Киоск на автостанции
Сам факт использования временного сооружения значительный промежуток времени без соответствующих разрешительных документов не легитимизирует такое пользование. Такое заключение сделал ВС в постановлении №161/13645/16-а, текст которого печатает «Закон и Бизнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
3 грудня 2020 року м.Київ №161/13645/16-а
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого — БУЧИК А.Ю.,
суддів: МОРОЗ Л.Л., РИБАЧУКА А.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Виконавчого комітету Луцької міської ради на постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29.11.2016 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2017 у справі за позовом фізичної особи — підприємця Особи 1 до Виконавчого комітету Луцької міської ради, департаменту муніципальної поліції ЛМР, про визнання протиправним та скасування рішення,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2016 року ФОП Особа 1 звернулася до суду з адміністративним позовом до виконкому ЛМР, департаменту муніципальної поліції ЛМР про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету від 7.10.2016 №620-1.
Позов обґрунтовано тим, що торговельний кіоск не є малою архітектурною формою, оскільки наявний будівельний паспорт, який виготовив попередній власник нерухомості, згідно з яким об’єктом будівництва є кіоск за Адресою 1. Вказаний техпаспорт затверджений начальником управління архітектури та містобудування 11.06.95. Крім того, департаментом підприємництва ЛМР 22.03.2007 їй виданий дозвіл на розміщення об’єкта торгівлі безстроково та без обмежень. Вважає, що об’єкт нерухомості встановлений законно, оскільки на момент його будівництва усі норми чинного законодавства були дотримані, а тому застосування правил демонтажу до цього торговельного кіоску як до тимчасової споруди є безпідставним та незаконним, оскільки останній не є МАФ.
Постановою Луцького міськрайсуду від 29.11.2016, залишеною без змін ухвалою ЛААС від 28.03.2017, позов задоволено.
Не погоджуючись із судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що тимчасова споруда встановлена за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, у позивача відсутні правові підстави для використання земельної ділянки комунальної форми власності. Також у матеріалах справи відсутні будь-які правовстановлюючі документи, передбачені чинним законодавством, які підтверджують право власності позивача на тимчасовий кіоск. Вказує, що оскаржуване рішення Виконавчого комітету Луцької міськради від 7.10.2016 №620-1 ухвалено відповідно до законів «Про місцеве самоврядування в України», «Про оренду землі», «Про благоустрій населених пунктів», Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 21.01.2011 №244, а також рішення Луцької міськради «Про правила благоустрою м. Луцька» від 29.07.2009 №44/2.
Ухвалою Вищого адміністративного суду від 19.04.2017 відкрито касаційне провадження.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Справу передано до ВС.
У зв’язку з відсутністю клопотань про участь в судовому засіданні справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що рішенням виконкому Луцької міської ради «Про демонтаж тимчасової споруди за Адресою 1» від 7.10.2016 №620-1 зобов’язано ФОП Особу 1 протягом 7 днів з дня ухвалення цього рішення демонтувати тимчасову споруду, що розташована без відповідних правовстановлюючих та дозвільних документів за Адресою 1 (кіоск з продажу тютюнових виробів на території автостанції №1), та відновити благоустрій території.
Також судами встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 10.11.99 Особа 1 придбала у підприємця Особи 2 торговельний кіоск площею 9 м2 на території автобусної станції №1 за Адресою 1.
При цьому із договору щодо права на тимчасове користування землею (в тому числі на умовах оренди) вбачається, що 21.02.97 Особа 2 уклав із Луцькою міськрадою договір тимчасового користування земельною ділянкою на підставі рішення ЛМР від 2.06.95 №200-рв.
У подальшому спірний об’єкт був введений в експлуатацію Особою 2, що підтверджується актом технічної комісії про готовність об’єкта до експлуатації від 21.02.97.
Крім того, із будівельного паспорта, який затверджений начальником управління архітектури та містобудування 11.06.95, вбачається, що кіоск за Адресою 1 є об’єктом будівництва.
Вважаючи рішення про демонтаж споруди протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що торговельний кіоск не є тимчасовою спорудою, оскільки його будівництво здійснювалося на підставі будівельного паспорта як об’єкта нерухомості. Земельна ділянка, на якій розташований торговельний кіоск, перебуває в оренді ПАТ «ВОПАС». Жодних погоджень знесення чи звернень від цього підприємства про незаконність розташування кіоску від ПрАТ «ВОПАС» до виконкому ЛМР не надходило. Компетенція органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів не поширюється на прийняття рішень, наслідком яких є звільнення території міста від нерухомого майна, яке перебуває у приватній власності, примусове припинення права власності на таке майно, а тому оскаржуване рішення відповідача є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує права позивача щодо володіння, користування та розпорядження належною йому власністю.
Колегія суддів, дослідивши спірні правовідносини, зазначає таке.
Відповідно до ст.19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами.
Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів, заходи створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини, визначено законом «Про благоустрій населених пунктів» (№2807-IV, в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення).
Відповідно до ч.1 ст.1 закону №2807-IV благоустрій населених пунктів — це комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.
Управління у сфері благоустрою населених пунктів здійснюють Кабінет Міністрів, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи влади в межах їх повноважень (ст.5 закону №2807-IV).
Підпунктом 7 п.«а» ч.1 ст.30 закону «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема, організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.
Відповідно до ч.2 ст.10 закону №2807-IV до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об’єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об’єктів тощо; інформування населення про здійснення заходів з благоустрою населених пунктів.
Частина 3 ст.28 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачає, що розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до закону «Про благоустрій населених пунктів».
Відповідно до ст.38 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об’єкта та компенсацію витрат, пов’язаних з таким знесенням.
З аналізу наведених вище положень законодавства вбачається, що порядок та реалізація повноважень суб’єктом владних повноважень щодо демонтажу тимчасової споруди залежить від виду об’єкта, що підлягає демонтажу.
Орган місцевого самоврядування має повноваження приймати рішення про демонтаж об’єктів, якщо такі належать до тимчасових споруд у розумінні правил благоустрою.
Якщо об’єкт не є тимчасовою спорудою, його може бути примусово знесено в порядку, встановленому законом «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI, за судовим рішенням, ухваленим за позовом органу державного архітектурно-будівельного контролю.
Аналогічний висновок викладений у постанові ВС від 27.01.2020 у справі №465/249/15-а.
Відповідно до ч.2 ст.28 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI (у редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного розпорядження) тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності — одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Тимчасова споруда для провадження підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більш як 30 м2 по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
Відповідно до ч.3 ст.41 Конституції ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Таким положенням Конституції відповідають приписи стст.319, 328 Цивільного кодексу (в редакції, яка набрала чинності 1.01.2004), за змістом яких власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент видання будівельного паспорта позивачу) визначення нерухомого майна не було закріпленим.
Згідно з приписами ч.1 ст.181 ЦК (у редакції, яка набрала чинності 1.01.2004) до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Об’єктами ж будівництва у розумінні абз.5 ч.1 ст.4 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» є будинки, будівлі, споруди будь-якого призначення, їх комплекси та частини, лінійні об’єкти інженерно-транспортної інфраструктури.
Системний аналіз цих правових норм дає підстави для висновку, що нерухоме майно, в тому числі новостворений об’єкт будівництва, стосовно якого здійснена державна реєстрація права власності, набуває певного правового статусу і перебуває під захистом держави, яка офіційно визнала і підтвердила факт набуття речових прав на таке нерухоме майно.
Аналогічний висновок викладений у постанові ВС від 27.01.2020 у справі №465/249/15-а.
Отже, наявність будівельного паспорта на торговельний кіоск не свідчить про те, що такий є нерухомим майном. Окрім того, строк дії будівельного паспорта закінчився, а правовстановлюючі документи, передбаченні чинним законодавством України, про право власності позивача на тимчасовий кіоск, розташований за Адресою 1, відсутні.
Суди дійшли висновку, що право власності на торговельний кіоск позивач набула на підставі договору купівлі-продажу від 10.11.99, однак відповідний договір у матеріалах справи відсутній.
Згідно зі ст.31 закону «Про оренду землі» договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Відповідно до ч.1 ст.34 цього закону в разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.
Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі стст.116, 118 Земельного кодексу є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Отже, за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.
Сам факт використання тимчасової споруди значний проміжок часу без відповідних дозвільних документів не легітимізує такого користування та не може бути підставою для унеможливлення ініціювання процедури її знесення.
Аналогічний висновок викладений у постанові ВС від 5.12.2019 у справі №910/810/18.
Як встановлено судами, 10.02.2005 на умовах договору оренди, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 10.02.2005 №289, Відкритому акціонерному товариству «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799» для обслуговування автостанції Луцькою міською радою було надано земельну ділянку за Адресою 1. Строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився 9.02.2015.
Отже, колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що земельна ділянка, на якій розташований кіоск, перебуває в оренді у ПАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799», оскільки такі не відповідають обставинам справи, встановленим судом апеляційної інстанції під час розгляду справи.
Таким чином, позивач провадив підприємницьку діяльність із використанням тимчасової споруди, яка розташована на земельній ділянці, яка належить на праві комунальної власності Луцькій міськраді, без оформлення права користування такою земельною ділянкою. Відповідно до наявної у матеріалах справи копії листа управління земельних ресурсів ЛМР від 30.06.2016 №29-9/481 термін дії укладеного між Луцькою міською радою та ПрАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій» договору оренди землі від 10.02.2005 щодо користування земельною ділянкою для обслуговування автостанції, яка розташована за Адресою 1, закінчився 9.02.2015.
Механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності визначено порядком №244.
Згідно з п.2.35. порядку №244 документація щодо встановлення ТС, видана до набрання чинності цим порядком, дійсна до закінчення її терміну дії.
Відповідно до п.2.30 порядку №244 у разі закінчення строку дії, анулювання паспорту прив’язки, самовільного встановлення тимчасових споруд така тимчасова споруда підлягає демонтажу.
З огляду на розміщення тимчасової споруди без відповідної, оформленої в установленому порядку дозвільної документації така в силу приписів законодавства вважається самочинно розміщеною тимчасовою спорудою, яка підлягає демонтажу, а тому рішення виконкому ЛМР «Про демонтаж тимчасової споруди за Адресою 1» від 7.10.2016 №620-12 та дії департаменту муніципальної поліції ЛМР щодо демонтажу тимчасової споруди (кіоску), розташованого за Адресою 1, вчинені на виконання такого рішення, є правомірними.
На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового — про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до чч.1—3 ст.351 Кодексу адміністративного судочинства підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись стст. 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу виконкому Луцької міської ради задовольнити.
Постанову Луцького міськрайонного суду від 29.11.2016 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2017 скасувати.
Ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову ФОП Особи 1 відмовити.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.