Або все, або нічого!

Чому не можна прийняти одну частину спадщини, а від іншої відмовитись

Статистичні дані Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області свідчать про надходження на розгляд значної кількості справ про спадкування. У 2014 році у провадженні суддів перебувала 961 справа, серед яких 315 — про спадкове право, що становить 37,8% від усіх справ, що надійшли на розгляд. Порівняно з 2010-м кількість справ цієї категорії значно зросла. У 2010 р. було отримано 234 такі справи, що становило 22,8% від усієї кількості справ, що надійшли до установи. Розглянемо докладніше, що приводить спадкоємців до суду.

Неповажні причини

Відносини спадкування регулюються Цивільним кодексом 2003 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 1.01.2004. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. Якщо ж спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК і строк її прийняття не закінчився до 1.01.2004, спадкові відносини регулюються цим кодексом.

Згідно із ст.1270 ЦК «для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини». Стаття 1272 кодексу передбачає: якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст.1270, не подав заяву про прийняття спадщини, він уважається таким, що не прийняв її. Пленум Верховного Суду в постанові від 30.05.2008 №7 роз’яснив, що особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до ч.3 ст.1272 ЦК. Указане положення застосовується до спадкоємців, у яких право на спадкування виникло з набранням чинності зазначеним кодексом. Суди відкривають провадження в такій справі в разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про відповідне прийняття. ВС указав, що відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. За умови відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Порядок формування та повноваження міської, районних у місті рад визначаються законом «Про місцеве самоврядування в Україні» з особливостями, передбаченими ст.9 цього акта.

Відповідно до положень згаданого закону основні терміни, що використані в ньому, мають таке значення:

• територіальна громада — жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр;

• районні та обласні ради — органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Проте при розгляді спорів за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, про визначення додаткового строку для її прийняття часто виникають непорозуміння, пов’язані з установленням складу осіб, які повинні брати участь у справі.

У вказаній постанові ВС також звернув увагу на те, що, вирішуючи питання про визначення додаткового строку, суд має досліджувати поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця, у той час як необізнаність із нормами закону, відрядження, похилий вік такими не вважаються.

Додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини, не може перевищувати 6 місяців, що передбачено ст.1270 ЦК для прийняття спадщини.

У разі спільного проживання

Пропуск строку для прийняття спадщини треба відрізняти від фактичного прийняття спадщини (ст.549 ЦК 1963 року) та прийняття спадщини особами, які постійно проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (ч.3 ст.1268 ЦК 2003 року).

Відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Згідно із ч.1 ст.1269 спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час її відкриття не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Враховуючи наведені обставини, позивач відповідно до положень ч.1 ст.1269 ЦК протягом 6 місяців має подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори. Якщо він цього не зробив, то може в судовому порядку ставити вимогу про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Як наголошувалося вище, відповідно до ч.3 ст.1272 ЦК за позовом спадкодавця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання відповідної заяви.

Враховуючи норми цивільного закону, можна також зробити висновок, що закон не вимагає від спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, оскільки така умова прямо передбачена в законі лише для спадкоємця, який на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем.

Так, закон не зобов’язує спадкоємця, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, подати відповідну заяву, оскільки умовою прийняття ним спадщини є лише відсутність відмови від неї.

Тобто, якщо протягом 6 місяців з дня смерті спадкодавця (ст.1220 ЦК) спадкоємець, який постійно проживав разом з померлим на час відкриття спадщини, не заявив про відмову від неї, після закінчення 6 місяців із часу відкриття він може одержати свідоцтво про право на спадщину в нотаріальній конторі, подавши відповідну заяву (ст.1296—1298 ЦК).

Зі справ цієї категорії позови найчастіше стосуються визнання права власності в порядку спадкування. При їх розгляді позивачі інколи неправильно визначали коло осіб, які повинні відповідати за позовом. Згідно із ст.1261 ЦК у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Відповідно до ч.3 ст.1268 спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Наприклад, з матеріалів справи вбачається, що після смерті О. спадкоємцем першої черги є її чоловік, який проживав з нею на час її смерті, а значить, прийняв спадщину. Він помер у 2008 році, таким чином, спадщина на квартиру відкрилася після його смерті.

Згідно із ст.1264 ЦК «у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини».

Відповідно до ч.2 ст.3 Сімейного кодексу сім’ю складають особи, які проживають разом, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Як роз’яснив Пленум ВС у згадуваній постанові, до спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча й проживає зі спадкодавцем, але перебуває у зареєстрованому шлюбі з іншою особою.

Самочинне будівництво

Також надійшло багато справ про визнання права власності у порядку спадкування на нерухоме майно, право власності на яке спадкодавець у установленому законом порядку не оформив, не зареєстрував у органах БТІ, або відсутні щодо нього правовстановлюючі документи. У більшості випадків ідеться про об’єкти нерухомості, побудовані у 1960—1980-х роках, право власності на які спадкодавці не оформили та не зареєстрували.

Згідно зі ст.376 ЦК, яка регулює питання самочинного будівництва, «житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил». Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Пленум ВС у своїй постанові роз’яснив: якщо спадкоємець здійснив самочинне будівництво (ч.1 ст.376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.

Інколи спадкоємці звертаються по визнання права власності на об’єкти нерухомості, які спадкодавець зводив у порядку, встановленому законом, але при житті не встиг закінчити будівництво або належним чином оформити та зареєструвати право власності на об’єкти нерухомості.

Із цього приводу Верховний Суд у вказаній постанові зазначив: якщо будівництво велося згідно із законом, то в разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов’язки як забудовника входять до складу спадщини.

Є також справи, де позивачі порушують питання про встановлення факту зведення житлового будинку спадкодавцями за відсутності правовстановлюючих документів, а також документів, які свідчили б про відповідність такого зведення закону та визнання права власності на такі будинки. Така практика є неправильною, оскільки наступне визнання права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості грунтується на попередньому визнанні факту будівництва без урахування визначальної обставини, що це будівництво було самочинне, а, як було зазначено вище, такі будинки не можуть включатися в спадкову масу, оскільки у спадкодавця права власності на цей будинок не виникає.

На підставі ч.3 ст.1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї. У випадку, якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджене відповідними документами, у зв’язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися до суду із заявою про встановлення факту проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Без найбільш зацікавлених

Справи, пов’язані зі спадкуванням, досить специфічні за своїм характером, оскільки при їх розгляді немає найбільш зацікавленої особи — спадкодавця.

Особливість заповіту полягає в тому, що цивільно-правові наслідки настають не негайно, після належного волевиявлення у відповідній формі, а лише після смерті особи, яка його уклала. Тому питання щодо дійсності заповіту зацікавлені особи можуть ініціювати лише після смерті спадкодавця, тобто після відкриття спадщини, коли заповіт набуває реальної сили.

Заповіт може бути визнано недійсним із часу його укладення, якщо:

• його уклала особа, яку в судовому порядку визнано недієздатною або яка не досягла віку заповідальної дієздатності;

• заповідач не підписав особисто заповіт і за його проханням заповіт не підписаний іншим громадянином;

• за проханням заповідача заповіт підписано особою, яка не мала права його підписувати;

• заповіт посвідчений особою, якій чинне законодавство таких повноважень не надає.

Підстави визнання заповіту недійсним можуть бути встановлені й після відкриття спадщини у випадку:

• складання іншого заповіту, який, по суті, скасував попередній; встановлення обставин, які створили волю заповідача на момент укладання заповіту (насильство, обман, помилка);

• установлення факту, що на момент складання заповіту заповідач нездатний був усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Заповіт може бути визнано недійсним у певній частині, якщо заповідач позбавив права на спадщину обов’язкових спадкоємців або розпорядився всім майном, хоча йому належала лише частка, наприклад не врахував частки подружжя в спільному майні подружжя. А також якщо умови отримання спадщини, визначені в заповіті, суперечать законодавству, обмежують правоздатність спадкоємця.

Для дійсності заповіту необхідно не тільки з’ясувати волю особи, яка хоче скласти заповіт, а й належним чином оформити волевиявлення. Саме нотаріальна форма заповіту дає змогу впевнитися у вільному волевиявленні заповідача, з’ясувати істинний зміст заповіту, запобігти прийняттю поспішних, необміркованих рішень, особливо під впливом сторонніх осіб, скористатися порадами фахівця і головне — уникнути обставин, які суд може визнати підставами для визнання заповіту недійсним.

Заповіт може посвідчувати як державний, так і приватний нотаріус. Право посвідчувати останню волю заповідача надано й певним посадовим особам — головному лікареві, капітану судна, начальнику виправно-трудової установи.

Відповідно до вимог ч.2 ст.1257 ЦК за позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало його волі. Заповіт може бути визнано недійсним на підставі відповідних доказів цієї обставини, наприклад складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця.

Також слід зазначити, що до кола спадкоємців не входить особа, яка хоча й проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу згідно зі ст.1261 ЦК.

Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця.

Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини або про відмову від неї, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна. Спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Таким чином, особам, що звертаються до суду із позовами про спадкове право, необхідно належним чином обгрунтовувати свої доводи та збирати відповідні докази, оскільки позовні вимоги не можуть підтверджуватися словами позивачів без надання будь-яких доказів на підтвердження позовних вимог.