Помилка ціною в життя

Як забезпечити довічно ув’язненим право на перегляд обвинувального вироку?

Нині в Україні покарання у вигляді довічного позбавлення волі відбувають 1500 осіб. Близько 100 з них, за даними правозахисників, засуджені без належної доказової бази, із численними порушеннями права на захист. Однак чинне законодавство унеможливлює перегляд «пожиттєвих» вироків, постановлених за Кримінально-процесуальним кодексом 1960 року. Не розв’язується ця проблема і наявними законодавчими ініціативами.

Перегляд pro forma

Переважну більшість вироків щодо довічного позбавлення волі постановлено до 2010 року, коли згідно із ч.1 ст.34 КПК 1960 року відповідну категорію справ у першій інстанції розглядали апеляційні суди. Тому правильність цих вердиктів перевірялася лише в касаційному порядку Верховним Судом, часто-густо — виключно pro forma та за відсутності засудженого і його захисника.

Однак за ст.367 кодексу (до змін 2010 року) касаційна інстанція розглядала не тільки питання права, а й факту. Отже, вирішення ВС цієї категорії справ за відсутності засудженого та його захисника було порушенням права на рівність сторін та засобів, а також права захищати себе особисто або за допомогою адвоката, що гарантовані п.1, пп.«с» п.3 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Чопенко проти України» від 15.01.2015, п.65).

Наведені особливості тогочасного кримінального процесу також унеможливлювали забезпечення права на апеляційне оскарження, не дозволяючи скористатися всіма перевагами трирівневої судової системи. Проте, зважаючи на тяжкість цього виду покарання, такі засуджені поза всяким сумнівом потребують максимальних гарантій виключення судової помилки.

За чинним КПК, рішення, які набрали законної сили, можуть бути переглянуті або Верховним Судом, або за нововиявленими обставинами (глави 33, 34 кодексу відповідно). Втім, через дефектність положень цих інститутів домогтися перегляду за нововиявленими обставинами вироку, заснованого на припущеннях і одержаних незаконним шляхом доказах та постановленого із порушенням прав обвинуваченого на захист, на практиці для довічно ув’язненого майже неможливо.

Спроба виправити недоліки

На відсутність у правовій системі ефективного механізму перегляду обвинувальних вироків, уключаючи «пожиттєві», постановлених за КПК 1960 року, нарешті звернув свою увагу й законодавець. 16 вересня цього року Комітет ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендував парламенту прийняти за основу проект закону «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок)» (№2033а).

Ним пропонується запровадити тимчасовий механізм перегляду вироків у відповідних кримінальних справах. Проект передбачає, що такі вироки оскаржуватимуться за процедурою, встановленою КПК 2012 року для перегляду рішень в апеляційній інстанції (стст.392—423), але з деякими особливостями.

Для цього розд.ХІ «Перехідних положень» кодексу доповнюється 11-ма новими пунктами, приписи яких визначатимуть суб’єктний склад, об’єкти, темпоральну та процедурну регламентацію правовідносин щодо перегляду цих вироків. Утім, навіть поверхового ознайомлення з проектом достатньо для висновку, що прийняття його як закону не дозволить реалізувати вказану мету стосовно будь-кого з довічно ув’язнених. Він лише створить нові суспільні конфлікти та поглибить правову невизначеність у кримінально-процесуальних відносинах за участю цих осіб.

Звернімо увагу лише на кілька основних недоліків даного проекту.

Чотири підстави для ревізії

Так, у п.16³ проекту визначено підстави для перегляду обвинувальних вироків. За цим пунктом, ревізії підлягатимуть лише ті з вироків, які грунтуються виключно на:

• явці з повинною та/або показаннях підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, наданих під час дізнання, досудового слідства, які отримано з порушенням права на відмову у свідченні проти себе, членів сім’ї чи близьких родичів, або від яких відповідний підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий згодом відмовився, або які не підтвердилися під час судового розгляду;

• показаннях, отриманих від особи, яка спочатку була свідком, а надалі стала підозрюваним, обвинуваченим, підсудним у цій або іншій кримінальній справі;

• викривлених обставинах, які не відповідають дослідженим у суді доказам, що мають істотне значення;

• обставинах, установлених на підставі доказів, отриманих з істотним порушенням права особи на захист.

Таким чином, дається вичерпний перелік ознак об’єкта, щодо якого має відбуватися взаємодія учасників правовідносин. Утім, жоден з «пожиттєвих» вироків за своїми ознаками цьому об’єкту не відповідає.

Зокрема, за змістом ст.65 КПК 1960 року, наявність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи та інші юридично значимі обставини встановлюються судом за допомогою кримінально-процесуальних доказів, якими, крім згаданих у проекті, є показання свідка та потерпілого (включаючи тих, чиї процесуальні статуси протягом кримінального провадження не змінювалися), висновки експертів, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи. І на практиці кожен «пожиттєвий» вирок містить посилання на ці фактичні дані, які в пп.1, 2 п.16³ проекту не згадуються.

Крім того, в кожному з таких вироків наведено й ті обставини, правильність встановлення судом яких не викликає сумнівів в учасників провадження. Натомість, за задумом авторів проекту, перегляду підлягатимуть лише вердикти, засновані «виключно на викривлених обставинах» та «обставинах, встановлених на підставі доказів, отриманих з істотним порушенням права» (пп.3, 4). Таким чином, оскільки обвинувальний вирок, вичерпна дескрипція якого надана в проекті, не відповідає жодному з «пожиттєвих» вердиктів, то прийняття цього проекту не матиме наслідком перегляд останніх.

Неякісні перефразування

Наведене положення пп.2 п.16³ проекту через неналежне формулювання не відповідає принципу передбачуваності закону. Неможливо зрозуміти, йдеться про показання свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (як це, до речі, встановлено п.1 ч.3 ст.87 КПК як обставину недопустимості доказу), чи про всі показання особи, яка послідовно набувала різних статусів та ще й у різних кримінальних справах. Останнє взагалі сприймається як юридичний нонсенс, а кількість потенційних адресатів такого припису навіть важко уявити.

Те саме стосується й пп.3, 4 п.16³ проекту. Так, пп.3 уводить нове для кримінального процесуального права поняття — «викривлені обставини». За змістом цього припису, «викривленими» є обставини, які «очевидно не відповідають дослідженим у суді доказам, що мають істотне значення». Але які саме обставини слід уважати «викривленими»? Адже обставинам мають відповідати не докази, а висновки суду. Тоді як самі обставини повинні підтверджуватися доказами та встановлюватися за їх допомогою. Незрозуміло і те, чи відноситься доповнення «що мають істотне значення» до «обставин» або «доказів». Фактично припис пп.3 є інтерпретацією положень ч.1 ст.411 КПК щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, проте значно звужує їх зміст, істотно обмежуючи можливості сторони захисту.

Також у кримінальному процесуальному законодавстві немає ні визначення, ні бодай якихось дефінітивних ознак, що розкривали б поняття «істотне порушення прав особи на захист» (яке вводиться пп.4 проекту). На відміну від «істотного порушення прав та свобод людини» та «істотного порушення вимог кримінального процесуального закону» (стст.87, 412 КПК, ст.370 КПК 1960 року), які передбачають ситуацію, коли вирок містить посилання на недопустимі докази (ч.2 ст.86 КПК).

Більш широко та зрозуміло зміст заборони на заснування обвинувачення на одержаних незаконним шляхом доказах (ч.3 ст.62 Основного Закону) розкривається в роз’ясненнях Конституційного та Верховного судів (абз.12 п.3.1, абз.3—5 п.3.2 рішення КС від 20.10.2011 №12-рп/2011; п.19 постанови Пленуму ВС «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1.11.96 №9), які в проекті не враховані.

Таким чином, пп.3, 4 п.16³ проекту відтворюють, але вкрай неякісно та з недоцільними обмеженнями, зміст положень стст.411, 412 КПК, котрі визначають підстави для скасування або зміни судом апеляційної інстанції незаконного та/або необгрунтованого рішення.

При цьому неповнота судового розгляду, що передбачена ст.410 КПК як автономна підстава для скасування чи зміни обвинувального вироку (наприклад, коли суд, як це досить часто відбувалося при призначенні довічного ув’язнення, залишав поза увагою алібі обвинуваченого чи ігнорував інші докази або клопотання про їх витребування), в проекті не згадується.

Не визначено серед підстав для перегляду й неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність (ст.413 кодексу). Хоча помилки при кваліфікації як самих злочинів, так і дій окремих обвинувачених у цій категорії справ є непоодинокими. Такі недоліки судового розгляду становлять порушення прав, гарантованих стст.6, 7 конвенції, а тому обов’язково мають бути передбачені як підстави для перегляду вироку.

Отже, для реалізації мети проекту, визначеної його авторами як «забезпечення окремим категоріям осіб права на правосудний вирок та відновлення їхніх прав», у п.16³ принаймні має міститися, замість наведених положень пп.2—4, відсилочна норма з гіпотезами стст.410—413 КПК. Формулювання диспозицій цих норм кодексу є більш якісним, зрозумілим завдяки усталеній практиці їх застосування, ширшим за обсягом прав сторони захисту. До того ж вони передбачають повний спектр гарантій забезпечення права особи на законний та обгрунтований вирок.

Обмежені в оскарженні

За задумом авторів проекту, скарга на обвинувальний вирок може бути подана тільки захисником. А засуджений не матиме права не тільки особисто оскаржити свій вирок, а й приєднатися до відповідної скарги та навіть оспорити рішення апеляційного суду, ухвалене за результатами її розгляду (абз.3 п.16⁴, абз.2 пп.4 п.16⁶, п.16⁸, абз.3 п.16¹¹ проекту). Втім, принаймні два останні обмеження гарантованого пп.«с» п.3 ст.6 конвенції права обвинуваченого захищати себе особисто не відповідають критеріям розумності та необхідності в демократичному суспільстві, визначеним для таких випадків усталеною практикою ЄСПЛ.

Крім того, більшість засуджених до довічного позбавлення волі не мають коштів для оплати послуг захисника, а інститут безоплатної вторинної правої допомоги фактично перебуває в рудиментарному стані. Відповідне право довічно ув’язненим не роз’яснене, і будь-яка комунікація з адвокатами, залученими до цієї державної програми, в них практично відсутня. Тому без законодавчого вирішення цих питань велика кількість таких засуджених не зможуть скористатися правом на перегляд вироку.

Недовизначена підсудність

За двома першими абзацами п.16⁴ проекту, скарги на вироки розглядатимуться судом апеляційної інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання. А якщо такий суд раніше вирішував справу — територіально наближеним апеляційним судом. При цьому не визначено підсудності справ, у яких співучасники злочину відбувають покарання в різних областях України.

Також дотримання правила територіальної підсудності викличе необхідність у кількох тисячах адвокатських відряджень для ознайомлення з матеріалами справ або участі в судовому розгляді, оскільки ці процесуальні дії вчинятимуться в різних апеляційних судах. Відповідно, це потребуватиме збільшення бюджетних витрат на державну програму безоплатної правової допомоги. Щоб уникнути таких наслідків, варто передбачити порядок виготовлення та безоплатного дистанційного надання апаратом суду цифрових копій матеріалів справи.

В цьому ж контексті потрібно вирішити питання перегляду вироків, що постановлені судами, які опинилися на непідконтрольних Україні територіях, або виконуються там.

Правила дослідження доказів

Пункт 16¹⁰ проекту встановлює обов’язок суду апеляційної інстанції «досліджувати докази згідно з правилами, що діяли до набрання чинності цим кодексом», тобто за правилами КПК 1960 року. Однак старий кодекс, за визначенням преамбули законопроекту, «мав обвинувальне спрямування й не містив достатніх гарантій від несправедливого засудження». Акцентуємо увагу, що у кодексі 1960 року не зазначено про право сторони захисту заперечувати проти використання певних доказів та вимагати визнати їх недопустимими, як це передбачено чинним кодексом (ч.3 ст.89, ч.3 ст.358, ч.4 ст.359) та усталеною практикою ЄСПЛ щодо п.1 ст.6 конвенції (наприклад, рішення у «справі Яременко проти України» від 12.06.2008, п.76). Відповідно до п.8 «Перехідних положень» КПК допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим кодексом, визначається в порядку, що діяв до набрання ним чинності. Але це питання оцінки доказів (ст.94 кодексу). Тому задум авторів проекту, за яким згідно з правилами КПК 1960 року має відбуватися саме дослідження доказів, видається помилковим.

Також помилковим видається й надання апеляційному суду дозволу грунтувати свої рішення на показаннях, отриманих під час досудового слідства від осіб, допит яких у суді є неможливим через смерть або невідоме місце знаходження (абз.3 п.16¹⁰ проекту). Така «новела» є фактичним поверненням до КПК 1960р. (стст.301,306, 308). Втім, це суперечить праву підсудного на допит свідка обвинувачення (пп.«d» п.3 ст.6 конвенції), імплементованому до чинного КПК саме як заборона грунтувати судові рішення на показаннях, наданих слідчому, прокурору, або посилатися на них (ч.4 ст. 95). Наприклад, посилання в обвинувальному вироку на показання особи, яка після допитів на досудовому слідстві померла в ІТТ, визнано Комітетом ООН з прав людини як порушення права на справедливий судовий розгляд (див. висновок у справі «Бутовенко проти України» від 19.07.2011, пп.6.9, 7.10). У будь-якому разі запроваджувати зазначену норму не можна без одночасного законодавчого забезпечення додаткових гарантій прав сторони захисту, визначених для таких випадків у практиці ЄСПЛ.

Додаткові перешкоди

Власний досвід у реалізації положень щодо перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами та практика їх застосування судами України, відображена в Єдиному державному реєстрі судових рішень, дозволяють стверджувати, що вітчизняні судді, бажаючи уникнути зайвого навантаження, як правило, не відкривають провадження за відповідними, цілком обгрунтованими заявами сторони захисту, а приймають ухвали про їх повернення, посилаючись на вигадані підстави, всупереч вимогам кримінального процесуального закону (див. «ЗіБ» №39/2015, «Пінг-понг з нововиявленими обставинами»). Тому заборона на оскарження ухвал про повернення скарги на обвинувальний вирок та про відмову у відкритті провадження, встановлена в абз.6 п.16⁶ проекту, на практиці перешкоджатиме реалізації закладеного в цьому акті законодавчого передбачення.

Через кількість та характер указаних недоліків проекту їх неможливо буде виправити при його підготовці до другого читання. Відповідно, його зміст мав би бути доопрацьований із залученням фахівців у галузі кримінального процесуального права та юристів-практиків і повторно внесений на розгляд Верховної Ради. Адже забезпечення засудженим за КПК 1960 року особам права на правосудний вирок та відновлення їхніх прав є вкрай нагальним та суспільно значущим питанням.