Гендерно-чутлива судова система

Чи готова Україна до виконання міжнародних зобов’язань у частині забезпечення рівності прав чоловіків і жінок?

Сьогодні гендерна рівність — не далека мрія, а європейська дійсність. Країни — члени ЄС усіма силами намагаються подолати відмінності у зарплаті, зайнятості та посадах чоловіків і жінок. Підписавши угоду про асоціацію з ЄС, Україна зобов’язалася забезпечити, зокрема, і гендерну рівність під час прийому на державну службу та в інших питаннях кар’єри. А чи все гаразд із цим питанням у судовій системі України?

За ознакою статі

Згідно з ст.419 гл.21 розд.V угоди про асоціацію Україна погодилася розвивати з Євросоюзом діалог та співробітництво щодо гендерної рівності та недискримінації. У п.«l» ст.420 цього документа встановлено, що співробітництво у сферах, визначених у ст.419 угоди, передбачає забезпечення гендерної рівності та рівних можливостей для чоловіків і жінок у сфері зайнятості, освіти та навчання, економічної та суспільної діяльності, а також у процесі прийняття рішень. Пункт «m» ст.420 розд.V закликає до подолання дискримінації в усіх її формах і проявах.

Згідно з п.«а» ч.1 ст.2 директиви Європейського парламенту та Ради Європи від 5.07.2006 №2006/54/EC, що забезпечує застосування принципу рівних можливостей і рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях працевлаштування та зайнятості (перероблена), проявом «прямої дискримінації» є ситуація, коли за ознакою статі до однієї особи ставляться з меншим сприянням, аніж ставляться, ставилися чи могли би ставитися до іншої особи в аналогічній ситуації. Прояв «непрямої дискримінації» буде тоді, коли на перший погляд нейтральна норма, критерій або практика ставлять осіб однієї статі у невигідне становище порівняно з особами іншої статі, якщо тільки таку норму, критерій або практику не можна об’єктивно виправдати законною метою, а засоби досягнення цієї мети не є доречними і необхідними (п.«b» ч.1 ст.2 директиви).

Директива забороняє пряму чи непряму дискримінацію за ознакою статі в професійній сфері (у сфері праці).

На вищих рівнях

Конституційному і Верховному судам не вистачає жіночності, а саме — рівної присутності чоловіків і жінок на посадах суддів.

Так, недостатньо відчувається гендерно-чутлива політика при формуванні складу Верховного Суду, в якому на посадах суддів працюють 13 жінок і 35 чоловіків. Принципів і прав, пов’язаних із гендером, належно дотримано лише при формуванні Судової палати у кримінальних справах, до якої входять 7 жінок і 8 чоловіків, та палати у цивільних справах, де жінок і чоловіків порівну — по 4. У Судовій палаті у господарських справах
2 жінки та 7 чоловіків, а в палаті адміністративних справ 10 чоловіків. Серед суддів ВС, які не входять до палат, ще 6 чоловіків.

Відсутність гендерно-чутливої політики спостерігається також і при формуванні складу Вищого адміністративного суду. Тут маємо 29 жінок та 53 чоловіки в мантіях. Водночас відмінне дотримання гендеру наявне у Вищому господарському (49 жінок та 48 чоловіків) та Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ (44 жінки та 46 чоловіків).

А в Конституційному Суді ситуація була і залишається катастрофічною з огляду на принципи гендерної рівності: лише 1 жінка та 16 чоловіків.

Регіональне ставлення

Вибірковий аналіз складу судів апеляційної інстанції дає можливість дійти висновку, що принципи і права, пов’язані з гендером, не дотримуються належним чином у Львівському (11 жінок та 37 чоловіків) та Одеському (11 жінок та 24 чоловіки) апеляційних адмінсудах. У Харківському апеляційному адмінсуді — 21 жінка та 17 чоловіків. Проте бездоганне дотримання гендерної політики спостерігається у Київському апеляційному адміністративному суді — 28 жінок та 29 чоловіків.

Якщо взяти установи господарської юрисдикції, то тут ситуація така. В Одеському апеляційному господарському суді — 14 жінок та 19 чоловіків, у Львівському — 24 жінки та 7 чоловіків, а в Харківському — 23 жінки та 15 чоловіків. Водночас чудово виконується гендерна політика в Київському апеляційному господарському суді — 33 жінки та 33 чоловіки.

В апеляційних судах Одеської (28 жінок та 50 чоловіків) і Львівської (25 жінок та 37 чоловіків) областей явна перевага на боці сильної статі. Натомість в Апеляційному суді м.Києва навпаки — 65 жінок і 38 чоловіків. Разом із цим бездоганне дотримання гендеру спостерігається в Апеляційному суді Харківської області, де жінок і чоловіків порівну — по 40.

Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що при формуванні складу судів апеляційної інстанції лише в господарській юрисдикції належно забезпечено принципи і права, пов’язані з гендером.

В Одеській і Львівській областях мало уваги приділяється встановленню гендерно-чутливої політики, натомість в Київській та Харківській дбають про забезпечення прав жінок, навіть дещо утискаючи права чоловіків.

Місцевий колорит

Суддівський корпус у господарських судах м.Києва (33 жінки, 44 чоловіки), Львівської (16 жінок, 19 чоловіків), Харківської (26 жінок, 18 чоловіків) та Одеської (19 жінок, 16 чоловіків) областей у цілому відповідає таким самим високим показникам, як і у Вищого господарського суду.

Вибірковий аналіз складу судів адміністративної юстиції засвідчив відмінні показники забезпечення доступу жінок до професії судді. Так, в окружному адміністративному суді м.Києва працює 13 жінок та 9 чоловіків, Львова — 15 жінок і 13 чоловіків, Харкова — 20 жінок і 19 чоловіків, Одеси — 18 жінок і 15 чоловіків.

Аналогічну гендерну чутливість демонструють районні суди Києва (Печерський: 25 жінок, 11 чоловіків), Львова (Шевченківський: 7 жінок, 6 чоловіків), Харкова (Київський: 12 жінок, 8 чоловіків) і Одеси (Київський: 14 жінок, 11 чоловіків).

Наведені показники свідчать про те, що в місцевих судах України саме жінці-судді відведено головне місце. У свою чергу в апеляційній і касаційній інстанціях, за винятком господарських, гендерна культура має бути покращена, аби належно забезпечити право жінки на суддівську професію.

Міжнародні стандарти

Гендерні питання вже більше ніж півстоліття стоять на найвищому ­щаблі міжнародного порядку денного. Так, у преамбулі Загальної декларації прав людини (1948 року) наголошується на рівності прав чоловіків і жінок. Згідно з ст.1 документа всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах. Стаття 23 гарантує кожній людині право на працю без будь-якої дискримінації. Стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забороняє дискримінацію за будь-якою ознакою, включаючи статеву.

Україна як учасниця Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 року) зобов’язалася забезпечувати рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами (ст.3). Про заборону дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження говориться у стст.2, 24, 25 та 26 пакту.

Ратифікуючи у 1973 році Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Україна серед іншого визнала, що жінкам повинні гарантуватись умови праці, не гірші від тих, які мають чоловіки, а також — можливість просування кар’єрними сходинами виключно на підставі трудового стажу й кваліфікації (ст.7).

Дискримінація жінок була засуджена всіма учасниками Всесвітньої конференції з прав людини, яка проходила 25 червня 1993 року в Австрії (п.30 Віденської декларації з прав людини). У п.18 документа наголошується, що права жінок і дівчаток є невід’ємною і неподільною складовою загальних прав людини. Повна і рівна участь жінок у політичному, громадянському, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному та міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства.

Говорячи про права жінок, учасники конференції закликали до повного і рівного дотримання всіх прав людини, щодо жінок вважаючи це одним з першочергових завдань урядів та Організації Об’єднаних Націй (п.36 декларації). Також конференція закликала до ліквідації всіх форм прихованої і відкритої дискримінації жінок (п.39). Крім того, уряди, а також регіональні та міжнародні організації мають полегшити доступ жінок до керівних посад і забезпечити більш широку участь у процесі прийняття рішень (п.43).

Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 року (ратифікована президією ВР УРСР 19.12.1980) закликає до ліквідації дискримінації жінок у галузі зайнятості, щоб забезпечити рівні з чоловіками права (ст.11 конвенції).

Відповідно до ст.3 Декларації про викоренення насильства щодо жінок, проголошеної резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20.12.93 №48/104, жінки мають рівні права стосовно здійснення і захисту всіх прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській та будь-якій іншій сферах.

Пункт 24 Пекінської декларації, прийнятої на ІV Всесвітній конференції зі становища жінок, що проходила 15 вересня 1995 року, закликає до ліквідації всіх форм дискримінації жінок і дівчат і усунення всіх перешкод на шляху до досягнення рівності між чоловіками та жінками, поліпшення становища жінок і розширення їхніх прав.

Декларацією тисячоліття, затвердженою резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 8.09.2000 №55/2, однією з головних цінностей і принципів проголошується рівність із зазначенням, що в кожній країні повин­но бути гарантовано рівність прав і можливостей чоловіків і жінок (п.6 розд.І «Цінності і принципи»).

Згадані міжнародно-правові документи відповідно до приписів ст.9 Конституції є частиною національного законодавства України і мають усіма неухильно дотримуватися.

Національні гарантії

Рівні права є однією з ознак правової держави. Держава зобов’язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законо­давством. Принцип рівності жінок і чоловіків закріплений у стст.3, 21, 24 Конституції.

В указі Президента «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні» від 25.04.2001 №283/2001 поліпшення становища жінок, створення більш сприятливих умов для забезпечення жінкам рівних з чоловіками можливостей участі в політичному та суспільному житті держави визначаються одними з головних напрямів діяльності органів виконавчої влади.

Відповідно до ст.2¹ Кодексу законів про працю наша держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від статі. А закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8.09.2005 №2866-IV прямо забороняє дискримінацію за ознакою статі (ст.6). Згідно з ст.17 закону жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовці.

У зв’язку з інтенсифікацією роботи, спрямованої на наближення норм та стандартів нашої країни до існуючих в ЄС, Україні потрібно наполегливо впроваджувати гендерно-чутливу політику в роботі судових установ. Такі заходи мають забезпечувати повне дотримання принципів і прав, пов’язаних із гендером, аби забезпечити реалізацію жінкою права на суддівську професію, особливо — кар’єрне зростання.

Гендерну рівність мають забезпечувати насамперед органи, відповідальні за кадрову політику в судовій системі, — Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів. Зокрема, і під час унесення подань про призначення на посаду судді вперше чи рекомендацій про переведення.

На принципи гендерної рівності повинні зважати й суб’єкти формування складів ВРЮ та ВККС, а також Конституційного Суду. Лише тоді можна буде говорити, що Україна дотримується власних зобов’язань як перед Європейським Союзом, світовою спільнотою, так і перед власним народом.