Злочинна лояльність

Універсальний умисел дозволяє прокуратурі оголосити підозрубудь-якому судді, починаючи з Голови ВС

Жодне обвинувачення не може грунтуватися на припущеннях. Це аксіома кримінального права. Але, здавалося б, як інакше довести умисел у деяких обвинуваченнях? Наприклад, у такій свіжоспеченій формулі, як «намагання завоювати лояльність існуючої на той час влади, аби забезпечити собі подальше просування по службі». Не так уже й просто, якщо спиратися на факти, а не апелювати до умоглядних висновків. Проте якщо вдасться, то під цей гребінець можна стригти всю судову систему.

Осудна вірність

У формулюванні суб’єктивної сторони злочину, в якому прокуратура обвинувачує трьох представників Печерського районного суду м.Києва, котре зачитав з парламентської трибуни Голова ВС Ярослав Романюк, можна виокремити 3 складові, що, на думку експертів, підлягають доведенню. Йдеться, власне, про «намагання завоювати лояльність», попередню владу чи окремих її представників і кар’єризм як кінцеву мету. Спробуємо з’ясувати, які дії чи висловлювання можуть слугувати доказами кожної з них, а які, навпаки, мають сприйматися як своєрідне алібі.

Що ж таке лояльність? Слово походить від французького loyal, або вірний. Згідно з тлумачним словником проявами лояльності можуть бути «вірність чинним законам, постановам органів влади», а також «коректне, благонадійне ставлення до когось чи чогось».

Якщо пристати на оцінку прокуратури, що намагання завоювати лояльність влади є ознакою готування до злочину, то доказом зворотного будуть дії протилежного змісту. Тобто — недотримання закону, некоректне або упереджене ставлення. Але чи повинні судді будувати відносини з представниками інших гілок влади, аби вони були нетерпимі, неприхильні до них? Якщо стосовно політиків, які оголошують про свою опозиційність, подібні дії можна вважати виправданими, то щодо служителя Феміди вони будуть принаймні дивними.

Наприклад, навряд чи логічно вимагати від судді не ухвалювати рішень на користь держави в господарському, адміністративному чи цивільному спорі або відкидати будь-яке клопотання обвинувачення в кримінальному процесі. Так, у певних випадках закон вимагає тлумачити сумніви на користь обвинуваченого чи відповідача. Але не відкидати об’єктивні докази на догоду суб’єктивній оцінці однієї зі сторін процесу чи «громадської думки». Бо в такому разі можна говорити дійсно про постановлення завідомо неправосудного рішення з метою уникнути обвинувачення в «намаганні завоювати лояльність».

Та й саме по собі бажання однієї сторони здобути чиюсь прихильність є вочевидь недостатнім доказом того, що врешті-решт ця лояльність до неї буде виявлена. Це як у житті: марно сподіватися завоювати прихильність представниці слабкої статі одним букетом чи коробкою цукерок, потрібен вчинок, який виходить за межі стандартної поведінки, аби ініціювати певне зворотне почуття та сподіватися на лояльність. У перекладі на судову мову —потрібне рішення, яке не ухвалив би жоден інший суддя, діючи в межах практики, що склалася.

Якщо ж будь-яке рішення на користь держави або її органів, тобто влади, розглядати як намагання когось до чогось спонукати, то фактично і раніше, і сьогодні кожен суддя чи не щодня вчиняє дії, які з подачі Генеральної прокуратури та за згодою Голови ВС за суб’єктивною стороною вже можна тлумачити як злочин. Тоді громадянин чи юридична особа, яка програла в цій справі, вже може ставити під сумнів осудність такого вердикту.

Якщо ж вища інстанція ще й скасує таке рішення — пазли складуться в завершений злочин, передбачений ст.375 Кримінального кодексу, що просто зобов’язує прокуратуру внести дані до ЄРДР та порушити чергове провадження. При цьому доказова база буде настільки очевидною, що обвинувачення можна доручити підтримувати й молодим працівникам.

Кар’єризм не для всіх

Щоправда, у формулюванні прокуратури ще необхідно довести прагнення судді зробити кар’єру. Це здається доволі простим завданням, оскільки поганий той суддя, який не бажає працювати у ВС. Утім, як стверджують психологи, кар’єризм не можна вважати одним з основних інстинктів кожної людини. І юристи — не виняток.

На думку експертів, бажання зробити кар’єру притаманне досить вузькому колу осіб з яскраво вираженою мотивацією зростання в ієрархії посад або з прагненням до розширення кола обов’язків і повноважень. Тільки тоді це стає для людини визначальним чинником при прийнятті рішень чи вчиненні певних дій. Тобто підозрювати особу в бажанні зробити кар’єру можна за наявності бодай доказів того, що вона робила певні кроки, аби піти по головах.

Найбільш традиційними ознаками кар’єризму можуть слугувати систематична поява на офіційних прийомах і неофіційних вечірках за участю можновладців, телефонні розмови чи листи з проханнями підтримати особу в просуванні по службі, часті візити до високопосадовців, публічні виступи на підтримку владних ініціатив тощо. Адже замало придбати букет квітів для дівчини, треба ще вчинити дії, аби доставити його за адресою. Інакше об’єкт, чию лояльність ви намагаєтеся здобути, так і не дізнається про ваші наміри. Так само як абсурдно було б звинуватити у спробі дати хабар кожного, хто ввійшов до державної будівлі зі значною сумою в кишені.

Наприклад, чи можна звинуватити того ж Я.Романюка в намаганні завоювати лояльність попередньої влади на підставі того, що свого часу він публічно підтримав сумнозвісні «закони 16 січня»? Так, недоброзичливці відкрито стверджували, що своєму обранню на посаду він має завдячувати підтримці з вул. Банкової. Але хіба такого твердження достатньо для доведення умислу в його діях на посаді та звинувачення в постановленні неправосудних рішень? Якщо пристати на позицію прокуратури, котру, як виявилося, на жаль, поділяє і сам очільник ВС, — так. Якщо спиратися на логіку верховенства права — ні.

Записи розмов, журнали відвіду­вань чи копії листів — це принаймні об’єктивні докази, якщо вони отримані законним шляхом. Навіть експерт-психолог навряд чи зі 100%-ю вірогідністю стверджували на підставі якихось непрямих доказів, що особі притаманний кар’єризм у негативному значенні цього поняття. А якщо є певний відсоток сумнівів, це, як відомо, має тлумачитися на користь невинуватості особи.

Якщо ж формулювання прокуратури сприймати як аксіому, то для створення собі алібі в цій частині суддя повинен постійно критикувати чинну владу або хоча б заявляти про небажання просуватися по службі й, відповідно, не брати участі в конкурсах у вищих інстанціях. Тоді ні за намагання завоювати лояльність, ні за кар’єризм йому ніхто не дорікне. Щоправда, й у мантії він навряд чи довго ходитиме. Причому — при будь-якій владі. Адже, як співав один бард часів перебудови, «выступая не по делу, ты рискуешь многим, брат: не посадят, как Манделу, так по штату сократят!».

Хто така «влада»?

Здавалося б, такий термін не потребує пояснення. У загальному розумінні під це визначення підпадає будь-який суб’єкт владних повноважень, включаючи й органи прокуратури, й судові установи. Але для доведення умислу необхідна конкретика: хто саме мається на увазі?

Якщо врахувати мету лояльного ставлення до суб’єкта під назвою «влада», то ним повинен бути той, хто мав чи має реальний вплив на суддівську кар’єру: обрання безстроково, призначення на адміністративні посади, переведення до суду вищої інстанції або кращого місця розташування (останнє навряд чи можна поширити на печерських суддів, які в цьому розумінні досягли максимуму). Знову ж таки, проводячи аналогію з особистими стосунками... Придбавши букет, ви намагаєтеся завоювати лояльність певної особи, а не всіх жінок одразу, які його побачать. Тоді коло значно звужується — до Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради юстиції разом із радами всіх видів юрисдикції. Останні — через колишнє право вносити подання стосовно призначення на адміністративні посади.

Сьогодні можна додати до цього переліку ще й парламент разом із Президентом. Але донедавна, за законом, вони не могли ні відмовити або проігнорувати подання ВККС та ВРЮ, ні самостійно ініціювати питання про переведення судді.

Отже, аби не потрапити в поле зору правоохоронних органів, сьогодні суддям варто утримуватися від проявів лояльності до всіх означених суб’єктів, включаючи главу держави та народних обранців. Особливо тоді, коли представники влади не приховують того, чого вони очікують від суддів, аби вважати їх лояльними до себе.

Принаймні до цього спонукає універсальний умисел, вигаданий прокуратурою для доведення факту ухвалення «завідомо неправосудних рішень». Навряд чи на вул. Різницькій мали на увазі, що намагання завоювати лояльність є злочинним наміром лише стосовно «чинної на той час влади». З погляду права, влада залишається владою, хто б її не уособлював. А розмежування на «гарну» й «погану», з погляду кримінального права, було б абсурдом, доки інше не встановлене судом. Бо, як казав відомий фізик, усе — відносне. І додамо — суб’єктивне.