Регрес чи суброгація

Яким чином страхові компанії намагаються компенсувати збитки та що із цього приводу говорить ВС

Серед пересічних громадян панує думка, що сплачені за страховим випадком кошти страхова компанія «перекриває» надходженнями від інших клієнтів, у тому числі завдяки тому, що останні своїм правом на відшкодування не скористалися. При цьому вважається, що страхові компанії, як і банківські установи, завжди у виграші, а «банкрутують» виключно недобросовісні страховики. Як насправді страховики відшкодовують збитки?

Момент стягнення

Не варто недооцінювати інститут страхування в сучасних умовах нестабільності. Адже цей правовий інструмент є важливою гарантією захисту інтересів як фізичних, так і юридичних осіб.

Умовно кажучи, в більшості випадків страхова компанія виконує роль такого собі колектора, коли, виплативши відшкодування за страховим випадком, намагається «вибити» відповідну суму у винної особи.

Правникам відомо, що в кожному випадку страховик докладає максимальних зусиль для повернення сплачених коштів, звертаючись із позовами про їх відшкодування. Але ця досить проста з точки зору закону та доказування процедура не є безхмарною. Неоднозначне розуміння законодавства створює певні «підводні камені», не знаючи про які завчасно, компанія може залишитися без коштів.

Одним із найактуальніших питань, що подекуди має вирішальне значення під час вирішення відповідних спорів у судах, є визначення моменту, з якого страхова компанія знає або має знати про порушення свого права та з якого обчислюється перебіг позовної давності для звернення з позовом.

Адже, як наголосив ВС у постанові від 2.12.2015 (справа №6-895цс15), згідно з чч.4, 5 ст.267 ЦК сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. І лише якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Визнавши поважними причини пропущення позовної давності, суд у резолютивній частині судового рішення зазначає про поновлення вказаного строку.

При цьому перебіг позовної давності шляхом пред’явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається.

Отже, своєчасність, а краще «завчасність» подання позову фактично є одним із ключових факторів, що в деяких випадках може вплинути на результат його розгляду по суті.

Кілька років тому правники жваво обговорювали диференціацію понять «суброгація» та «регрес» у відносинах страхування. Необхідність розмежування пов’язувалася з тим, що залежно від того, як кваліфікувати відповідні відносини, по-різному обчислюється строк позовної давності: для суброгації — з моменту настання страхового випадку, а для регресу — з моменту виплати страхового відшкодування.

Цікаво, що поняття «суброгація» є досить специфічним, та в українському законодавстві його чітке визначення міститься лише в Кодексі торговельного мореплавства. Сама ідея застосування поняття «суброгація» до всіх правовідносин страхування виникла з появою листа Верховного Суду «Судова практика розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування» від 19.07.2011 та набула ще більшого поширення після оприлюднення постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» від 1.03.2013 №4.

Найбільше обурення така точка зору викликала в юристів страхових компаній, які доводили, що застосування поняття «суброгація» в деліктних зобов’язаннях значно скорочує строк позовної давності, чим обме-жує права позивача, тобто страхових компаній.

Страховий делікт

Закон «Про страхування» (№85/96-ВР) передбачає, що страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Окрім названого акта, інститут страхування регулюється, зокрема, Цивільним і Господарським кодексами, законом «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (№1961-IV) тощо.

Саме останній регулює відносини у відповідній сфері, а його положення спрямовані на компенсацію шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.

Отже, відносини страхування виникають на підставі укладення договору страхування. Однак слід зазначити, що в процесі реалізації прав та обов’язків, які випливають з таких договорів, має місце делікт (деліктна відповідальність).

Доктринальність суброгації

У листі від 19.07.2011 ВС звернув увагу на випадки, коли суди, ухвалюючи рішення за правилами ст.993 ЦК, одночасно посилаються й на ст.38 закону №1961-IV, яка передбачає, що страховик, котрий виплатив відшкодування, має право подати регресний позов. У зв’язку із цим Суд наголосив, що суди нерідко не розрізняють поняття «регрес» та «суброгація».

При цьому ВС визначив такі відмінності цих понять:

• при суброгації відбувається лише зміна осіб у наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання, а при регресі одне зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається;

• регрес у страхуванні виникає стосовно вузького кола осіб, тоді як суброгація застосовується до будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку;

• при суброгації перебіг строку позовної давності починається з моменту виникнення страхового випадку. При регресі — з моменту, коли страховик виплатив відшкодування, тобто зазнав збитків.

Таким чином, ВС дав доктринальне тлумачення цих положень, назвавши відповідні правовідносини суброгацією.

Деякі юристи називають цю точку зору помилковою та виводять формулу, за якою це є формою регресу, інші ж уважають, що йдеться про сингулярну відповідальність.

У будь-якому випадку застосування поняття «суброгація» не в контексті Кодексу торговельного мореплавства, а з метою розмежування правовідносин, що виникають на підставі ст.993 ЦК та ст.27 закону про страхування, та тих, які врегульовано ст.38 закону №1961-IV та ст.1191 ЦК, викликає безліч дискусій.

За приписами ст.993 ЦК та ст.27 закону №85/96-ВР, до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, котра одержала відшкодування, має стосовно особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Стаття ж 38 закону №1961-IV, яка має назву «Регресний позов страховика та МТСБУ», чітко визначає, в яких випадках страховик після виплати грошей має право подати саме регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду.

Плюралізм позицій ВС

Аналіз постанов ВС свідчить про досить прискіпливу кваліфікацію правовідносин з метою визначення порядку застосування позовної давності.

Так, у спорах про відшкодування збитків, завданих унаслідок ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, Суд приділяє особливу увагу «відправній точці», з якої обчислюється позовна давність, однак його висновки щодо цього питання не були однозначними.

У постановах від 27.03.2012 (справа №3-20гс12), 7.08.2012 (справа №3-31гс12), 28.08.2012 (справа №3-37гс12) Судова палата в господарських справах ВС дійшла висновку, що за регресними зобов’язаннями перебіг строку позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання, а саме — з дня виплати страхового відшкодування.

З обставин, викладених у справах, убачається, що після дорожньо-транспортної пригоди, кожний із учасників якої має відповідний договір страхування, страховик потерпілої сторони виплачує на користь страхувальника відшкодування.

Після цього страховик потерпілої сторони звертається до суду з позовом до страховика винної сторони (власника транспортного засобу) з позовом про стягнення відповідної суми страхувальнику (потерпілій особі).

У вказаних постановах, посилаючись на приписи ст.27 закону №85/96-ВР, ст.38 закону №1961-IV, стст.993, 1191 ЦК, Суд зазначає, що після виплати страхового відшкодування в страховика потерпілої сторони виникло право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду, — страховика винної особи.

Таким чином, з урахуванням положень ч.6 ст.261 ЦК, згідно з якою за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається з дня виконання основного зобов’язання, ВС дійшов висновку, що її перебіг обчислюється з моменту виплати страхового відшкодування.

Прикметно, що у справі №3-20гс12 страховик навіть подав заяву про виправлення описки в тексті постанови ВС від 27.03.2012 у частині посилання на положення ст.38 закону №1961-IV. Однак в ухвалі від 5.06.2012 Суд указав, що вимога заявника про виправлення допущеної помилки шляхом виключення з мотивувальної частини посилання на зазначену статтю спростовує зміст постанови від 27.03.2012.

Водночас за схожих обставин у справі №6-112цс13 при винесенні постанови від 25.12.2013 судові палати у цивільних та господарських справах ВС дійшли висновку, що перебіг строку позовної давності починається від дня настання страхового випадку, тобто з моменту ДТП.

Обгрунтовуючи таке рішення, Суд указав, що внаслідок заміни кредитора в зобов’язанні щодо відшкодування збитків до страховика, який виплатив гроші за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат та загального строку позовної давності переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані страхувальнику збитки.

При цьому ВС звернув увагу на те, що з урахуванням обставин, які свідчать про перехід до страховика права вимоги, а не набуття ним такого права, правильним і обгрунтованим є застосування до спірних правовідносин стст.257, 262, 512, 993 ЦК, а не ч.6 ст.261 і ст.1191 того ж кодексу.

Можна зробити висновок, що така позиція має певну логіку, адже страхувальник зобов’язаний повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, передбачений умовами страхування. Найчастіше передбачається досить обмежений період часу, впродовж якого здійснюється таке повідомлення. Відповідно страховик, як правило, дізнається про дату настання страхової події з незначним відривом у часі від її настання, а отже, може завчасно зорієнтуватися, коли саме має звернутися з вимогою про відшкодування витрат.

Разом із цим слід відзначити, що така практика, можливо б, більше дисциплінувала страхові компанії та привела б до скорочення строків, упродовж яких виплачується відшкодування застрахованій особі.

Оскільки страховик, звертаючись до суду з позовом про стягнення з особи, винної у настанні страхової події, виплаченого відшкодування, має надати докази такої виплати, то в його інтересах здійснити таке відшкодування щонайменше в межах строку позовної давності.

Новий старий погляд

Однак на початку цього року при винесенні постанови від 25.02.2015 (справа №3-9гс15) Судова палата у господарських справах ВС, керуючись положеннями ст.27 закону про страхування, ст.993, ч.1 ст.1191 ЦК та ст.38 закону №1961-IV, знову дійшла висновку, що у позивача виникло право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду, після виплати страхового відшкодування.

Не встигли суди та учасники процесів пристосуватися до нової практики найвищого судового органу, як восени ВС вирішив відійти від правової позиції, викладеної в постанові від 25.02.2015 у справі №3-9гс15, про що прямо вказав при винесенні постанови від 23.09.2015 у справі №3-303гс15.

Суд зауважив, що в цій справі спір виник між двома страховими компаніями стосовно відшкодування витрат, понесених у зв’язку з виплатою коштів за договором добровільного майнового страхування, а саме щодо застосування до таких правовідносин положень стст.993, 1191 ЦК і ст.27 закону про страхування.

Згідно зі стст.512, 514 ЦК кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, установлених законом. Таким законом, зокрема, є норми ст.993 ЦК та ст.27 закону про страхування, відповідно до яких до страховика, котрий виплатив відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала гроші, має стосовно особи, відповідальної за завдані збитки.

Тобто в таких правовідносинах відбувається передання (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання щодо відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого в деліктному зобов’язанні.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов’язків свого попередника.

Відповідно заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинені збитки особа свій обов’язок щодо їх компенсації не виконала.

Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу строку позовної давності (ч.1 ст.262 ЦК).

Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновків:

• страхувальник, який зазнав майнової шкоди в деліктних правовідносинах, набув право вимоги відшкодування до заподіювача, і строк такої вимоги почав спливати з моменту заподіяння шкоди;

• у зв’язку з погашенням шкоди за рахунок відшкодування до страховика перейшло право вимоги (право кредитора, яким у деліктному зобов’язанні є потерпілий) до заподіювача із залишком строку позовної давності.

Страховий регрес

Так коли ж має місце регрес у правовідносинах страхування, а отже, й застосування п.6 ст.261 ЦК?

Яскравим прикладом компенсації шкоди в порядку регресу є позови страхових компаній з посиланням на те, що з вини відповідача, який порушив ПДР, сталося зіткнення з автомобілем, і особі, яка керувала таким автомобілем, страхова компанія за страховим полісом цивільно-правової відповідальності відповідача виплатила відшкодування. При цьому страхувальник усупереч вимог закону не вжив заходів для невідкладного (не пізніше трьох робочих днів) повідомлення страховика про ДТП.

Але і тут не все гладко. Наприклад, цікавою є позиція ВС щодо застосування абзацу «ґ» пп.38.1.1 п.38.1 ст.38 закону №1961-IV. Так, у постановах від 12.02.2014 (справа №6-1цс14) та 16.09.2015 (справа № 6-284цс15) Суд зробив висновок, що неузгодженість нумерації підпунктів п.33.1 ст.33 та підпунктів п.38.1 ст.38 цього закону після коригування законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» (№3045-VI) не може обмежувати встановлене ст.38 закону право страховика подати регресний позов до страхувальника в разі недотримання строків і умов повідомлення страховика про дорожньо-транспортну пригоду, а тому не може бути підставою для відмови в задоволенні такого позову.

ВС зазначив, що із внесенням законом №3045-VI змін до ст.33 було розширено перелік обов’язків учасників ДТП, у зв’язку із чим обов’язок щодо вжиття заходів для невідкладного повідомлення страховика про таку пригоду був передбачений уже в пп.33.1.4 п.33.1 ст.33 закону №1961-IV.

Проте зміни до абзацу «ґ», в якому міститься відсилання до відповідних номерів пунктів та підпунктів ст.33 зазначеного закону щодо строків та умов обов’язкового повідомлення страховика про настання ДТП, унесені не були.

Неузгодженість нумерації підпунктів п.33.1 ст.33 та підпунктів п.38.1 ст.38 закону не може обмежувати встановлене ст.38 право страховика подати регресний позов до страхувальника в разі недотримання строків і умов повідомлення страховика про дорожньо-транспортну пригоду, а тому не може бути підставою для відмови в його задоволенні.

З іншого боку, ВС звернув увагу на те, що сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі повинно базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.