Чому за 6 років відомі юристи-науковці змінили свої думки на діаметрально протилежні?
Стан здійснення правосуддя в Україні, корупція, що пронизала, на жаль, і сферу судочинства, турбує кожного з нас. Однак усе це в судову систему не потрапило ззовні, воно є віддзеркаленням тих процесів, що відбуваються в державі.
Тому не можу погодитися з тими огульними оцінками діяльності судів, зокрема Верховного, які дозволяють собі давати в засобах масової інформації державні діячі. Зокрема, зі звинуваченнями та висновками, які озвучив колишній Голова Верховного Суду Василь Маляренко.
Не хотілося б бути заручниками, м’яко кажучи, безпідставних тверджень, навіть коли вони висловлені такою відомою особою. Адже що б ми не говорили, якими б аргументами не оперували, нам не подолати авторитету авторів цієї та інших публікацій. Проте читач сам може зробити висновки з наведених цитат. Нехай вибачать мені їх творці, якщо не втримаюся від коментарів.
«Обеззброєння» в повноваженнях
Статистика розгляду справ Європейським судом з прав людини, наведена міністром юстиції Олександром Лавриновичем, свідчить, що близько 60% рішень на користь громадян України винесено через невиконання державою судових вердиктів, решта — майже 40% — через тяганину під час слідства та в судах, неналежні умови під час тримання під вартою, недоліки законодавства щодо юридичної визначеності та порушення права доступу до суду. Далеко не на чільному місці стоїть пункт «Недоліки судової практики, що призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд».
Тому дещо сумнівним є твердження доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук В.Маляренка, наведене ним у статті «Верховний Суд хоче з’ясовувати стосунки з Урядом у суді. А що каже закон?»: «Оскільки Верховний Суд перестав бути бар’єром на шляху до беззаконня, за справедливістю громадяни стали масово звертатися до Європейського суду з прав людини» (УНІАН, 1.11.2010).
Не тільки фахівцю, а й пересічному громадянинові зрозуміло, що до виконання своїх рішень суди, не кажучи про Верховний, жодного стосунку не мають. Як не має стосунку ВС і до тяганини під час слідства та в судах, оскільки й попереднім законом «Про судоустрій України», і новим «Про судоустрій і статус суддів» не наділений правом утручатися в орга¬нізацію роботи нижчих інстанцій.
Вважаючи Верховний Суд винним у ситуації, що склалася з порушенням прав громадян, автор публікації в УНІАН задоволений з того, що нарешті «законодавець позбавив Верховний Суд можливості бути центром визначального впливу на процеси, які відбуваються в судовій системі, перенісши відповідні акценти на більш високі (не зрозуміло, в якому сенсі. — Авт.) спеціалізовані суди».
Однак 5 років тому, 16 березня 2005-го, виступаючи на парламентсь-ких слуханнях з питань здійснення судово-правової реформи в Україні, Голова ВС В.Маляренко негативно оцінив пропозицію щодо створення Вищого цивільного і Вищого кри¬мінального судів. По-перше, тому, що її реалізація, на його думку, призвела б до того, що судова система складалась би виключно зі спеціалізованих судів, а це суперечить ст.125 Конституції, згідно з якою в судовій системі мають бути і неспеціалізовані суди. По-друге, тому, що ВС у такому разі втратить важелі впливу на практику застосування законодавства судами, не зможе забезпечити її однаковість і перетвориться із сильної установи на слабкий декоративний орган.
«Політична боротьба здійснюється в багатьох формах. Однією з них є намагання певних сил дискредитувати окремі державні органи влади, в тому числі судову систему держави, суди і суддів. А дискредитація судової влади — це дискредитація законності й справедливості в державі, намагання посіяти серед людей страх і зневіру в можливість захистити себе, свої права та законні інтереси в суді» («Вісник Верховного Суду України», №5, 2003 рік).
І далі автор на закиди деяких засобів масової інформації, які чорними фарбами змальовують правосуддя, покладаючи вину за всі негаразди на суддів, пише: «На жаль, авторам цих статей бракує об’єктивності, бажання з’ясувати стан, в якому нині перебуває судочинство, елементарного знання законів. Замовний характер таких статей видно неозброєним оком. Цих авторів відверто шкода, оскільки заради копійки чи слави вони готові зганьбити і рідну матір, обмазати смолою та виваляти в пір’ї й рідного батька. І перш за все виникає бажання сказати їм відомі слова: «Прости їх, Господи, бо не відають, що творять».
Як могло статися, що відомий юрист, науковець, професіонал із 33-річним стажем роботи суддею від місцевого до Верховного судів нині докоряє ВС за те, що той нібито хоче будь-яким шляхом повернути собі втрачені повноваження. І ні словом, ні натяком не обмовляється про те, що такі повноваження ВС дав народ у Конституції 1996 року, закріпивши в ст.125, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Яким у такому разі бачить найвищий судовий орган України професор, доктор юридичних наук, практик? Без повноважень? І в чому ж, на його погляд, є позитив судової реформи та її логіка?
Навіщо передавати пов¬новаження від одного судового органу іншому, для створення якого потрібні приміщення, кошти, штат, матеріальне забезпечення тощо? Чи, може, Україна стала вдвічі багатшою і має гроші на таку, не зрозумілу ні для юристів, ні для пересічних громадян, реформу?..
Контрольована незалежність
Голова Комітету ВР з питань правосуддя Сергій Ківалов, один з ідеологів судової реформи, критикуючи публікації в ЗМІ правників, суддів щодо їхнього бачення перетворення судової системи, зазначив, що вони починаються однаково: «наріканнями на недотримання незалежності суддів, посиланнями на європейські стандарти і невтішними словами на адресу законодавчої та виконавчої влади. Закінчуються вони теж однаково — закликом повернутися до радянської моделі судової системи» («Дзеркало тижня», 9.04.2010).
6 років тому у «Віснику Верховного Суду України» (№10, 2004 рік) член Вищої ради юстиції, доктор юридичних наук, професор С.Ківалов зазначив: має рацію авторитетний юрист — Голова ВС В.Маляренко, що «в радянські часи суди були більш незалежні, ніж сьогодні». Крім того, розвиваючи цю думку, зауважив: «Суди поступово починають відігравати власну роль у проведенні в життя державно-правової політики і дедалі частіше зазіхають на «найсвятіше» — на свободу і безкарність урядовців приймати вольові й управлінські рішення, які порушують права громадян та інтереси держави. При цьому керуються не законом, а власними приватними інтересами. От і з’являються спроби вплинути на представників суддівського корпусу в «потрібному» напрямі: спочатку задобрити їх, потім залякати, а згодом вдатись і до ще «кру¬тіших» заходів».
Це, власне, і зроблено нині, але вже з участю автора цих рядків — через Вищу раду юстиції, якій надано право не тільки порушувати питання про звільнення суддів за таким розмитим формулюванням, як «порушення присяги», а й перевіряти справи, що перебувають в їхньому провадженні. І це називається позитивним шляхом до забезпечення незалежності суддів та знищення корупції в судах!
С.Ківалов також занепокоєний тим, що Академія суддів діятиме при Верховному Суді України. На його думку, це — «можливість для керівництва освітнього закладу вимагати від майбутніх і діючих суддів винесення «потрібних» рішень та інші «блага» в обмін на вступ і успішне закінчення підготовки».
Підтекст такої «стурбованості» колишнього ректора Одеської національної юридичної академії, а нині — її президента зрозумілий: не допустити, аби обійшли рідну альма-матер, «спрямувавши в один-єдиний заклад усе бю¬джетне фінансування». І як усе може бути непередбачувано, коли процес вийде з-під контролю.
Філософія хамелеонів
Що ж сталося за 6 років, що такі відомі юристи-на¬уковці змінили свої думки на діаметрально протилежні? Чи не тому, що, як зазначив у своїй статті «Чому Україна — відстала країна» («Голос України», 20.09.2010) той же В.Маляренко, послуговуючись словами ві¬зантій¬ського імператора Маврикія, що наші предки, а значить, і ми — українці, генетично хворі на зраду, підступність, продажність та недовіру, що «такі народи (як український) давно в історії називають хамелеонами, адже вони цінують не суть людини, а лише її статус».
Читаючи роздуми таких поважних державних діячів, фахівців права, ловиш себе на думці: що доброго вони можуть дати державі та людям? Навпаки, своїм високим авторитетом вони роблять ведмежу послугу керівництву держави, яке довіряє їхньому досвіду та професіоналізму і з їхньої подачі заводить судово-правову реформу в глухий кут.
Мав рацію російський письменник Денис Фон¬візін, зауваживши: «Наука й освіченість у руках розбещеної людини — це люта зброя робити зло».
Автори публікацій не шукають чинників правової стабілізації в державі, не пропонують шляхів до створення дійсно незалежного і неупередженого суду, який би не дав можливості посягнути на конституційні права і свободи громадян. Навпаки, намагаються догодити владним політичним силам, підштовхуючи їх до авторитаризму, від якого весь прогресивний світ відмовився як від небезпечної форми державного ¬устрою.
Якби рік тому мені сказали, що в правовій державі може існувати суд, рішення якого в першій інстанції стає остаточним і не підлягає оскарженню, я б сприйняв це за жарт. Але сьогодні, на жаль, у моїй країні таке є.
Усупереч ч.5 ст.125 Конституції такий особливий суд створено. Це — Вищий адміністративний суд, якому, на порушення конституційних засад судочинства, надано право безапеляційно вирішувати спори про встановлення результатів виборів і всеукраїнських референдумів, справи про оскарження актів Верховної Ради, Президента і Вищої ради юстиції.
Є ще одна, незрозуміла для юристів, правова прогалина щодо сили рішень Конституційного Суду. Відповідно до ст.150 Основного Закону КС ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Якщо ж з одного й того самого питання є два протилежних рішення (так сталося), то яке з них має виконуватися? Ні Конституцією, ні законом про КС цю ситуацію не врегульовано, й обидва вердикти мають силу. Формула, що останній акт скасовує прийняті ра¬ніше, стосується лише законів і жодним чином не може поширюватися на судові рішення.
Де ж ви, професори, доктори наук, академіки, члени-кореспонденти? Де ваша професійна, науково виважена позиція щодо такого спеціалізованого та конституційного судочинства в державі? Де ваша авторитетна думка щодо процедури прийняття Верховною Радою такого важливого і доленосного для громадян України документа, як закон «Про судоустрій і статус суддів», до котрого було безліч зауважень як національних, так і міжнародних інституцій, неузго¬джені та суперечливі положення якого призвели до правового колапсу, до масового відпливу із судів кваліфікованих кадрів, негативні наслідки якого ще дадуть про себе знати і — не на користь держави?
Як узагалі сприймати вашу правову філософію, яка так кардинально змі¬нюється з часом?
***
Уважно прочитавши стат¬тю «Чому Україна — відстала країна», скажу, що, на відміну від її автора, пишаюся тим, що я — українець і живу в Україні, пишаюся культурою й історичною спадщиною своїх предків, бо я є їхнім продовженням і вийшов з них. І не їхня вина, а швидше — найбільша за¬слуга в тому, що вони генетично миролюбиві, працьовиті й довірливі, терплячі й покірні, за що кожен із «розбещеними генами» намагався й намагається зробити їх рабами на їхній же квітучій землі. Людина не може вибирати собі батьків і Батьківщину, але чого вона варта, якщо зрікається їх?
...Хтось із філософів сказав такі мудрі слова: «Якщо я не за себе, то хто ж за мене, якщо ж я тільки за себе, то навіщо я?»
Валентин КОСАРЄВ, суддя Верховного
Суду України
Стаття В.Косарєва була поширена агентством УНІАН як відгук на виступ В.Маляренка. Тому редакція готова надати можливість опонентам судді ВС висловити свої аргументи на шпальтах нашого тижневика. Редакція також запрошує інших читачів до дискусії з порушених питань.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!