозиційному таборі не сформується «ліберальний» прошарок, для якого життя мітингувальників не є сенсом перебування в парламенті. Не виключено, що його посяде той з мажоритарників, хто спроможеться об’єднати навколо себе найбільшу парламентську групу. Причому експерти припускають, що для цього знадобиться не так уже й багато часу.