Нова влада втілює в життя постулати багатовекторності
С новим Президентом зовнішньополітичний курс країни зазнав помітних змін. «Западоцентризм» Віктора Ющенка нова влада пообіцяла залишити в минулому. А кілька місяців потому, пояснюючи свою позицію, керівництво країни пригадало відповідне слово — багатовекторність.
Знайомі слова
У поході за владою найбільш рейтинговий кандидат у президенти обіцяв у разі своєї перемоги неодмінно забезпечити Україні «міжнародне визнання й повагу» зі всіма наслідками, на кшталт вхо¬дження до «великої двадцятки». Методи досягнення мети в передвиборній програмі пропонувалися не дуже хитромудрі, проте цікаві для виборців ПР: взаємовигідна співпраця із зарубіжними країнами і міждержавними об’єднаннями, дружба з Росією, позаблоковість.
Вірність обраному шляху нове керівництво країни продемонструвало протягом перших же місяців правління. При нинішньому Президентові Україна прагне до євроінтеграції; готова «спілкуватися» з НАТО на відстані; всіма силами відновлює відносини з Москвою, занедбані при попередньому главі держави; а разом з тим намагається поглиблювати стратегічне партнерство, котре виходить за межі звичної системи координат (співпрацюючи, наприклад, з Китаєм).
Зі словесним позначенням подібної політики влада не стала мудрувати й озброїлася перевіреними термінологічними напрацюваннями. Як назвати таку поведінку одним словом? Леонід Кучма на це запитання відповів уже давно.
Як відзначають фахівці, впродовж багатьох років другому Президентові незалежної України дійсно вдавалося успішно лавірувати між різними центрами впливу, насамперед — між Росією та США, приділяючи увагу співпраці і з Європою, і з найвіддаленішими країнами. І хоча в деяких випадках подібна практика не завжди отримувала втішні оцінки (серед яких «флюгер» — вираз із м’яких), глава держави порівняно вдало балансував на межі заявленої багатовекторності.
Проте зберегти статус-кво Л.Кучмі не вдалося. Корекція курсу спіткала Україну на рубежі 1990-х — 2000-х років, триваючи аж до 2004-го. Як відомо, поступово відносини Києва із Заходом ускладнювалися. На міжнародну репутацію країни впливала й неспроможність влади наважитися на глибокі системні реформи (в нашої держави виникли серйозні проблеми з наданням їй статусу країни з ринковою еконо¬мікою, без якої дорога в Європу була закрита), і небезсуперечний з погляду демократії стиль правління Леоніда Даниловича.
Проблемні вибори, обмеження свободи слова, «справа Гонгадзе», «Україна без Кучми», ручне керування, залежні суди, мрія про третій строк — подібні починання віддаляли «європейську мрію» надовго. Всупереч очікуванням, домовитися про майбутнє асоційоване членство і План дій щодо членства в НАТО протягом 2002—2004 років українському керівництву не вдалося.
А втрати на західному фронті вели до вимушеної переорієнтації в напрямку до розпростертих обіймів іншої сторони. Кілька років потому, вже після перемоги на виборах В.Ющенка, про торжество різновекторності дійсно довелося забути, правда, не за тих обставин, як це, напевне, хотілося Кремлю. І ось у 2010 році до давньої практики готовий повернутися вже Віктор Янукович.
Погано забуте старее
Керівництво нашої держави свою зовнішню по¬літику намагається визначати як «прагматичну». Прагматично прагнути в Євросоюз, прагматично закликати інвесторів з розвинених і таких, що стрімко розвиваються, країн, прагматично нарощувати товарообіг з Росією і включити в «порядок денний сезону» створення низки спільних підприємств стратегічного значення, зміцнення позицій ЧФ РФ в обмін на «газову» знижку й уважне ставлення до «навкологуманітарних» поглядів партнерів. «Інтересам України відповідає підтримка взаємовигідних відносин як із Заходом, так і зі Сходом. Я б назвав це політикою стратегічної рівноваги», — пояснив ситуацію В.Янукович.
Таку стратегічну рівновагу можна підтримувати небезуспішно. Наприклад, при актуальному прагненні до ЄС відмовитися від курсу на членство в НАТО: і новій владі не надто вже й хотілося, і народ не дуже добре налаштований, і сусідній країні приємніше. Однак головне в такій ситуації — докладати зусиль для збереження рівноваги. Якщо, звичайно, спочатку ставиться саме така мета і за безліччю векторів не ховається зацікавленість в одному.
Складнощі отримання багатовекторності за ¬В.Януковичем у звичній системі координат «Захід — Росія» полягають у необхідності балансувати між інтересами Росії, котрі зростають, і інтересом до Києва ЄС, який зовсім не обов’язково буде стійким. Попри безпрецедентне (з досвіду часів правління ¬В.Ющенка) братання з РФ у по¬літичному й економічному відношенні, українське керівництво, судячи з усього, прагне дипломатично уникати найбільш нелегко¬травних «експромтів».
Однак поки що складно сказати, наскільки послідовною буде така політика. Так, за інформацією, що поширилася в пресі, ГТС України розглядається як внесок нашої держави в СП з «Газпромом», а Володимир Путін відзначив український інтерес до проросійських міждержавних утворень (на зразок ЄЕП чи Митного союзу), незважаючи на те, що українці кілька разів намагалися ввічливо ухилятися від обговорення цієї теми.
Багато чого також залежить від того, яким чином і на яких умовах до України найближчими роками збирається заходити (якщо збирається, звичайно ж) російський капітал. Частина представників місцевого бізнесу інтегрована в партію влади, проте який може бути підсумок можливої війни інтересів, поки сказати складно.
З другого боку, євроінтеграційне майбутнє України не таке вже й безхмарне, як хотілося б думати за підсумками першого зарубіжного візиту нового Президента в Брюссель у березні 2010 року. Тоді, нагадаємо, йшлося про те, що угода про асоціацію буде підготовлена в найкоротші строки і мало не до кінця року українці зможуть їздити країнами ЄС без віз. Як і очікувалося, на практиці все виявилося складнішим...
Сьогодні сигнали Старого світу звучать передбачувано: місцеві вибори будуть перевіркою на демократичність, свободу слова обмежувати не можна, спецслужби потрібно притягнути до відповідальності, а з опозицією необ¬хідно співпрацювати. Якщо з декларуванням курсу на реформи справи у керівництва країни йдуть більш-менш благополучно, то за іншими пунктами воно не досягло відчутних успіхів.
Як би часто представники прем’єрсько-президент¬ського табору не запевняли Європу в тому, що журналістів у нас ніхто не кривдить і мітинги ніхто не чіпає, досягти прогресу в питанні довіри їм не вдається. А це вже — тривожний знак. Зокрема, і для запланованої багатовекторності. Звісно, якщо за нею дійсно помітно намір наслідувати політику лавірування між таборами. Варто відзначити, що досягти такого результату часто непросто, та й не завжди постійний крен то в один бік, то в інший себе окуповує. Ще не відомо, чи зможе В.Янукович систематично проявляти необхідні для заявлених цілей гнучкість й обачливість. Хоча головним питанням залишається: а чи насправді він збирається їх проявляти?..
Ксенія СОКУЛЬСЬКА,
«Подробиці»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!