Відсотки на вимогу

Закінчення строку дії договору не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні. До такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 11 листопада 2015 року №6-1891цс15, текст якої публікує "Закон і Бізнес".

Іменем України

Постанова

11 листопада 2015 року м.Київ №6-1891цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:

головуючого — Сеніна Ю.Л.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, 3% річних та інфляційних витрат за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в інтересах публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.08.2014,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2012 року Особа 6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 22.04.2008 між нею і ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від неї 8 млн 313 тис. 270 грн. на строк 12 місяців зі ставкою 18,6% річних за користування вкладом, тобто з кінцевим терміном повернення коштів 22.04.2009. У квітні 2009-го вона повідомила банк про наміри забрати депозитний вклад і нараховані проценти за користування грошима з настанням строку їх повернення, однак у передбачений договором строк банк кошти не повернув. Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 18.11.2009 постановлено стягнути з відповідача на її користь депозитний вклад та нараховані проценти за користування грошовим вкладом. Однак лише 14.09.2011 банк повернув депозитний вклад та нараховані проценти за період з 23.04.2008 до 10.11.2009. Оскільки з 11.11.2009 до 13.09.2011 банк фактично користувався депозитом позивачки, остання просила стягнути за вказаний період з банку на її користь проценти за користування депозитним вкладом, 3% річних та інфляційні нарахування в сумі 5 млн 441 тис. 255 грн. 39 коп.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 28.03.2013, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 13.08.2014, позов задоволено, постановлено стягнути з ПАТ «КБ «Надра» на користь Особи 6 проценти за користування грошовим вкладом, 3% річних та інфляційні нарахування в сумі 5 млн 441 тис. 255 грн. 39 коп.

Ухвалою ВСС від 29.08.2014 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «КБ «Надра» на ухвалені в справі судові рішення.

У поданій до ВС заяві уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в інтересах ПАТ «Комерційний банк «Надра» просить скасувати ухвалу ВСС, справу направити на новий касаційний розгляд, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме стст.598, 1058, 1060, 1066, 1067, 1070 Цивільного кодексу.

На підтвердження своїх доводів уповноважена особа фонду наводить постанову ВС від 10.06.2015 (№6-36цс15).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з п.4 ст.355 Цивільного процесуального кодексу заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди під час розгляду справи встановили, що 22.04.2008 між Особою 6 та ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від Особи 6 грошовий вклад у розмірі 8 млн 313 тис. 270 грн. зі ставкою 18,6% річних за користування вкладом на строк 12 місяців, тобто з кінцевим терміном повернення коштів 22.04.2009. У квітні 2009 року Особа 6 повідомила банк про наміри забрати депозитний вклад і нараховані проценти за користування грошима з настанням строку їх повернення, однак у передбачений договором строк банк кошти не повернув.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 18.11.2009 постановлено стягнути з відповідача на користь Особи 6 депозитний вклад та нараховані проценти за користування грошовим вкладом.

14.09.2011 банк повернув Особі 6 депозитний вклад та нараховані проценти за період з 23.04.2008 до 10.11.2009.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що вклад позивачці в установлений договором строк повернуто не було, тому згідно з положеннями п.4.2 договору, стст.625, 1061 ЦК на її користь підлягають стягненню проценти за користування депозитним вкладом зі ставкою 18,6% річних, 3% річних та інфляційні витрати, нараховані з 11.11.2009 до дня, що передує фактичному поверненню депозиту вкладникові.

Проте в наданій для порівняння постанові від 10.06.2015 Верховний Суд керувався тим, що відповідно до ч.2 ст.1070 ЦК проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, — у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ч.2 ст.1070 ЦК.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

За змістом ч.1 ст.1058 ЦК за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Згідно із ч.1 ст.1060 ЦК договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Відповідно до ч.5 ст.1061 ЦК проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.

У справі, яка переглядається, встановлено, що умовами договору банківського вкладу від 11.04.2008 передбачено, що банк закриває вкладний рахунок після закінчення строку дії договору та (або) повернення коштів вкладнику. За пп.3.4.4 цього договору сплата процентів і повернення вкладу здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок вкладника у цьому ж банку в день настання дати повернення вкладу. Пунктом 4.2 зазначеного договору встановлено, що проценти на вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, що передує його поверненню вкладникові або списанню з вкладного рахунку вкладника.

Договором не передбачено його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку.

Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до ст.598 ЦК зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором.

Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальні правовідносини, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно із ч.2 ст.1070 ЦК проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії.

Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення ч.1 ст.1058 та статті 1061 ЦК у спірних правовідносинах застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (18,6% річних), не врахувавши, що договором не визначено розмір ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму ст.1070 ЦК та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.

Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму ст.1070 ЦК.

Відповідно до ст.360⁴ ЦПК Верховний Суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.

Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх фактів, необхідних для правильного застосування судом норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє ВС ухвалити нове рішення.

Керуючись ст.360³ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву уповноваженої особи ФГВФО в інтересах ПАТ «Комерційний банк «Надра» задовольнити.

Ухвалу ВСС від 29.08.2014, ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 13.08.2014 та рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 28.03.2013 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.